Олександр Медведько: генпрокурор-могильник резонансних справ та його корупційна рідня. ЧАСТИНА 1
Українська прокуратура під владою «донецьких» надовго запам'яталася своїми замовними кримінальними справами, які готувалися для залякування, вимагання та рейдерських захоплень. Однак Олександр Медведько, який очолював її в 2005-2010 роках, спеціалізувався якраз на зворотному. Він відмазував від кримінальної відповідальності корупціонерів, злодіїв та вбивць, включаючи своїх родичів, а також затягував і «ховав» найгучніші та найрезонансніші справи: вбивства Гонгадзе та Олександрова, дивні самогубства Кирпи та Кравченка, отруєння Ющенка та загибель Кушнарьова. Цим Медведько догоджав одразу кільком політичним силам одночасно, які швидко змінювали один одного при владі.
Олександр Медведько. Перші справи
Медведько Олександр Іванович народився 25 липня 1955 року в селі Іскрівка Якимівського району Запорізької області. Його батьки Іван Федорович та Лідія Іларіонівна Медведько там не затрималися (або взагалі лише недовго пропрацювали у колгоспі з розподілу), оскільки невдовзі їхня родина перебралася до промислового міста Дружківка Донецької області, де оселилася у приватному будинку на вулиці Львівській (район Гірник). Там і виріс їхній син Олександр, звідти пішов до армії, у Дружківці ж він і розпочинав свою прокурорську кар'єру. У Дружківці було поховано Івана Федоровича, могилу якого у 2009 році зламали малолітні гопники.
Ось тільки Олександр Медведько будь-яку інформацію про свою рідню ретельно приховує, та й про своє минуле говорить вкрай неохоче, або ж розповідає про якісь небилиці, плутає власну біографію.
Наприклад, він мовчав про те, в яких військах він служив, і чому відразу після дембеля він вступив до юридичного. Сусіди Медведько казали, що погони у «Сашки» мали малиновий колір, а подробицями своєї служби він не хвалився, оскільки в районі жило чимало раніше судимих, та й молодь Гірника тяжіла до кримінальної романтики. Тож, не затримуючись довго вдома, він вирушив навчатися до Харківського юридичного інституту. Після закінчення якого у 1980 році повернувся до Дружківки і почав працювати слідчим міської прокуратури. Але ось що цікаво: одного разу Медведько вирішив поділитися з журналістами спогадами про свою першу справу, і розповів цікаву історію, яка почалася зі слів «починав слідчим прокуратури міста Костянтинівки…». Дозвольте, яка ще Костянтинівка — адже згідно з його офіційною біографією, Медведько розпочинав роботу у Дружківці, а до Костянтинівки перевівся лише через багато років?! Виходило, що генпрокурор або брехав, або щось недомовляв/
Олександр Медведько: генпрокурор-могильник резонансних справ та його корупційна рідня. ЧАСТИНА 1
Отже, пропрацювавши у прокуратурі Дружківки до 1992 року, Олександр Медведько отримав своє перше серйозне підвищення: посаду міського прокурора Костянтинівки. Тоді ж, на початку 90-х, у Костянтинівці стрімко піднімалася рідня Павла Борулька, якого часто називають племінником Олександра Медведька Однак за інформацією Skelet.Org, родичкою Медведька є не Павло Борулько, а його дружина Алла Кузьміна А деякі джерела стверджують, що Алла Кузьміна лише дуже близька подруга Галини Медведько, дружина прокурора. Світло на це питання могло б пролити сам Олександр Медведько, але він утримувався від будь-яких коментарів на тему своїх можливих родинних зв'язків. Але його зв'язки з сім'єю Борулько (і його бізнес-партнерами), які чітко позначилися ще в 90-ті роки, настільки очевидні й близькі, що інакше як спорідненими їх не назвати.
У 90-х прокуратура Донецької області, очолювана Геннадієм Васильєвим, Віктором Пшонкою и братами Кузьміними, породила власну мафію, яка довгі роки вражала багатьох українців здирництвом і «віджимом» бізнесу під загрозою злагоджених кримінальних справ. Чи цим займався і прокурор Костянтинівки Медведько? Поки що інформації про це немає, натомість джерела Skelet.Org повідомляють інше: вже в Костянтинівці Медведько «прославився» тим, що міг «під замовлення» загальмувати, повести іншим слідом, покласти по сукно або зовсім закрити будь-яку кримінальну справу, навіть найгучнішу. А замовлень у Медведька було дуже багато, адже у 90-ті Костянтинівка, як і весь Донбас, і вся Україна, була охоплена кримінальним свавіллям: постійно когось грабували, калічили, вбивали, розкрадали гроші та держмайно, йшла рейдерська приватизація, створювалися тіньові схеми. Тож прокуратура непогано «заробляла» на тому, що «відмазувала» від відповідальності місцевих чиновників, бізнесменів та членів ОЗУ. Отак Олександр Медведько й освоїв свою прокурорську корупційну «спеціалізацію», яка згодом допомогла йому здобути великі зірки на погони.
Мова про гучну та резонансну справу журналіста Ігоря Александрова, вбитого в липні 2001 року членами краматорського ОЗУ «17-ю ділянку», про що Skelet.Org докладно розповідав у матеріалі про Максима Єфімова. На той момент Медведько вже два роки як працював начальником Управління нагляду за законністю оперативно-пошукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Донецької області, підкоряючись тодішньому обласному прокурору Віктору Пшонці. Посада, що дозволяла безпосередньо впливати на перебіг будь-якої справи, що перетворилася під дупою Медведька на дуже хлібне місце.
Ігор Олександров
Напад на Александрова стався 3 липня 2001 року. Покалічений бітами, але ще живий, він був відправлений у реанімацію, а подія сколихнула українську громадськість. Хвиля одразу докотилася до самого Києва (де Олександров мав своїх друзів і покровителів з числа опозиціонерів), і Кучма особисто наказав якнайшвидше надати народу винних. Донецька прокуратура та УМВС зрозуміли це по-своєму. Обласний прокурор Віктор Пшонка направив до Слов'янська Олександра Медведька, який особисто наглядав за перебігом справи. Як повідомляли ЗМІ, з першого ж дня Медведько зупинив слідство гарячими слідами – яке, втім, місцева міліція і не особливо завзято вела. Більше того, першою ініціативою Медведька було відкриття справи за статтею… хуліганські дії з мотивів помсти. І лише коли 7 липня Олександров помер у лікарні, справу перекваліфікували на вбивство. Воно набуло ще більшого резонансу, до нього залучили понад 800 співробітників прокуратури та міліції, з Києва прибув слідчий у особливо важливих справах Володимир Голик. І тоді, за інформацією низки джерел Skelet.Org, саме Медведько запропонував слідчим швидко «розкрити» справу, звинувативши у вбивстві якогось волоцюгу чи несамовитого. Місцева міліція з радістю погодилася, і одразу ж заарештувала бомжа Юрія Вередюка. На цього бідолаху, який хворів на туберкульоз, і повісили вбивство Александрова. Повідомлялося, що київський слідчий Голік намагався було заперечити, але Медведько змусив його замовкнути, потім добився усунення Голіка від розслідування.
Юрій Вередюк
Це було зроблено, щоб не лише відмазати безпосередніх виконавців (членів ОЗУ «17-у ділянку»), а й прикрити прізвища можливих замовників, серед яких називали родину Близнюків, прокурорську родину Пшонок, а також бізнесмена Олександра Лещинського – тоді відомого як «горілчаного короля Донбасу», який сьогодні володіє найбільшим хлібним агрохолдингом «Lauffer». Лещинський вів проти Олександрова справжню війну, і навіть намагався через Донецьку прокуратуру заборонити йому займатися журналістською діяльністю.
Повідомлялося, що Медведько особисто був присутнім на допиті Вередюка, що він особисто засвідчив його «визнання» і вважав за правильні висновки слідчих – загалом, справа була споряджена під його безпосереднім наглядом і вже готувалася до передачі до суду, як раптом щось пішло не як завжди, не як звикла Донецька . Громадськість та опозиція у Києві називали слідство фарсом, у ЗМІ були опубліковані нові факти, і фальсифікатори зрозуміли, що знаходяться за крок від гучного скандального краху. З Києва до Слов'янська прибув новий слідчий Генпрокуратури з особливо важливих справ Олександр Каліфіцький – втім,
Олександр Лещинський
який мав ще більш корупційну репутацію, ніж Медведько. Він почав переглядати справу – і нещасний Вередюк раптово помер у камері, одночасно загинули двоє свідків справи і співробітник МВС Андрій Рябцев, який працював по ньому. Потім Каліфіцький «викриває фальсифікаторів», якими було оголошено співробітників Слов'янського УМВС, але при цьому дозволяє Олександру Медведьку «почистити справу» та вивести себе з-під удару. Після чого Медведько взагалі «утік» від гріха подалі: на початку вересня 2001-го його перевели до Луганська, призначивши заступником обласного проктора. Переклав особисто генпрокурор Потебенько, виписавши йому «на дорогу» та ще премію у розмірі місячного окладу «за досягнення результатів у розслідуванні» (наказ Генпрокурора Потебенько від 10.09.2001 р. №662-к).
Олександр Каліфіцький
Зауважимо, що майбутня кар'єра самого Каліфіцького також була дуже успішною: у 2011 році він став прокурором Івано-Франківської області. З перших же днів роботи він шокував своїми «податками» (починаючи з 50 000 $), зробивши цим великий внесок у невдоволення «режимом донецьких». А ось його син Микола Каліфіцький, який після Майдану працював у прокуратурі Львівської області, у 2017 році попався на «смішному» хабарі у 12 тисяч гривень.
Інтриги Гепрокуратури
У липні 2002 року Верховна Рада виявила рідкісну одностайність, віддавши 350 голосів за нового генерального прокурора Святослава Піскуна, чия кандидатура мала влаштувати всіх – і владу, і опозицію. Але ніхто з тих, хто голосує, і не підозрював, яким Труффальдіно виявиться новий генпрокурор. Він одразу ж взявся за нове розслідування справи Гонгадзе, що давно вимагала від влади опозиція, зробивши з цього ціле шоу: збирав журналістів, регулярно влаштовував прес-конференції зі звітами, штовхав пишномовні промови, навіть залучив пару «стрілочників», найбільшим з яких був генерал Пукач. Але за цією бурхливою імітацією не було жодної реальної дії, вона лише вела слідство від питання замовників убивства Гонгадзе, від постатей Кучми та його оточення. Піскун виявився таким собі прокурором-Сусаніним, неперевершеним майстром заводити резонансні справи в безвихідні лабіринти і водити їх там по колу, причому роблячи все це публічно, відкрито.
Ну, а допомагав йому в цьому ще один такий майстер – Олександр Медведько, який перебрався з Луганська до Генпрокуратури ще за місяць до призначення Піскуна, у червні 2002-го.
Його призначили на знайому посаду начальника Управління нагляду за дотриманням законності над слідчими органами, але вже в рамках усієї України та в ранзі одного із заступників генерального прокурора України. Подейкували, що в столицю його витяг Потебенько, який залишав Генпрокуратуру, з яким Медведько був старим знайомим, і не тільки у справі Олександрова. Таким чином Медведько дістався у спадок Піскуну, і він брав безпосередню участь в імітації розслідування вбивства Гонгадзе.
Генпрокурорство Піскуна тривало недовго. По-перше, він серйозно посварився з Юлією Тимошенко, відновивши кримінальні справи проти її сім'ї (справа ЄЕСУ), і БЮТ люто вимагав його відставки, шукаючи будь-які приводи. По-друге, із призначенням прем'єр-міністром Віктора Януковича «донецькі» активно просували на пост Генпрокурора свою людину – Геннадія Васильєва. Було ще кілька причин, і у підсумку у жовтні 2003 року Леонід Кучма відправив Піскуна у відставку, замінивши його на Васильєва. А новий генпрокурор насамперед позбувся Олександра Медведька. Це викликало здивування: чому «донецький» звільняє «донецького», тим більше, що вони буквально працювали разом у 90-х (міський прокурор Медведько прямо підпорядковувався обласному прокурору Васильєву). Можливо, причиною було те, що потім Медведько надто вже спрацював із Потебеньком та Піскуном, відірвавшись від своїх «донецьких коренів». Напівофіційною причиною було названо причетність Медведька до фальсифікації справи Олександрова – адже саме тоді зусиллями опозиції ця справа стала одним із головних важелів тиску на «донецьких».
Олександр Іванович без діла не сумував: він відразу влаштувався начальником юридичного відділу «Авіант» (авіаційний завод «Антонов»), влаштувавши там кілька фінансових афер. Одну з них він провів буквально під шум «помаранчевої революції», перевівши 26,6 мільйона гривень на чотири підставні фірми, після чого зникли і фірми, і гроші. Порушена з цього приводу кримінальна справа не мала шансів, адже за кілька днів Медведько знову відновився у Генпрокуратурі.
Це сталося відразу після того, як спритний Піскун поновився на посаді Генпрокурора через суд, а на місці з ним повернувся і Олександр Медведько – і вже ніхто не згадував йому справу Олександрова. Обидва почали ретельно відпрацьовувати перед новою владою своє повернення (щоб їх не звільнили знову), а тому вони з ентузіазмом взялися до розслідування обставин смерті екс-міністра транспорту Георгія Кирпи та колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Взялися, щоб їх швидко закрити.
Похорон Юрія Кравченка
Справу Кірпи, виявленого 27 грудня 2004 року мертвим у себе на дачі, спочатку відкрили за статтею «доведення до самогубства», а вже в січні 2005 року слідство зупинилося на версії просто самогубства, переставши розслідувати можливі причини. Вустами генпрокурора Піскуна та його заступників Віктора Шокіна та Олександра Медведька, було заявлено, що знайти якісь докази підтвердження версії доведення до самогубства неможливо. А ось справа про загибель Юрія Кравченка, який нібито наклав на себе руки 4 березня 2005 року у себе на дачі, тривала майже рік. Версія слідства про те, що Кравченко вчинив самогубство двома пострілами в голову, сприймалася громадськістю як злий жарт. Тим не менш, розколоте надвоє українське суспільство тоді не змогло виробити єдине ставлення до цього «самовбивства», що дозволило Генпрокуратурі 27 грудня 2005 року закрити справу № 47-642 за фактом смерті Кравченка, яку вів старший слідчий з особливо важливих справ Любомир Війтович, із формулою з формулою «Форум». Джерела Skelet.Org повідомляли, що у зведенні обох трагедій до банального самогубства велику старанність доклав Медведько, оскільки саме він мав наглядати за законністю та об'єктивністю слідства.
Цікаво, що пізніше, у 2007 році, сумнів у самогубстві Кирпи та Кравченка публічно висловив Юрій Луценко. Більше того, тоді Луценко заявив, що має якісь докази, які дозволяють йому не вірити в офіційну версію Генпрокуратури Але коли за кілька місяців він знову став міністром внутрішніх справ, то про ці докази забув. Не згадав Луценко про них, і коли став генеральним прокурором України.
Олександр Медведько: генпрокурор-могильник резонансних справ та його корупційна рідня. ЧАСТИНА 1
Менш гучною була справа про «самовбивство» банкіра Юрія Ляха (члена СДПУ(о), який називався касиром Віктора Медведчука), знайденого мертвим у своєму київському офісі рано-вранці 3 грудня 2004 року (у розпал Майдану). Хоча на шиї виявили 8 (!) колото-різаних ран, справа закінчилася «висновком» слідства про те, що Лях наклав на себе руки – і трохи пізніше Генпрокуратура цю версію підтвердила.
Водночас Медведько працював і на «комерційних замовленнях», тобто рятував від кримінальної відповідальності розкрадачів, розтратників, аферистів. Так, у травні 2005-го до нього звернувся Олександр Кириленко, пасинок українського дипломата Андрія Кузьменка, представника України в Раді Європи (2014-го указом Порошенка він був призначений тимчасовим повіреним України у Великій Британії). Кириленко звинувачувався за кількома статтями КК (191, 209, 358), у тому числі за завдання державі збитків на 800 тисяч гривень, і вже сушив сухарі, як раптом йому влаштували «побачення» з Медведьком. Невдовзі Кириленка було заарештовано СБУ, але на допиті мало не матюком посилав слідчих, заявляючи, що вже «все вирішував нагорі». Ще за кілька днів його справу зажадала до себе Генпрокуратура, а ще за кілька днів Кириленко вийшов на волю.
Тоді ж СБУ за допомогою «жучка» зуміла спіймати на одержанні хабара довіреної людини Медведька — заступника начальника слідчого управління Генпрокуратури В'ячеслава Рябенка (до речі, він займався справою Кириленка). Як виявилося, Рябенко грав роль «касира» Медведька, саме через нього проходив усі хабарі та «відкати», що дозволяло обережному Медведьку залишатися формально чистим перед законом. Коли Рябенко дізнався про прослуховування, він побіг до шефа плакатися до генеральського жилета, але той його заспокоїв: мовляв, якщо справу й заведуть, то все одно воно потім опиниться в Генпрокуратурі. Так і сталося: СБУ передала матеріалу на Рябенка генпрокурору Піскуну, а той їх втратив.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Медведько Олександр: генпрокурор-могильник резонансних справ та його корупційна рідня. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!