Олександр Лещинський: підгорілий бізнес хлібобулочного олігарха ЧАСТИНА 1
Колись один із найбагатших олігархів України тепер належить до тих «героїв минулих часів», від яких не залишилося навіть імен. Адже якщо сьогодні хтось і згадує Олександра Лещинського, то або в контексті вбивств Євгена Щербаня та Ігоря Александрова, або через багатомільярдні борги, що доводять до банкрутства його підприємства. А все тому, що він давно ховається за кордоном і від своїх кредиторів, і від незручних питань журналістів, і українських правоохоронних органів.
Лещинський настільки боїться небажаних зустрічей, що коли одного разу його таки розшукав у Франції один із кредиторів, щоб спитати з нього старий боржок, то він у страху біг до Марокко, де цілий рік сховався серед туарегів. З цієї ж причини Лещинський вже давно не спілкується безпосередньо з пресою, а тому в інтернеті можна знайти лише пару його старих фотографій і жодного відео. І все ж таки він продовжує звичне розкішне життя, у нього тепер нова дружина, яка обожнює тусовки і дорогі подарунки, і на все це він витрачає великі гроші. Ті самі гроші, які він позичав під заставу «прихватизованих» українських підприємств, які він роками витягував з українців, закладаючи свій дохід у кожен буханець проданого ним хліба.
Нехай до успіху
Лещинський Олександр Олегович народився 2 березня 1964 року у Дніпропетровську (нині Дніпро), у забезпеченій єврейській родині. Його тато Олег Леонідович Лещинський за радянських часів дослужився до начальника шахтобудівного управління у Донецьку, куди вони переїхали всією родиною, тому мав добрий дохід та великі знайомства. Потім, уже в епоху української незалежності, Олег Леонідович став членом опікунської ради єврейської громади Дніпропетровська разом із такими відомими людьми, як Геннадій Боголюбов и Ігор Коломойський, Віктор Пінчук, Геннадій Корбан, Олександр Дубілет, Михайло Кіперман та ін. «Духовною опікою» громади займається «Хабад» під керівництвом головного рабина міста Шмуеля Каминецького.
У біографії Олександра Лещинського зазначається, що з 1981 по 1989 рік він нібито навчався (з перервою на службу в армії) у Донецькому політехнічному інституті за спеціальністю «гірнича електромеханіка». Насправді особистої справи колишнього студента Лещинського в цьому виші немає — адже його спеціально шукали ще до подій 2014 року! Тому що Лещинський його не лише не закінчив, а й взагалі там практично не вчився, лише вчинив – про що свідчать його старі знайомі. «ВНЗ Саша не закінчив, але його ерудиції та швидкості мислення вистачить на три дипломи», — розповідали вони про нього з повагою та помітним страхом.
Ну, ще б не побоюватися людини, яка багато років була компаньйоном Ахметова і причетна до найрезонансніших вбивств 90-х! Хоча, за їхніми словами, Олександр Лещинський завжди добивався свого не грубою силою, а вмінням наполегливо і безапеляційно переконувати, залазячи в мозок і душу, «тиснув базаром». Втім, вони не уточнювали, як він чинив із тими, на кого не діяли його «гіпнотичні чари».
А тепер про те, як «пацан йшов до успіху» насправді. Після закінчення школи 1981-го, під тиском батька, Лещинський справді вступав до інституту — щоб потім, так би мовити, продовжити сімейну династію шахтарських начальників. Але спроба виявилася невдалою, навіть за всієї опіку його батька, і Лещинський тимчасово влаштувався бетонником на дослідно-експериментальній базі донецького «ПромбудНДІпроект», звідки 1982-го «загудів у війська». Після служби в армії він повернувся додому до Донецька, і 1984-го оформився простим електрослюсарем в Управлінні №4 тресту «Донецькшахтопрохідка». За інформацією джерел Skelet.Org, в те саме, яким керував його батько.
Можливо, перші рік-два він справді працював електрослюсарем, можливо навіть намагався знову вступити до інституту – однак у робочій спецівці або з підручником у руці його тоді ніхто не бачив. Зате пам'ятають, як Сашко Лещинський відкрив майстерню з палітурки книг: сам він, звичайно, лише шукав клієнтів. А потім почалася епоха кооперації, слідом гримнув тотальний дефіцит, і Лещинський захопився бізнесом. Його згадують як завсідник донецького кафе «Театральне», де у другій половині 80-х «гасили» кримінальні елементи, золота молодь, фарцівники, спекулянти дефіцитними продуктами, всілякі комбінатори – загалом майбутня бізнес-еліта Донецька. Там Лещинський заводив корисні ділові знайомства, розробляв схеми, підбивав підсумки вдалих угод, і взагалі почував себе як удома. "Він нерідко сам ставав за барну стійку і варив для всієї компанії каву", - згадували його друзі.
У бізнес він прийшов не з вулиці. На той час шахти переходили на самоврядування, обростали кооперативами та СП.
Олег Леонідович Лещинський не залишився осторонь і використав ресурси свого шахтобудівного управління для вигідних угод та махінацій. Про перші схеми батька та сина Лещинських історія замовчує, а ось улітку 1989-го Лещинський став керівником відділу молодіжного кооперативного об'єднання «Ілюзіон», що зазначено у його біографії. Це об'єднання, яке мало навіть власний зареєстрований торговий знак, було створено за підтримки донецьких чиновників та директорів. І керували ним не лихі хлопці з шахтарських селищ, а комсомольські вожді та синочки начальників – хоча згодом, з початку 90-х, вони вже міцно зрослися з місцевим криміналом (а також міліцією та прокуратурою). Невідомо, чи прилаштував його туди татко чи його новий старший компаньйон Євген Щербань. Але це демонструє, що Лещинський вже тоді починав не рядовим кооператором і розмах його бізнесу був широким. 1990-го Лещинський навіть надовго виїхав за кордон «для вивчення світового досвіду організації виробництва продуктів харчування», нібито на запрошення американської фірми «Нью дженерейшин». Насправді, якщо вона мала якесь відношення до Америки, то лише непряме: у 90-х у СРСР, а потім у СНД виникло чимало фірм з такою назвою, які займалися торгівлею ширвжитком, продуктами та алкоголем, а також пошиттям різних «ганчірок». У кращому випадку це були СП, тобто серед їхніх засновників входив громадянин США або європейської країни, який, як правило, недавно емігрував із СРСР.
Євген Щербань
Саме Євген Щербань був тією людиною, яку зробив із молодого кооператора Лещинського горілчаного та хлібобулочного олігарха. Щербань сам почав з того, що, будучи заступником директора зі збуту (а не з виробництва, як він стверджував потім) шахти «Кіровська», він організував прибуткові схеми з перепродажу (спекуляції) дефіцитними продуктами. Причому, дефіцитними вона часто ставали саме тому, що такі як Щербань та Лещинський скуповували їх ще на базах – і таке наприкінці 80-х творилося вже по всьому Союзу. Стосунки Щербаня з Лещинським-батьком так і залишилися таємницею минулого, бо Олег Леонідович сам у бізнесі намагався не світитись. Але, за інформацією джерел Skelet.Org, саме з ділової дружби директора шахтобудівного управління та заступник директора шахти зі збуту розпочався спільний хлібо-горілчаний бізнес Євген Щербаня та Олександра Лещинського.
Олександр Лещинський. Хліб, горілка та кров
Цукрові схеми в Україні успішно працювали до 1994 року, поки споживачі не наїлися його до печії, і не запасли по мішку в коморі. І перед операторами цих схем постала проблема, куди десятки тисяч тонн нерозпроданих надлишків і як надалі отримувати зиск із співпраці з цукровими заводами? Хтось, як Борис Колесніков або батько та син Порошенка, зайнялися кондитерським бізнесом А інші, у тому числі Євген Щербань, створили схеми переробки цукрової меліси та зерна в «лівий» неврахований спирт, який потім перетворювався на горілку – на ура, що розходилася в 90-ті. Займатися горілчаним бізнесом він поставив Олександра Лещинського. Відомо, що одним із ключових підприємств цього бізнесу був Маріупольський лікеро-горілчаний завод, керувати яким Лещинський призначив Олександра Харта. Цікаво, що потім Харт був директором купленого Ліщинським ВАТ «Маріупольський рибоконсервний комбінат», потім очолював одну з фірм Юрія Іванющенка, а у 2011-му стараннями Андрія Клюєва його зробили генеральним директором ДП "Укрспирт".
Олександр Харт
Окрім випивки, Олександр Лещинський у 90-х займався і закускою – прибравши до рук м'ясокомбінати у Макіївці та Червоноармійську (Покровську), «Донм'ясопром» та Гайсинський консервний завод. Але найбільшого розмаху його бізнес набув у сфері виробництва хліба, за що він і був прозваний «хлібобулочним олігархом». Слід зазначити, що масову експансію на ринок хліба Лещинський робив двічі. Спочатку в середині 90-х, у партнерстві з Євгеном Щербанем, він скуповував хлібозаводи на Донеччині. Цікаво, що тоді хлібним бізнесом зайнявся і обласний прокурор Геннадій Васильєв, хоча він починав із меншого – з «віджиму» приватних пекарень. Ну і щоб було що, так би мовити, намазати на хліб, Лещинський узяв під свій контроль донецьке ЗАТ «Марг-Вест» (одних найбільших виробників маргарину) та Слов'янський масложиркомбінат «Славолію» (остаточно куплений Лещинським у 2005).
Повідомлялося, що через свою корпорацію «Укрінтерпродукт» Лещинський у 90-х контролював 30 одних лише зернопереробних підприємств, плюс ще близько 20 харчових та консервних фабрик, молокозаводів. Але яка у всьому цьому була його частка власності? Адже Лещинський був тоді лише молодшим бізнес-партнером Євгена Щербаня, а той, у свою чергу, був змушений впустити у свій бізнес не лише прокурорську мафію Васильєва, а й кримінального олігарха Ріната Ахметова, який стрімко міцнів.
3 листопада 1996 року Євгена Щербаня було вбито в аеропорту Донецька, а його бізнес-імперія розвалилася, розтягується компаньйонами і спадкоємцями. Як писали ЗМІ, Лещинський з Ахметовим розділили активи полюбовно: перший залишив за собою значну частину продовольчих підприємств, а другий забрав паливні та промислові, але в деяких збереглися їхні спільні частки (контролювалися Ахметовим через АТ «Данко» та «Embrol Ukraine»). Більш ніж чудові стосунки у Лещинського склалися і з обласною прокуратурою — тобто він теж полюбовно вирішував усі питання з Геннадієм Васильєвим, який тоді намагався стати обласним хлібним князьком. Тобто вийшло так, що без Щербаня їм усім стало тільки краще, він їм заважав! Що наводить нас на певні роздуми.
Адже це була не єдина смерть, пов'язана з Лещинським. Звісно, про вбивства кількох директорів підприємств та власників фірм, які не піддавалися «силі переконань» Лещинського, всі давно забули. Але загибель Ігоря Александрова, яка стала другим резонансним вбивством журналіста в Україні (після Гонгадзе), пам'ятатимуть ще довго – тим більше, що скоро виповниться рівно 20 років цієї жахливої трагедії.
Все почалося ще під час виборчої кампанії 1998 року, коли Олександр Лещинський балотувався 58-м округом у Слов'янську. Йому вдалося підкупити місцевих чиновників та місцеві газети, які стали дружно співати йому такі солодкі й водночас тупі дифірамби, що від них просто вуха згорталися в трубочку.
Із передвиборчої агітації 1998 року
Проте, на місцевій ТРК «Тор» Лещинському у пояс не кланялися, навіть навпаки. Чи був її головний редактор Ігор Олександров принциповим борцем-одинаком, чи його використовували люди, які конфліктували з Лещинським і відомими нам донецькими кланами, а можливо це був особистий конфлікт (Ліщинський планував купити телекомпанію), ми тепер навряд чи дізнаємося. Втім, це й неважливо, адже яка різниця чому Олександров розкривав факти жахливої корупції та кримінальності, що панувала в області! І ось, в одній із передач, він назвав Лещинського «горілчаним королем Донбасу» і зазначив, що той сприяє спаюванню мешканців регіону. Буквально за кілька днів на Олександрова було відкрито кримінальну справу за статтею за наклеп, яку курирував особисто прокурор Слов'янська Юрій Ударцов. Цікаво, що, як виявилося згодом, сам Лещинський відповідної заяви чи то не подавав зовсім, чи потім тихо забрав, намагаючись виключити себе з конфлікту, що тривав понад два роки. І звірячим вбивством Олександрова, який закінчився 3 липня 2001 року.
Ігор Олександров
Про можливу причетність Лещинського до вбивства Олександрова говорили багато разів. Він і сам розумів, що є одним з основних підозрюваних, тому, за словами очевидців, перебував у вкрай схвильованому стані і навіть намагався допомогти Олександрові, що вмирає, дорогими імпортними ліками. Існувала думка, що Лещинського просто підставили, щоб змусити його бігти.
Що ж, через якийсь час він саме так і зробив! Спочатку Олександр Лещинський просто зачастив за кордон, а потім і зовсім влаштувався там. Що саме змусило його виїхати з України на початку «нульових», він нікому не розкривав – мабуть причин там було кілька. При цьому, що цікаво, фактично проживаючи в Європі та лише інколи, майже інкогніто навідуючись до України, Олександр Лещинський примудрявся бути народним депутатом у 2002-2006 роках. (обирався по 58-му округу) та у 2006-2012 р.р. (купуючи прохідне місце у списку Партії Регіонів). Це не залишилося непоміченим: наприклад, відсутність Ліщинського на всіх пленарних засіданнях 2008 року відзначив тодішній віце-спікер Томенко. Його не бачили на засіданнях парламенту у другому півріччі 2010-го. А 2011-го Олександр Лещинський став однією з «привидів Ради»: хтось користувався його депутатською карткою для реєстрації та голосування за законопроекти, хоча самого нардепа наживо так і не помітили.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ; Лещинський Олександр: підгорілий бізнес хлібобулочного олігарха ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!