
Олександр Абдуллін: що приховує «гаманець Тимошенко» ЧАСТИНА 1
Чому Юлія Тимошенко посіла на виборах не друге, а лише третє місце? Чому «Батьківщина» здобула так мало на місцевих виборах? Це питання їй варто поставити тому, хто фінансував та спрямовував виборчу кампанію, тобто Олександру Абдулліну. П'ять років тому він зайняв біля неї місце, що звільнилося після втечі. Олександра Турчиноваале, схоже, дуже погано справляється зі своїми обов'язками. Абдуллін не зумів здобути перемогу Тимошенко у 2014 році, підбив її на нинішніх президентських виборах, і цілком може провалити «Батьківщину» на майбутніх парламентських. Мимоволі постає питання, а чи не засланий він козачок? І він цілком логічний, якщо згадати про далеке минуле Абдулліна.
Як журналіст Олександр Абдуллін став газовим олігархом?
Абдуллін Олександр Рафкатович (етнічний татарин) народився 29 червня 1962 року у Києві, де й виріс у старовинному будинку на вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького). Квартира в ньому належала ще дідусеві Абдулліна, який у 30-ті роки був академіком та проректором КДУ ім. Шевченка, він загинув 1941-го, будучи бійцем ополчення.
Після закінчення середньої школи Олександр Абдуллін вирушив на київський завод «Точелектроприлад», де оформився учнем токаря, а потім двічі (1979 і 1980-х) намагався вступити на географічний факультет КДУ, але провалювався. Зрештою, його все ж таки наздогнала довга рука радянського військкомату. За його словами, до армії його відвезли на чорній «волзі», та й служив він у частині ППО у Василькові (25 км від Києва), маючи можливість проводити звільнювальні будинки. Демобілізувавшись 1983-го, Олександр Абдуллін ще цілий рік десь оббивав груші, і лише 1984-го вступив до КДУ на факультет журналістики, куди його запросив знайомий декан. Університет він закінчив 1989-го, тож вирахувати рік вступу нескладно.
Ці дива породили чимало чуток про те, чим справді міг займатися молодий чоловік, який вважався токарем на заводі. Тим більше, що після цього в Абдулліна почалося небувале везіння: у 1985-му студент-другокурсник почав підробляти в декількох виданнях, у тому числі в таємничій англомовній газеті «News from Ukraine» (інформації про таке видання не знайдено), після закінчення вузу він зробив миттєву кар'єру. директора), а потім 1992-го різко перескочив у великий бізнес.
Звичайно, сам Абдуллін не з простої родини, та й його дружина Тетяна Ростиславівна теж (а до Абдуліна вона нібито була дружиною сина члена ЦК КПУ), але все ж таки про нього розповідали різне. Наприклад, до і після армії Абдуллін вів веселе життя радянського мажору (наскільки дозволяли доходи батьків), що одного разу він так серйозно «влип», що був змушений погодитися співпрацювати з радянськими органами. Що нібито спочатку він допомагав їм виявляти «антирадників» (звідси й робота на невідому англомовну газету), а потім переключили на роботу з київськими ОЗУ. Де й познайомився зі своїм «старшим товаришем» Олександром Волковим, який, за даними Skelet.Org, з молодості був приставлений як агент Угрозиска до свого сусіда Володимира Киселя (покійний київський «авторитет» на прізвисько Дід).

Олександр Волков
Все це, звісно, лише чутки. Однак на початку 90-х, коли вся Україна була введена в кризу та гіперінфляцію, мало хто міг дозволити собі буквально купатися у доларах. Для цього потрібно було мати доступ до експортних ресурсів, а також великі зв'язки у владі, правоохоронних органах та кримінальному світі. Абдуллін тоді не просто розбагатів, він увійшов до числа перших українських олігархів, що піднялися на нафті і газі. І що цікаво, досі приховує, як це йому вдалося! Отже, там є що приховувати.
1989-го молодий випускник журфаку подвизався зробити серію фотографій з видами Чорнобильської АЕС. За допомогою знайомих отримав дозвіл і супроводжуючого з дозиметром, а потім за допомогою тих самих знайомих опублікував ці фото в західній пресі – і, мабуть, знову-таки за допомогою знайомих, отримав за це міжнародну премію в валюті, що конвертується, на яку купив собі в Києві окрему квартиру (за чутками, у якогось репатріанта). А як бонус журналіст Абдуллін отримав посвідчення «ліквідатора» — за яким він має пільги та виплати від держави.
1992 року, покинувши «Робітничу газету» та шлях журналіста, Олександр Абдуллін став директором фірми «Інтертрейд» — інформація про яку не збереглася (або була ретельно видалена). Пропрацювавши там кілька місяців, він перейшов на посаду віце-президента сумнозвісної корпорації «Республіка», створеної Ігорем Шаровим и Ігорем Бакаєм. В історію України ця корпорація увійшла на хвилі великого газового скандалу, завдавши державі збитків майже на півмільярда доларів (а тоді долар був у рази «міцніший» за нинішній). І до речі, на відміну від схожого скандалу з корпорацією ЄЕСУ, він не мав такого резонансу і продовження: про те, що Бакай та його компаньйони (включаючи Абдулліна) взули державу на таку величезну суму, швидко «забули». Що дозволило їм спокійно провернути свої наступні афери. І знову питання – чому?
Олександр Абдуллін. Афери «Республіки»
Запитань стане ще більше, якщо згадати, ким були тоді фундатори «Республіки». Перший – кіровоградський бізнесмен Ігор Шаров, який із братами відкрив фірму «Інкопмарк», яка стала одним із засновників «Республіки». За інформацією джерел Skelet.Org, Ігор Шаров перебрався до Києва завдяки зв'язкам свого старшого брата-міліціонера із колишнім начальником Кіровоградського обласного УМВС Юрія Кравченка (майбутній міністр МВС). Це сталося саме тоді, коли Кравченко з 1993 року став головою Державного митного комітету України, тобто відкрив «Республікі» ворота митниці. Ну, тут більш-менш зрозуміло.
Другий – Ігор Бакай, який до 1993 року «перебивався» торгівлею продуктами, і раптом злетів до президента однієї з найбільших газових компаній, яка ще й безкарно обікрала державу на півмільярда «баксів». А ось секрет його успіху дивує так, як і кар'єрний зліт його помічника Абдулліна. Можливо, він справді доводиться племінником першому президентові Леоніду Кравчуку, про що неодноразово повідомляли різні джерела. Але, можливо, справа була в інших, аж ніяк не споріднених зв'язках Бакая з найбільшими ОЗУ Києва та їх високопоставленими покровителями.
Коли на виборах 2002 року Бакай балотувався мажоритарним округом у Рівному, то він запам'ятався там своєю політичною рекламою у суспільстві братів Кличків. Це, до речі, був перший випадок, коли Кличко брали участь у великій політиці, хай і лише як команда підтримки. Так ось, ще 1997-го Бакай став основним спонсором Віталія Кличка, але близько зійшовся з цією зіркою спорту ще на початку 90-х, коли той був протеже кримінального авторитету Рибки (Віктора Рибалка). Можна було б припустити, що Бакай викупив Кличка у Рибки, але це не так. Бо на початку 90-х вони всі були однією командою: і Бакай, і Кличко, і Рибка. Тоді ж до їхньої команди приєднався Олександр Абдуллін, пов'язаний з іншою командою – Олександра Волкова та Володимира Киселя (Діда). Усіх їх (включно з Шаровою) об'єднав великий бізнес, який здійснювався через корпорацію «Республіка». До якого також мали стосунки Семен Могилевич та його київський «дивлячий» Олександр Пресман. До речі, коли в 1997 році Кисіль опинився в СІЗО, то гроші на його викуп (мільйон доларів) дав Бакай, заносив їх у УБОЗ Пресман.

Ігор Бакай та брати Клички
Бізнес цей розпочався аж ніяк не з газу, але історія перших великих угод «Республіки» знаходиться, як то кажуть, похована в бетоні. Схоже, що через корпорацію проходив потік масштабного розграбування України та різноманітних афер, у яких брали участь як високопосадовці, так і кримінальні «авторитети». До наших днів дійшла інформація лише про одну угоду (можливо скоро відкриються й інші), та й то не повністю. А саме: банк «Україна» видав невеликому банку «Альянс» кредит у розмірі 30 мільярдів карбованців, на який було придбано партію діамантів (можливо з державних фондів), потім ці діаманти були продані через «Республіку» до Узбекистану вже за 110 мільярдів. Зрозуміло, що карбованці в Узбекистані не друкувалися. Йдеться про бартерні операції, в ході яких «Республіка» отримала за ці діаманти (або за кредит, запорукою якого вони були) якийсь товар на вказану суму – і його потім також вигідно перепродали. З українського боку покривав угоду, до речі, Віталій Масол, який невдовзі після цього знову став прем'єром.
Очевидно, що подібних угод було чимало, і саме вони дозволили Бакаю (і Абдулліну, який його супроводжував) швидко протоптати доріжку в палаци середньоазіатських «емірів», де він домовився про бартерні газові схеми. Ситуація була наступна: до початку 1994 року держкомпанія «Укргазпром», через гіперінфляцію та кризу неплатежів, заборгувала Росії та Туркменістану величезні суми за газ – і їй просто перестали його продавати (а в лютому 1994-го російський «Газпром» вперше на дві доби зупинив. Це спричинило те, що закупівлями газу в Україні почали займатися ті, хто міг за нього заплатити – тобто приватні компанії. "Ітера" та "Співдружність" (з 1995 року - ЄЕСУ) закуповували газ в основному в Росії, а "Індустріальний союз Донбасу" в Узбекистані, і повністю обслуговували інтереси своїх власників. «Республіка» ж мала стати посередником між «Укргазпромом» і Туркменістаном, і в першу чергу розрахуватися за старі борги — саме на це її і благословив той, хто готувався до дострокових виборів. Леонід Кравчук.
Статутний капітал "Республіки" становив близько 4 тисяч доларів, газовий борг України перед Туркменістаном - 672 мільйони доларів. Своїх грошей «Республіка» фактично не мала, проте, користуючись «необмеженим кредитом» від Кабміну та президента, за кілька місяців 1994 року «Республіка», під керуванням Бакая, Шарова та Абдулліна, якось розрулила старі борги «Укргазпрому». Причому так, що туркменський президент Ніязов став великим другом Бакая – тобто, напевно, отримав з цього гарні «відкати». Проте задоволення туркменбаші дорого обійшлися українським підприємствам, чия відправлена до Туркменістану продукція залишилася неоплаченою, а взяті в українських банках кредити не повернуто. Те саме сталося і з туркменським газом, поставленим за новими договорами 1994 року: «Республіка» майже розрахувалася за нього з Туркменістаном, проте знову нічого не повернула ані українським підприємствам та банкам, ані українському бюджету.
Куди ж поділися гроші? За інформацією джерелSkelet.Org, значна частина пішла на фінансування виборчої компанії Кравчука (президентські вибори), плюс у виборчі фонди кількох чиновників та бізнесменів, які балотувалися мажоритарними округами (парламентські вибори). Мабуть, це і стало основною причиною того, що після виборів «Республіка» просто швидко звернула свою діяльність. Але ось нова загадка: у сховищах «Укргазпрому» ще два роки (!) лежали незайманими 2,2 мільярди кубометрів газу, що належать «Республікі» — і ніхто не наважився їх конфіскувати за рахунок сплати боргів корпорації перед бюджетом та держпідприємствами, які сягали півмільярда доларів! Більше того, незабаром документація «Республіки» згоріла під час таємничої пожежі у її головному офісі.
Шахраї з «Інтергазу»
У лютому 1995 року у Сімферополі було засновано ЗАТ «Інтергаз» (ЄДРПОУ 22298336). Вже давно це нічим не примітна фірмочка, що займається не зрозумій, чим і переписана на якихось підставних осіб. Однак саме з неї розпочався новий масштабний проект Бакая та Абдулліна. За кілька місяців вони зареєстрували в Україні ряд однойменних дочірніх компаній, головний холдинг у Києві (АТЗТ «Інтергаз»), а в Пенсільванії (США) компанію Intergas Inc — директором якої став Ігор Шаров. Головний офіс «Інтергазу» у чині президента ЗАТ очолили Олександр Абдуллін, який залишався на цій посаді до весни 1998 року, доки не отримав мандат народного депутата, та Ігор Шаров (як голова ради правління).

Олексій Івченко
Цікаво, що першим віце-президентом «Інтергезу», тобто заступником Абдулліна, став тоді івано-франківський бізнесмен Олексій Івченко – майбутній скандальний голова «Нафтогазу» та майбутній власник «Єврогазбанку, що лопнув», що обуло вкладників та кредиторів на 2,18 мільярда гривень Саме з посади в «Інтергазі», у команді Бакая, Абдулліна, Пресмана та Киселя розпочалася його стрімка газова кар'єра. Але яким вітром його туди занесло, теж лишилося таємницею. Івченко – дуже темна конячка, відомо лише, що він був людиною від якогось угруповання, яке контролювало в Галичині нафтогазовий бізнес і вирішило брати участь у великій витівці Бакая.
Разом із Бакаєм, Абдуллін неодноразово їздив до США, де вони займалися придбанням дорогої нерухомості за гроші, виведені з українського «Інтергазу» до його пенсільванської філії «Intergas Inc». Знову ж таки, було відомо, що «ранчо» собі там купили Бакай і Шаров, а ось інформація щодо Абдулліну знову виявилася ретельно віддаленою. Так само, як і всі подробиці про діяльність «Інтергазу», хоча приховати їх було не просто: корпорація була найбільшим імпортером газу. Лише 1996-го «Інтергаз» придбав у «Газпрому» 10 мільярдів кубометрів блакитного палива за ціною 80 доларів — це було набагато дорожче, ніж туркменський газ (55), проте з якоїсь причини «Інтергаз» переключився з Туркменістану на Росію. Можливо, прізвище цієї причини було Пресман, який «дивився» від Могилевича, який у свою чергу був зацікавлений у продажах російського газу (не «газпромівського», але через «Газпром»).
Однак того ж таки 1996 року прем'єром став Павло Лазаренко, який покровительствував корпорації ЄЕСУ (Юлія Тимошенко). Справи в «Інтергазу» пішли не так добре, як могли б, проте команда Бакая-Шарова-Абдулліна встигла підмаститися до Леоніда Кучми. Ще 1996-го Ігор Шаров, який перебіг із Компартії (газовий олігарх обирався до Ради як комуніст) до пропрезидентського «Конституційного центру», був призначений представником Кучми в парламенті. А 1997-го Ігоря Бакая було призначено заступником міністра нафтової та газової промисловості України. Через кілька місяців Бакай закинув афери з приватними компаніями і створив державну корпорацію «Нафтогаз України» — до якої увійшли структури «Укргазпрому» і «Укргазу», що розвалився. За задумом Бакая, «Нафтогаз» став газовим монополістом, тому діяльність усіх інших газових компаній було згорнуто.
Як «племінник Кравчука» так швидко зумів увійти у довіру до Кучми? Можливо, цьому посприяв Олександр Волков, який фінансував Кучму на виборах 1994 року та з того часу входив до ближнього кола Леоніда Даниловича. Ну а спільною ланкою між Бакаєм та Волковим був «авторитет» Кисіль.

Олег Рафальський
На той час Олександр Абдуллін і сам розжився мандатом, обравшись навесні 1998-го до Верховної Ради виборчого округу №97 (Київ) і влившись до лав вічних нардепів — він уже 21 рік, що називається, не вилазить із парламенту. І це йому дуже знадобилося вже того ж 1998 року, коли Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Абдулліна та трьох його партнерів: Олега Рафальського, Валерія Акопяна та Олега Зельдіна.

Валерій Акопян
Акопян був головним бухгалтером «Республіки» та «Інтергазу», тобто безпосереднім учасником усіх їхніх брудних схем. Рафальського називали людиною Шарова — він теж із «кіровоградських», але у «нульових» приєднався до «донецьких» і довго вірно служив Януковичу, зробивши кар'єру заступника його Адміністрації (2010-2014), після чого перебіг служити Турчинову, а потім Порошенка. Про Зельдіна інформації не збереглося, можливо, він був тісно пов'язаний саме з Абдулліним, який теж ретельно підчищав своє минуле.
Цій четвірці інкримінували масштабні афери з бартерними операціями з закупівлі газу, крадіжки грошей у держпідприємств, які відпускали продукцію для бартерних розрахунків за газ, несплату величезних сум до бюджету, а також відмивання брудних грошей через «Укргазбанк» та переведення великих сум за кордон (у тому числі в США). Справи дали хід, слідчі вилучили в Укргазбанку пачки документів. Однак потім за наказом зверху розслідування згорнули, документи повернули банку, а про справу забули — після чого знову сталася пожежа, і нібито докази згоріли. Як бачите, Абдуллін спалював докази в самому буквальному значенні цього слова!
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Абдуллін Олександр: що приховує «гаманець Тимошенко» ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!