Анатолій Гриценко: як грантоїд-фельдмаршал продавав українську армію ЧАСТИНА 1
Він так любить Збройні сили України, що хоче мати їх ще раз, причому вже як головнокомандувач. Анатолій Гриценко методично нарощує свій рейтинг критикою всіх, що не припиняється, і всього впереміш з монологами про «офіцерську честь» і «професіоналізм». Компенсувати відсутність і того, і іншого йому допомагають уміння брехати не червоніючи і потужне інформаційне прикриття у вигляді «Дзеркала тижня» його дружини Мостової. Тому не дивно, що у нинішній ситуації загального розчарування деякі українці почали справді бачити у Гриценка останнього чесного політика України. Однак якщо вони придивляться до нього уважніше, то їхня думка зміниться на протилежну...
Як заробити персональну пенсію
Гриценко Анатолій Степанович народився 25 жовтня 1957 року в селі Багачівка Звенигородського району Черкаської області. Його батьки були людьми простими, але не колгоспниками: мама працювала на комунальних підприємствах, а батько то шофером, то зварювальником, то рятувальником. Сім'я не раз переїжджала, жила на орендованих квартирах, а маленькому Толику навіть довелося 9 місяців пожити в дитячому садку-інтернаті, поки у батьків були проблеми з облаштуванням на новому місці.
Толик Гриценко з мамою та бабусею
Анатолій Гриценко має молодшого рідного брата Віталія: колишнього військового, встиг послужити в Афганістані, потім у російській армії, після відставки повернувся в Україну, оселився в Умані, працював водієм «швидкої допомоги». Зважаючи на те, що нардеп і екс-міністр нікуди не прилаштував рідного брата (і навіть хвалився цим як однією зі своїх чеснот), і останнім часом їх ніхто ніколи не бачив разом, то нинішні стосунки братів, напевно, дуже складні. Так ось, у дитинстві батько виховував їх у надмірній суворості, а також вимагав навчатися тільки на п'ятірки, вважаючи, що сини повинні видертися «у люди», а не «колупатися в землі». Тож вільного часу у них було небагато, та й його проводили з батьком – що наклало свій відбиток на майбутній соціальний характер Анатолія Гриценка.
«Суворівець» Гриценко
Після 8 класу Анатолій Гриценко вступив до Київського суворовського училища (нині – Київського військового ліцею ім. Богуна), яке закінчив у 1974 році із золотою медаллю. За його словами, це був самостійний вибір, проте навряд чи його було зроблено без батьківського, як мінімум, схвалення. Тут можна було б сказати, що військова кар'єра Гриценка почалася у віці 15 років — а саме так завжди він і стверджує, підтримуючи свій дутий імідж головного дбайливця ВСУ. Але питання: а вибрав би хлопець, який мріяв про армійську кар'єру, не бойову, а технічну професію? Гриценко ж вступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища (КВВАІУ, закрито у 2000 році) на спеціальність «електричне та приладове обладнання», отримавши диплом інженера-електрика (теж з відзнакою). Тож жодною «мрією дитинства» тут і не пахло, зате одного разу Гриценко ненароком зізнався, що його завжди приваблювала техніка. Щоправда, тоді у Skelet.Org виникає інше питання: чому ж він пішов за дипломом інженера саме до військового училища, а не до будь-якого технічного цивільного вишу, де золотого медаліста прийняли б без проблем? Як один із варіантів — тому,
Курсант Анатолій Гриценко
Після КВВАІУ Гриценко два роки (1979-81) прослужив в авіаполку (в Охтирці, Сумській області) – точніше, пропрацював там на посаді начальника групи технічного обслуговування. Там же почалося його сімейне життя з першою дружиною Людмилою (у них народилися діти Олексій та Світлана), яке обірвалося офіційним розлученням у 2002 році, а фактично закінчилося ще наприкінці 90-х, відколи Анатолій Степанович захопився Юлією Мостовою. Цікавий факт: мало того, що про Людмилу не любить згадувати сам Анатолій Степанович, то про неї взагалі не хотіла говорити з журналістами його мама, зате вона довго й з ентузіазмом розхвалювала свою другу невістку.
Два роки в Охтирці були єдиним близьким знайомством Гриценка з армією, тож назвавшись якось «бойовим офіцером», він дуже лукавив. Майбутній міністр оборони не нюхав не тільки пороху, а й справжнього армійського життя, він був лише фахівцем технічної служби в офіцерському званні. До речі, в арміях країн НАТО, з яких Гриценко так любить брати приклад, обслуговуванням військової техніки давно вже займаються цивільні фахівці. Та й пропрацював він за фахом, повторимо, лише кілька років, поки його зобов'язував розподіл. Після чого Анатолій Гриценко покинув службу, без огляду втік з армії та повернувся до затишної аудиторії рідного КВВАІУ, щоб три роки навчатися в ад'юнктурі. Потім захистив кандидатську дисертацію на тему «Динаміка, балістика та управління польотом літальних апаратів» і отримав у КВВАІУ місце викладача — пропрацювавши там з 1984 по 1992 рік. Тобто з тих 20 років, що Анатолій Гриценко носив погони, 2 роки він провів у стінах суворовського училища та 16 років в аудиторіях КВВАІУ. Ось, власне, і вся його військова кар'єра!
Проте йому справно «капали» військовий стаж і вислуга років «паркетного полковника», тож уже мінімум з 2006 року (згідно з його деклараціями) Анатолій Гриценко отримував від держави пенсію. Причому через те, що пенсіонер Гриценко то обирався народним депутатом, то призначався міністром оборони, розмір його пенсії в кілька разів перевищував пенсії простих смертних українців. Так, у 2006 році він отримав 34 121 гривень пенсії — це по 2,8 тисячі гривень (560 доларів) на місяць, при тому, що середня пенсія в Україні тоді була близько 600 гривень, а середня зарплата 1050 гривень. 2008-го він отримував уже по 4000 гривень пенсії на місяць (плюс 220 тисяч річної зарплати). 2013-го «злочинний режим» перерахував опозиціонеру Гриценку розмір пенсії, виплативши за рік 149,5 тисяч гривень (включаючи доплату за минулі роки), і наступні два роки він отримував 8 864 гривень пенсії щомісяця. У 2016-му році пенсія «патріота» та «борця з корупцією» Анатолія Гриценка зросла до 10,6 тисячі гривень щомісяця. Звичайно, за мірками українських політиків це копійки, але все ж таки майже вдвічі більше, ніж середня зарплата (за вирахуванням податків) по країні!
Анатолій Гриценко. Український друг Америки
Вже наприкінці 80-х багатьох співробітників і тим більше керівників вітчизняних НДІ та вишів охопив дух підприємництва. Різноманітного кооперативи створювали навіть при оборонних інститутах, проте публічної інформації про наявність таких у КВВАІУ не зустрічається. Можливо, їх і не було зовсім, а може просто у Анатолія Гриценка геть-чисто відсутня підприємницька жилка. Тим не менш, розкрадати батьківщину через НП і СП — це не найбільший гріх, ще гірше — це продавати її на шматки ймовірному супротивнику та «стратегічним партнерам». Що це за натяк? Справа в тому, що про Гриценка ходили погані чутки щодо того, як саме і за які заслуги він став «другом Америки», що й визначило всю його подальшу кар'єру. Нібито він, як фахівець із електронних систем радянських військових літаків, поділився деякою інформацією про них із «американськими товаришами». І вони взяли його на замітку як «корисну людину», яка до того ж не вміла заробляти гроші сама, а тому раділа послужити за «винагороду». Але це, повторимо, лише непідтверджені чутки. Втім, а чи є багато підтверджень того, як наприкінці 80-х і на початку 90-х військові секрети продавалися в роздріб і оптом від Львова до Владивостока? Адже продавалися ...
Є й інші чутки як продовження перших. Про те, що нібито Анатолія Гриценка схопила за худі сідниці рука радянської контррозвідки, змусивши його бути "сексотом". І що саме за завданням «органів» уже 1989-го Гриценко здружився з деякими київськими «демократами» та «рухівцями». Причому так близько, що став організатором виборчої кампанії Володимира Черняка (один із засновників «Народного Руху»), обраного депутатом останньої Верховної Ради СРСР (1989-91). З появою на початку 1990-го т.зв. «Демократичної платформи КПРС» Гриценко перейшов до неї — як і багато тодішніх політиків-початківців (Грінєв, Кушнарьов). Тоді ж у 1990-му Гриценко швидко і дуже тісно зблизився з новим командувачем 17-ї повітряної армії Костянтином Морозовим, котрий виявився затятим прихильником незалежності України — завдяки чому 3 вересня 1991 року Морозов був призначений її першим міністром оборони. І, до речі, зненацька виявився ще й дуже великим фанатом НАТО та США.
Міністр оборони України Костянтин Морозов (ліворуч) та генсек НАТО Манфред Вернер (навпроти праворуч), Київ 1992 рік
Костянтин Морозов (третій зліва) у компанії американських військових льотчиків, авіабаза Нелліс (Невада) 1992 рік
Словом, всі ці чутки малюють Анатолія Гриценка як подвійного агента, який працює і на «наших», і на «ваших». Але оскільки КДБ 1991 року канув в історію, то на початку 90-х у Гриценка залишився лише один «роботодавець», і він твердо вступив на шлях «прозахідного демократа». Втім, навіть без порочних зв'язків із ворожою розвідкою та рідною контррозвідкою, про які, ще раз повторимо, ходять лише чутки, Анатолій Гриценко завів досить корисних знайомств, які дозволили йому розпочати новий виток своєї кар'єри. У листопаді 1992 року він закинув своє викладання в КВВАІУ і перейшов на роботу до Міністерства оборони, в Управлінні військової освіти — незабаром отримав посаду начальника аналітичного відділу.
Питання, хто саме прилаштував його до Міноборони, залишається без відповіді з боку Гриценка – він взагалі постійно ухиляється від прямих чесних відповідей, натомість на ходу «ліпить горбатого», пишучи собі благородну біографію «чесного офіцера». Існують лише припущення. По-перше, це міг бути Костянтин Морозов – хоча незрозуміло, чому він не взяв до себе Гриценка раніше, ще 91-го. По-друге, це могли бути друзі Гриценка по «Народному Руху» та «Демплатформі» — адже саме восени 1992 року було сформовано коаліційний уряд Леоніда Кучми, до якого увійшли «демократи» та «прозахідники» (наприклад, Віктор Пинзеник).
«Американізація» ЗСУ, що супроводжується масштабним роззброєнням української армії, розпочалася вже з 1992 року – з політичної згоди президента Леоніда Кравчука та за активної участі міністра оборони Костянтина Морозова. На той момент перед Вашингтоном ще не стояло завдання використати Україну проти Росії, натомість вони побоювалися нового союзу Києва та Москви, тому розсудливо вирішили максимально скоротити та знезброїти ЗСУ, наповнивши їхнє керівництво своїми кадрами. Так, українська армія, що ледь народилася, 1992 року найсильніша в Європі (не рахуючи російської), була відразу засуджена до знищення – під оплески «демократів» і націонал-патріотів, які захоплено заявляли, що Україні воювати не з ким, а велика армія — це атавізм радянського минулого. Десь серед них захоплено плескав у долоні й Анатолій Гриценко, хоч тепер він це заперечує.
«Резидентський» диплом Анатолія Гриценка
У ході цього «стратегічного партнерства» було запущено програму «стажування» українських офіцерів та генералів у США, яку пройшов і Анатолій Гриценко. Сам він написав у своїй біографії, що протягом 1993-94 р.р. навчався в Інституті іноземних мов Міністерства оборони США, а потім закінчив оперативно-стратегічний факультет Університету військово-повітряних сил США (Air University). Насправді він лише пройшов програму мовної підготовки, після якої пройшов «резидентуру» (практику, стажування) для іноземних офіцерів при Air University. Чому туди відправили саме Гриценка, теж цікаве питання, адже за його словами це сталося випадково: мовляв, був недобір до групи, що відправляється, і його в неї визначили чи не силоміць.
Анатолій Гриценко (вгорі другий зліва) на стажуванні в США
Гриценко вихваляється ще одним своїм «дипломом»: свідченням про закінчення тримісячних (вересень-листопад 1995) курсів перепідготовки та підвищення кваліфікації при Академії збройних сил України. Але, вражаючи цим документом (цілком справжнім), Гриценко постійно стверджував, що закінчив саму Академію, а це вже була неправда, адже перший повноцінний випуск Академії відбувся лише навесні 1996 року. Скандальну інформацію про це вперше опублікували журналіст Іван Рудич (який неодноразово «дістав» колишнього міністра оборони) та голова «Союзу офіцерів України» В'ячеслав Білоус. У 2011 році нардеп від Партії Регіонів Ельбрус Тадєєв, мстячи Гриценку як одному з опонентів регіоналів, навіть направив до Міноборони відповідний запит – на який отримав офіційну відповідь (див. документ), що підтверджує, що Гриценко закінчив не Академію, а лише тримісячні курси.
Але повернемось до його американського стажування. Основною метою таких програм Пентагон ставив перетворення стажистів на «справжніх друзів США, які поділяють американські інтереси та цінності» (слова екс-міністра оборони У. Коена), які пропагували б ці цінності і відстоювали ці інтереси у себе на батьківщині. Звичайно, в нинішній Україні це давно не гріх, навіть навпаки — але тільки тому, що зараз нею керують такі «справжні друзі США», які дали змогу використати свою країну в американських інтересах. Але питання не в тому, чи це краще, ніж якби Україну використовували в російських інтересах. Питання в тому, на честь чого політики, які бажають використовувати Україну на користь інших країн (будь-яких, хоч США, хоч РФ) взагалі допускаються до влади, а не сидять у в'язниці?
Це питання не риторичне, адже в період активного «стратегічного партнерства» зі США (1992-2007) Україна скоротила чисельність ЗСУ в кілька разів, пустила на злам стратегічну авіацію, відмовилася від ядерної зброї та крилатих ракет, розпродала сотні винищувачів і гелікоптерів, тисячі танків, незліченну кількість артилерій, ТУ що їй зараз так гостро не вистачає для оборони. І «резидент» Анатолій Гриценко мав пряме відношення до цього знищення української армії. А тепер Америка, за чиєю ініціативою Україна була роззброєна, дражнить її своїми спілкуваннями надіслати кілька сотень «джавелінів».
Анатолій Гриценко. Шлях до міністрів оборони
Після повернення зі США Анатолій Гриценко виявився практично нікому не потрібним: влада в країні змінилася після загальних дострокових виборів, у Міноборони розпочалися нові кадрові інтриги. Втім, «резидента» не залишили без роботи, оскільки у нього тепер були рекомендації з самого Пентагону, але й посади не запропонували. Для таких, як Гриценко, створили Управління проблем військової безпеки та військового будівництва («реформаторський» відділ) Науково-дослідного центру Генерального штабу – яке він і очолював у 1994-97 р.р. «Пиляти» там було зовсім нічого, ця контора лише давала рекомендації як краще «реформувати» ЗСУ, хоча в деяких випадках вона могла на замовлення лобіювати скорочення якоїсь конкретної військової частини чи аеродрому, майно та землю яких потім «прихватизували». Але в основному контора Гриценка, за даними Skelet.Org, жила на бюджетні гроші та американські гранти – до яких він тоді і звикли. На цій ниві він і познайомився з ще одним видним українським «грантоїдом» та реформатором Олександром Разумковим (1959-1999), колишнім завідувачем ідеологічного відділу Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, людиною з оточення Леоніда Кучми.
Олександр Разумков
У 1994-95 р.р. Разумков був першим помічником президента Кучми і привів у владу чимало людей, які до цього перебували на задвірках політики – наприклад, Володимира Литвина. Але наприкінці 1995-го під час конфлікту з головою президентської Адміністрації Дмитром Табачником Разумков був відтертий від Кучми і пішов у відставку, після чого одразу ж очолив одне зі своїх дітищ – Український центр економічних і політичних досліджень (що нині носить ім'я Разумкова). Цей центр створювався в 1994 як «грантоїдський» прозахідний проект, серед його «батьків-засновників» був і фонд «Відродження» (філія фонду Сороса), і фонд Конрада Аденауера (ФРН), і американські «демократичні інститути».
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Гриценко Анатолій: як грантоїд-фельдмаршал продавав українську армію ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!