Олександр Деркач: корупційна мережа комсомольського племені ЧАСТИНА 1
На 30-му році незалежності Україною продовжують керувати колишні комуністичні апаратники та комсомольські ватажки, які перекваліфікувалися на політиків та бізнесменів. Всі ці роки вони використовували та зміцнювали свої старі радянські зв'язки та знайомства для особистого збагачення та безкарності. Один із них – колишній банкір, а нині молочно-сирний олігарх Олександр Деркач, співвласник «Молочного альянсу», колишній співвласник банку «Аваль», а ще раніше – перший секретар Київського обкому комсомолу. Колись він навчав своїх ровесників бути чесними і безкорисливими, однак сам же першим і розтоптав ці моральні цінності будівельників комунізму, що не відбулися.
Як комсомольці банкірами стали
Олександр Віталійович Деркач народився 31 січня 1960 року у містечку Глухів Сумської області. Одразу після школи він вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту (спеціальність «автомобільні шляхи»), що позбавило його необхідності служби в армії. Втім, і навчанню він, за даними Skelet.Org, великої уваги не приділяв, подвизавшись у комсомольські ватажки – і маючи з цього гарний «гешефт», оскільки комсомольський актив вишу користувався певними поблажками та можливостями. У цих можливостях молодий Деркач побачив перспективи всього свого життя. Ось чому за отриманою спеціальністю він практично не працював: «просидівши» близько року інженером у тресті «Київшляхбуд», де він теж одразу ж зайнявся комсомольською роботою, Олександр Деркач перевівся до райкому ЛКСМУ – і бадьоро пішов угору кар'єрними сходами.
Чи сприяли цьому його родинні зв'язки (дружина Деркача залишається непублічною темною фігурою, що приховує навіть своє ім'я), чи унікальна здатність догоджати начальству, що стоїть вище, поки що залишається невідомим. Але на початку 90-х Олександр Деркач піднявся до першого секретаря Київського обкому ЛКСМУ, і за будь-якого подальшого розкладу історичних подій цей пост був для нього трампліном до ще вищої кар'єри. Справді, якби не розвал СРСР, то Деркач цілком міг би очолити обком КПУ (а він був і членом партії, про що нині мовчить) чи стати міністром. Однак сталося те, що сталося – і колишній комсомолець став олігархом-банкіром, що було не гірше!
Федір Шпіг
За час свого керівництва комсомольськими організаціями Києва та області Деркач познайомився з багатьма такими ж активістами-ленінцями, деякі з яких відіграли у його подальшому житті значну роль. Насамперед, це стосується колишнього керуючого справами ЦК ЛКСМУ Федорові Шпігу, який ось уже майже чверть століття є бізнес-партнером та близьким другом Олександра Деркача. Ось чому з початку 90-х років їхня ділова біографія практично однакова.
Їхнім спільним знайомим і колегою був Петро Мірошников – завідувач сектору Республіканського штабу студентських загонів. Він завідував не лише будівельними загонами, а й їхніми касами, тому не дивно, що саме Мірошников став першим українським комсомольським банкіром – очоливши відділення московського «Інкомбанку», яке з 1991 року набуло самостійного статусу під брендом «ІНКО». До речі, цікавий факт: один із його підлеглих Степан Кубів — колишній керівник Львівського обласного штабу студентських загонів, на початку 90-х очолив створений на комсомольські гроші «Західно-Український комерційний банк» (ЗУКБ).
Петро Мірошников
Сам же Мірошников більш відомий киянам як екс-начальник управління столичного метрополітену (2007-2010), цю посаду йому подарував його близький друг (практично нагрудник) і діловий партнер Леонід Черновецький під час свого перебування київським міським головою. Також у коло комсомольських зв'язків Олександра Деркача входили перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко та секретар Броварського міськкому ЛКСМУ Роман Нефед.
Саме Петер Мірошников створив у березні 1992 ще один банк, назвавши його «Аваль». Його засновником були «ІНКОМ» (90%) та Пенсійний фонд (10%), і призначався «Аваль» для корупційної схеми прокачування через нього українських пенсій. Чому корупційною? Українські банки першої половини 90-х гостро потребували великих обсягів коштів. Такі обсяги могли дати бюджет і держпідприємства (поки що ще державні), потрібно було тільки зробити так, щоб вони почали проводити свої фінансові операції через комерційні банки. У самій цій ідеї нічого корупційного начебто не було, але її виконання здійснювалося виключно кулуарно, за домовленістю старих знайомих. Колишні партапарати стали міністрами, колишні комсомольські секретарі стали банкірами – і вони відразу знаходили між собою спільний інтерес. І так, наприклад, банк «Аваль» вирішили наповнювати грошима Пенсійного фонду, а через «Промінвест» прокачували кошти держпідприємств, зобов'язуючи їх відкривати у ньому свої рахунки.
Головою правління нового банку Мірошников посадив свого бізнес-партнера Федора Шпіга, який у «ІНКО» обіймав посаду начальника відділу кредитних ресурсів – і щедро роздавав ці кредити підозрілим фірмам-одноденкам, у тому числі набиваючи і свою власну кишеню. Що й є відповіддю на запитання, звідки Федір Шпіг узяв початковий капітал на викуп частки банку Аваль. Викуп, до речі, здійснювався за майже кримінальною схемою: протягом 4-х років (1992-96) правління банку (Шпіг і Деркач) здійснило кілька допемісій акцій, які збільшили статутний фонд банку «Аваль» зі 100 мільйонів рублів (близько мільйона доларів) до 19,4 мільйона гривень. Таким чином, початковий пакет акцій був розмитий у 12 разів, і керуючим банку залишалося лише скупити додаткові акції, сформувавши в руках контрольний пакет.
Але є інше питання: як, за які «шиші» співвласником «Аваля» став Олександр Деркач, якого Шпіг на початку 1992 року взяв до себе заступником голови правління банку? Зрозуміло, що колишній перший секретар обкому ЛКСМУ не був бідним безсрібником: за часів «перебудови» він курирував у Києві та області створення та роботу молодіжних кооперативів, мав доступ і до чорнобильських фондів. Однак у своїй біографії Деркач не вказує, яким бізнесом він займався в період до 1992 року, та й потім ще кілька років він вважався лише заступником голови правління банку «Аваль», а не співвласником – тобто, знову ж таки, найманим менеджером, а не бізнесменом. Звідки він узяв гроші на скуповування своєї частки «Аваля»? Зайняв у друзів, подарували, запозичив у власному банку? Це питання не пусте, сьогодні з таких питань ініціюють антикорупційні розслідування, хоча поки що справи чверть вікової давності не порушуються – напевно, тому що тоді доведеться садити дуже високопосадовців та конфіскувати цілі корпорації.
Олександр Деркач. Фінансовий бізнес по-українськи
Не менш інтригуючим є й інше питання: про роль Олександра Деркача та Федора Шпіга у краху банку «ІНКО», що відбувся 1995-97 р.р. (остаточно ліквідовано 2002). Зараз ця справа старанно забута, адже тоді «ІНКО» став одним із перших українських банків, які «згоріли» ще до першої фінансової кризи 1998 року. Згідно з основною версією, банк «ІНКОР» спочатку був аферою, механізмом для перекачування фінансів (у тому числі з Пенсійного фонду та депозитів) та відмивання брудних грошей, який збанкрутували штучно та спеціально – щоби замісти сліди, та й хапнути насамкінець пару сотень мільйонів гривень вкладників. Його прямим спадкоємцем став «Інкомбанк-Україна», заснований у 1997 році голландською фірмою «НОСТІК ФАЙНЕНШЛ ХОЛДИНГ», ірландською «ХОМЕРТРОН ТРЕЙДИНГ ЛІМІТЕД», російськими АБ «Інкомбанк» та «Інкомбудінвест», та структурами корпорації Віктора Нусенкіса. 1999-го «Інкомбанк-Україна» був повністю куплений корпорацією «Енергія» та перейменований на «Кредитпромбанк», а очолив його наглядову раду «грузинський грек» Костянтинос Папунідіс, більш відомий як кримінальний «авторитет» Костя Грек. Які цікаві зв'язки!
Цікаво те, що банкрутство банку «ІНКО» викинуло його творця Петра Мірошникова майже на вулицю (йому потім допомогли прилаштуватися в представництві «Казахойл-Україна»), проте стала потужним поштовхом до самостійного розвитку банку «Аваль» — і його купівлі власними керівниками Деркачем та Шпігом. Але ж у жорсткому світі бізнесу та не менш жорсткому світі української корупції випадкових збігів не буває! Проте Деркач зі своїм компаньйоном Шпігом мовчать про ті події, а Мірошников… а де зараз Мірошников?
Загалом, коли банк «ІНКОМ», який захопився аферами, вже з 1993 року почав відчувати проблеми, кошти Пенсійного фонду перетекли до банку «Аваль» — який став самостійним після його купівлі Деркачем і Шпігом. За неофіційною інформацією, вони були у цьому зацікавлені, а й брали участь у цій операції, залучаючи власні зв'язку. І ось уже з 1993 року «Аваль» починає бадьоро підніматися на пенсійних карбованцях, а потім і гривнях – і це зростання тривало, незважаючи на зміну прем'єрів і навіть президентів. Так, Skelet.Org вже повідомляв, що «Авалю» виступав прем'єр Павло Лазаренко – зокрема, змушуючи відкривати в ньому свої рахунки деякі держпідприємства. Тим не менш, основним джерелом фінансів банку в 90-х був Пенсійний фонд - а банк харчувався в ньому і до Лазаренка, і після нього. Як же це так?
Справа в тому, що журналісти часто копають трошки не там: вони звично тягнуть зв'язки до прем'єрів та міністрів, а треба було звернути увагу на їхніх заступників. І справді, якщо ми пориємось в урядових документах 90-х років, в указах та наказах, які переказували поштові пенсійні виплати через рахунки в «Авалі», то ми побачимо там підписи саме заступників. Безпосередньо причетними до цього особами були колишні радянські чиновники та партапаратники Києва, давні знайомі Деркача та Шпіга:
- · Заступник правління (з 1993) та голова правління (1996-2008) Пенсійного фонду Борис Зайчук. У 80-х він працював заступником голови виконкому Києво-Святошинської райради.
- · Заступник міністра соціального захисту Світлана Вегера (1993-2002). У 80-х була секретарем Мінського райкому КПУ, що анітрохи не завадило їй 2005-го стати радником «антикомуністичного» президента Ющенка.
- · Володимир Матвійчук - це взагалі не викорчовується радянський чиновник з нескінченними зв'язками. З 1979 по 1993 рік займався фінансами в різних відомствах УРСР, у 1993 році посів у крісло заступника міністра фінансів України і просидів там до весни 2001-го, потім кілька разів ще призначався заступником міністра то фінансів, то соціальної політики, і нарешті в березні 2014-го знову сів у крісло.
Володимир Матвійчук
Зверніть увагу: всі вони сіли в крісла заступників практично одночасно 1993-го, і пустили там глибоке коріння. В Україні змінювалися прем'єри та президенти, змінювалися політичні вектори та економічна політика, а ці сірі та не помітні для преси зами «пилили бабло» і в 90-х, і в «нульових», а деякі навіть після другого Майдану! Схоже, що ці люди не такі вже й «сірі», їхня роль була значно більшою, ніж здається на перший погляд. Ще цікавіше, яка була їхня частка чи гонорару у всіх цих проектах? Адже не за дякую ж вони лобіювали інтереси того ж таки «Аваля»? А які гонорари отримав пан Матвійчук за лобіювання інтересів комерційних банків у 2014-2015 роках, коли ті отримували десятки мільярдів гривень рефінансування та виводили за кордон мільярди доларів, обваливши національну валюту? Покладаючи провину на міністрів фінансів Олександра Шлапака (2014) та Наталію Яресько (2014-2016), ніхто чомусь не запитав їхнього заступника Володимира Матвійчука. Тим часом ця людина просто знахідка для Генпрокуратури та НАБУ!
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Олександр Деркач: корупційна мережа комсомольського племені ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!