Олександр Лавринович: корпорація «Шахрай та син»
Гірше ні, коли закон цинічно зневажає той, хто був поставлений втілювати його букву та дух. Багато років тому Олександр Лавринович вважався одним із небагатьох українських політиків, у чию відкритість та безкорисливість вірили не лише виборці, а й багато його колег. Але потім виявилося, що всі вони дуже помилялися! Лавринович виявився не лише одним із найбільших розчарувань української політики, а й одним із найбільших «здобутків» української корупції…
Олександр Лавринович. Простий радянський інженер
Біографія Лавриновича – це, насамперед, історія про те, як один із засновників та найактивніших діячів «Народного Руху» здійснив політичну трансформацію та влився до найближчого оточення Віктора Януковича, причому ще до першого Майдану. Набагато менше Лавринович відомий українцям бізнесменом, і це не дивно – враховуючи специфіку схем його «заробітків», йому було розумніше про них мовчати.
Адже він починав простим радянським інженером, який шукав правди і кращого життя. Лавринович Олександр Володимирович народився 28 червня 1956 року у містечку Овруч (Житомирській області), і з перших класів радував батьків своїми оцінками у школі, яку він закінчив із золотою медаллю. Це дозволило йому без іспитів вступити до Київського державного університету імені Шевченка: на фізичний факультет за дуже цікавою спеціальністю «оптичні прилади та спектроскопія». Після закінчення університету 1978-го він працював інженером в Інституті надтвердих матеріалів Академії наук, де 1981-го його таки знайшла довга рука військового комісара. Тут у біографії Лавриновича з'являється сіра пляма: офіційно з 1981 по 1984-й він служив начальником станції радіолокації в Дагестані, проте це занадто довго для післявузової служби радянських інженерів-лейтенантів, та й радіолокатори не його профіль. Можливо, цілих три роки Лавринович займався чимось важливішим і секретнішим, ніж вирячитися в екран локатора — наприклад, міг проходити службу в одній із закритих військових лабораторій. До речі, саме в той час у СРСР захоплено намагалися створити лазерну зброю, зокрема орбітальну (проект «Скіф»).
Можливо, не випадково, повернувшись додому, Лавринович закінчив аспірантуру в Київському політехнічному за спеціальністю «лазерна техніка»? Але чим би він не займався, Лавринович досі зберігає цю таємницю – принаймні публічно.
Важко сказати, як склалася б доля радянського інженера після розпаду Союзу, якби 1989-го Лавриновича не захопило дисидентство, і він не вступив до щойно створеного «Народного Руху», чия повна назва тоді ще тривала фразою «за перебудову». Лавриновичу пощастило: він одразу потрапив до Ради «Руху», став одним із заступників голови, а тому 1990-го був делегований представником партії в Центрвиборчкомі. Ось тут він і пустив коріння в українську політику!
Skelet.Org чув думку, що як людина пов'язана із секретними військовими проектами, яка перебуває під наглядом КДБ, Лавринович міг бути агентом радянської держбезпеки, впровадженим у «Рух». На користь цієї версії говорить не тільки надто стрімка кар'єра Лавриновича в «Руху» (тільки записався – і відразу в «дамки»), а й його одна дуже помітна особливість: він ніколи не був фанатом націонал-патріотичної ідеології. Серед своїх вбраних у вишиванки однопартійців, які нескінченно витійствовали про Мазепу та голодомор, Лавринович виглядав як біла ворона. Його ковзаном було право: спочатку вибіркове, а потім і взагалі.
З вересня 1991 року Лавринович став уже заступником голови Центрвиборчкому, а під час політичної кризи 1993-го виконував обов'язки голови. Тоді ж він вирушив «переймати досвід» у США: до Міжнародного фонду виборчих систем (IFES), а потім до Інституту Брукінгса. Переймав кілька місяців, хоча після повернення в Україну цей досвід йому вже не став у нагоді, оскільки Лавринович більше не працював у ЦВК – 1994 року він сам обрався до Верховної Ради. То навіщо ж він насправді літав до Америки?
Олександр Лавринович: Житло та шахраї
Однією з перших вдалих комбінацій Олександра Лавриновича було «розлучення» держави на квартиру – причому, одразу на дві, і обидві у центрі Києві. Ця історія почалася в 1995 році, коли Олександр Володимирович ще тільки-но освоювався в шкурі народного депутата України. І ось, будучи заступником голови парламентського комітету з питань правової політики та суддівсько-правової реформи (дарма що без юридичної освіти), Лавринович вирішив скористатися можливостями. Про те, що ще зовсім недавно активіст «Руху» Лавринович сам нещадно таврував радянських партапаратників і пострадянських чиновників за їхні привілеї, чи то забув, чи сам захотів пожити «красиво». Тому із чистою совістю подав до парламентської комісії з питань депутатської етики та забезпечення депутатської діяльності заяву з проханням покращити свої житлові умови.
Олександр Лавринович: корпорація «Шахрай та син»
Здавалося б, та й що тут такого? Ось тільки на той момент родина Лавриновичів вже мала квартиру в Києві – трикімнатну, по вулиці Наталії Ужвій 10-160. Але Лавринович у своїй заяві написав, що його квартира знаходиться далеко від місця роботи, і той район має «незручну транспортну розв'язку». Яка вагома причина! З таким же успіхом він міг би написати про «вигляд з вікна, що не спонукає до умиротворення».
І ось, після довгих млосних очікувань, восени 1996-го року Олександр Лавринович отримує з рук голови Управління справами ВРУ квартиру за адресою вулиця Пилипа Орлика 10-23 для себе, а також ще одну квартиру за адресою вулиця Інститутська 13а-20 для свого старшого сина Максима. Але на якій підставі Управління справами Верховної Ради виділило окрему квартиру для сина народного депутата? І чому виділення цих квартир було проведено лише за резолюцією Управління справами ВР, без необхідних підписів керівництва Секретаріату Ради та голови (або його заступника) ВР? Ці питання тоді ніхто не поставив голові парламентського комітету з питань правової політики. Та й відповідати йому все одно було ніколи: Лавринович одразу ж кинувся допомагати синові приватизувати відомчу квартиру! Більше того, порушуючи всі закони, Лавриновичі не здали державі свою колишню квартиру на вулиці Ужвій.
Лише 1998 року столична прокуратура визнала недійсним виділення Лариновичу двох квартир та приватизацію однієї з них. Однак Лавринович на рішення прокуратури просто начхав, та й у Верховній Раді його «не помітили».
З квартирою Лавриновича-молодшого на Інститутській потім трапиться ще один скандал: у 2011 році Максим затіяв там мега-ремонт із спорудженням на даху мансарди (нині це модно у Києві), що викликало численні обурення та скарги сусідів. Вони навіть писали заяви в управління архітектури Київради, а потім і народному депутату Кармазіну з вимогами зупинити витівку мажора: адже цей будинок примикає до пам'ятника архітектури «особняку Шлейфера». Однак їм надходили відповіді про те, що Максим Лавринович не порушує жодних законів. І це не дивно: тоді його тато вже знову, втретє, очолював міністерство юстиції (2010-2013).
Але, не задовольнившись трьома просторими квартирами, Олександр Лавринович у 2003 році обзавівся особняком площею 654 кв. м. на ділянці 50 соток (півгектара) у селищі Плюти – поряд із знаменитою Конча-Заспою (сусідом Лавриновича став Олег Рибачук). Як повідомляли ЗМІ, будинок було куплено ним у нардепа Миколи Шведенка, проте сума купівлі залишилася невідомою. Начебто й не найбільший будинок із тих, що мають українські політики (хоча за мірками 2003 року вражає). І все ж у цього придбання був один нюанс: згідно з тодішніми задекларованими доходами, міністр юстиції (з 2002 по 2005) Лавринович отримував лише 5 тисяч гривень (1000 доларів) зарплати на місяць і не мав інших доходів. То на які ж шиші?!
Будинок Олександра Лавриновича у Плютах
Історія однієї зради
15 січня 1994 року в Києві безвісти зник Михайло Бойчишин – голова секретаріату «Народного Руху», друга людина в партії (після В'ячеслава Чорновола), її головний організатор та скарбник. За спогадами його соратників та друзів, на Бойчишині буквально тримався тодішній «Рух»: якщо Чорновіл приваблював своїми промовами виборців, то Бойчишин гуртував різношерсте керівництво партії. А це було непросто: де три українці – там два гетьмани та один зрадник. Зникнення Бойчишина так і залишилося нерозкритою таємницею української політики, хоча провину за це неофіційно покладали на «банду перевертнів» підполковника УБОЗ Ігоря Гончарова, розкриту 2003 року. Чому він? У 90-х Гончаров мав знайомства з членами штабу «Руху», куди часто заходив – а коли потім з'ясувалося, що за «птах» був підполковник, то загинули всі підозри. Мотиви викрадення Михайла Бойчишина здавалися ще загадковішими, ніж його доля, але всі схилялися до думки, що це була спроба здирства великого викупу, що зірвалася. Але чому тоді викрадачі так і не звернулися з вимогами викупу?
Барельєф Михайла Бойчишина на будівлі Шевченківської райради (Львова)
Однак існує й інша версія: ще багато років тому одне джерело розповіло Skelet.Org, що викрадення Бойчишина могло бути пов'язане з Олександром Лавриновичем. А саме: нібито Бойчишин заважав Лавриновичу робити маленький бізнес на тому, що той приводив у Рух заможних бізнесменів, які дуже хотіли стати депутатами або навіть міністрами. Зрозуміло, не безкоштовно: вони були готові внести внески і до каси партії, і до кишені свого лобіста Лавриновича. Серед таких «клієнтів Лавриновича» насамперед називали Михайла Бродського (докладніше про нього читайте у МИХАЙЛО БРОДСЬКИЙ — ПРОФЕСІЙНИЙ «КИДАЛА»), якого він увів у «Рух» 1993-го, і з яким у Лавриновича ще багато років зберігалися ділові контакти. Однак у Бродського відразу виник конфлікт із Бойчишиним, через що той став висловлювати серйозне невдоволення і Лавриновичем.
Крім того, зникнення Бойчишина було вигідне Лавриновичу в тому плані, що тепер він ставав другою людиною в Руху. І ось тут мала чутка про те, що нібито прибрати Бойчишина могли і таємничі куратори Лавриновича зі спецслужб. Хоча КДБ перетворилося на СБУ, держбезпека не припиняла контролювати політичні партії, просуваючи в них своїх старих «кротів».
І ось 1994-го Лавринович вперше отримав мандат народного депутата та місце голови парламентського комітету з питань правової політики та суддівсько-правової реформи – хоча не мав жодної юридичної освіти, крім «довідки» про проходження курсів «виборчого права» у США. Що не завадило йому 1995-96 р.р. стати одним із авторів нової української Конституції! І лише 1998-го Лавринович отримав диплом правознавця Національної юридичної академії. Як повідомляли джерела Skelet.Org, отримав практично в подарунок - втім, як і багато його колег-депутатів. Але ж від кого?
Саме тоді Лавринович став центром дестабілізації «Руху»: він почав демонструвати свою опозицію В'ячеславу Чорноволу, одночасно критикуючи партію за м'якість щодо влади. У відсутності Бойчишина, що примиряв усіх, це заклало фундамент майбутнього розколу «Народного Руху». Але у чому була причина? Пізніше багато хто говорив, що це була помста Лавриновича за Михайла Бродського – якого таки вижили з «Руху» (він пішов у «Громаду» Лазаренка), але була й думка, що Лавринович почав колоти «Рух» на замовлення ззовні, можливо, з Банкової. Однак тоді ще багато хто вірив, що причиною цього – небувала кришталева чесність Лавриновича. І йому справді вдавалося зберігати цей імідж, навіть коли у 2000-2001 він фактично водив за ніс очолювану ним слідчу комісію у справі Гонгадзе. Робота комісії закінчилася нічим (лише нескінченно довгою експертизою «таращанського тіла»), але Лавринович на цій хвилі зумів схопитися у крісло державного секретаря Міністерства юстиції України.
Від кого ж був цей подарунок – від Ющенка чи Кучми? На той час відносини Лавриновича з «Рухом», що розколовся надвоє, були вже дуже натягнуті: його не хотіли бачити ні в партії Удовенка, ні в партії Костенка, а сам він, можливо, бачив покладену на нього місію виконаної. Однак, завдяки Ющенку, він ще отримав прохідне місце №70 у списку «Нашої України» на виборах 2002 року. Але відмовився від мандата і прийняв пропозицію увійти до нового уряду Анатолія Кінаха, а потім залишився у кріслі голови Мін'юсту та в уряді Януковича. Цей перехід Лавриновича до табору своїх ідеологічних та політичних ворогів викликав таке здивування, що за ним ніхто не помітив купівлі скромним міністром юстиції особняка у Плютах.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Максим Лавринович: корпорація «Шахрай та батько»
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!