Андрій Іллєнко: гнилий яблучко від усохлої яблуньки. ЧАСТИНА 1
Якщо націоналісти стверджують, що є найпалкішими патріотами України, то чому ж вони звертають свою ненависть і агресію проти своїх співгромадян-українців, вся вина яких лише в тому, що вони говорять іншою мовою і ходять до іншої церкви? Це питання варто було б адресувати одному з ідеологів та вождів радикально-націоналістичної партії «Свобода» Андрію Іллєнку. Однак далеко не всі бажають розпочати цивілізовану дискусію з тим, хто може у відповідь лише нахамити або облити водою, і за спиною якої маячать фігури скандальної організації націонал-радикалів «С14»…
Класик українського кіно
Іллєнко Андрій Юрійович народився 24 червня 1987 року в Києві, у кінематографічній родині. Його мама – актриса та режисер Людмила Єфименко, його дядьки – режисери та оператори Михайло Герасимович та Вадим Герасимович Іллєнко, а його батько – Юрій Герасимович Іллєнко (1936-2010), який ще за життя носив титул класика українського кінематографа. Тут варто внести справедливе уточнення: українського радянського кінематографа, оскільки 17 із 20 фільмів Юрія Іллєнка (його режисерські, операторські роботи, сценарії), включаючи всю класику, було створено саме за часів УРСР. А ось із падінням комуністичної ідеології та здобуттям Україною незалежності, джерело його творчості чомусь вичерпалося. У 1994-му він перетворив на документальний фільм свою бесіду з Сергієм Параджановим, зняту на домашнє відео, («Параджанов: партитура Христа до-мажор», 1996), був оператором у фільмі своєї дружини «Аве, Марія» (1999), і закінчив кар'єру скандальним (2002), на який було витрачено (розпиляно) майже весь тодішній бюджет Мінкультури.
Юрій Іллєнко з синами Пилипом (ліворуч) та Андрієм (на руках)
Це можна було б списати на кризу 90-х, проте його рідні брати Михайло та Вадим Іллєнко руки не опускали, і роботу в кіно продовжували. Можливо, тому що не вважали себе живими класиками і не чекали на оплачувані з бюджету держзамовлення. Але як казали близькі до родини Юрія Іллєнка джерела, його творчий потенціал було вбито політичними амбіціями. Іллєнко фактично закинув кіно, витрачаючи час на тусовки з колишніми радянськими дисидентами, політиками та громадськими діячами націонал-патріотичного штибу, сидів у президіях фестивалів та конференцій, і, за даними Skelet.Orgбудував великі плани на хорошу посаду в Мінкультури Але й тут він зазнав невдач, через що його погляди ще більше правели, і на старості років Юрій Іллєнко опинився в лавах Соціал-націоналістичної партії (СНПУ), яка в лютому 2004-го змінила назву на ВО «Свобода».
Юрій Іллєнко
Це було досить курйозно: адже ще 1973 року Юрій Іллєнко став членом КПРС і туди його силою ніхто не тягнув. Звичайно, потім, у 90-х, він запевняв, що завжди був палким українським націоналістом та вірним послідовником Степана Бандери, а до КПРС він вступив лише для маскування. Що ж, тоді варто зауважити, що маскувався український кінокласик дуже старанно, оскільки в ході цього процесу зняв такий фільм, як «Білий птах з чорною міткою», який справді став класикою — українського «антибандерівського кіно». Тому що Іллєнко зняв не якийсь там совковий агітаційний кіноплакат, ні! Він узяв за зразок «Тіні забутих предків» Параджанова, на зйомках якого він був оператором, переніс дію в середину 20 століття, а головного лиходія вписав до лав «борців за незалежну Україну» — і саме старанністю Іллєнка персонаж Богдана Ступки вийшов не так заблукалою душею, як кривавим психом.
Вийшла дуже похмура, як і всі фільми Іллєнко, але дуже добротна фольклорно-історична драма, яка без усякої прямої політичної агітації представила «бандерівців» у найнегативніших фарбах – і саме таке враження про них залишилося у мільйонів глядачів. Можна сказати, що цим своїм фільмом Юрій Іллєнко заклав один із каменів у фундамент майбутнього неприйняття «бандерівців» більшої половини України, і в нинішній політичний розкол, який ділить український народ уже двадцять років. Але потім Юрій Іллєнко все це заперечував та називав «провокаціями КДБ».
Ось так, без жодного збентеження, Юрій Іллєнко став членом політради і навіть ідеологом самої правонаціоналістичної (на той час) партії «Свобода» — разом із колишньою комуністкою Іриною Фаріон та колишнім комсомольцем. Олегом Тягнибоком. Причому для Іллєнка це було не просто членство в партії — «Свобода» стала всім змістом його останнього періоду життя, і з нею ж було пов'язане майбутнє його синів. Але, гірка іронія, «Свобода» стала причиною ранньої смерті кінокласика.
Юрій Іллєнко помер 15 червня 2010 року від раку шлунка. На перший погляд, невиліковна хвороба в такому віці фатальна. Однак мало хто знав, що Юрій Герасимович віддав перевагу хіміотерапії та операції лікування сумнівним препаратом «Україна», який йому люб'язно надав Олег Тягнибок. Творцем даного препарату є Василь Новинський, який 1974 року емігрував з СРСР до Австрії, відкрив там хімлабораторію під гучною назвою «Український інститут боротьба з раком», і розгорнув міжнародний бізнес на «чудо-ліки», який він нібито випадково відкрив (це ціла історія про це ціла історія). Насправді «Україну» виготовляють із екстракту чистотілу, що має сильну токсичну дію, і він викликає багато побічних ефектів (аж до гепатиту), але рак, на жаль, не виліковує. Новицький довгі роки намагався продавати препарат у всьому світі, але в результаті йому вдалося зареєструвати його лише в Мексиці, Грузії та Україні. Натомість продажі «Україна» у багатьох країнах Європи були заборонені, а в 2012 році влада Австрії взагалі заарештувала Новицького у кримінальній справі про шахрайство (у 2017 році він отримав у ньому три роки). Єдина країна, де йому вдавалося збувати Україна на ура, це Україна. А допомагав йому в цьому Олег Тягнибок, чия мама Богдана Артемівна та брат Андрій мають із сімейством Новицьких спільний бізнес — ТОВ «Аптека матері та дитини».
Василь Новицький та Олег Тягнибок
«Україна» — псевдолікарство від раку, на якому Тягнибок робив гроші
Те, що Олег Тягнибок підробляв менеджером з продажу різних шарлатанів від «альтернативної медицини», як і Дмитро Гордон, давно не секрет. У 2007 році він навіть включив до першої п'ятірки виборчого списку ВО «Свобода» Наталію Зубицьку (вона ж Наталія Земна вона ж Наталія Ющенко), власницю мережі аптек «Зелена планета», яка робила величезні гроші, продаючи українцям спиртові настоянки трав за ціною в 5-10 разів дорожчими. Найгірше, що Тягнибок допомагав Новицькому просувати свій «Україна» на рівні МОЗ, Верховної Ради та Банкової (це він звів Новицького з Ющенком) як препарат для лікування хворих дітей! Коли ж захворів сам Юрій Герасимович, то Тягнибок передав йому 50 ампул препарату безкоштовно (в Україні їх продавали 100-130 доларів за ампулу).
За непідтвердженими чутками, Іллєнко звернувся до свого партійного «фюрера» за матеріальною допомогою для справжнього лікування у добрій клініці, а Тягнибок, затиснувши гроші, вирішив позбутися старого коробкою «Україна» — умовивши його повірити в силу препарату та відмовитися від лікарні.
Втім, умовив не тільки Тягнибок: за кілька місяців до хворого Іллєнка навідався і сам Новицький, сказати «та ви одужуєте!». І хто ж знає, якби Юрій Іллєнко таки ліг у лікарню, а не довірився шарлатанам, то можливо він міг би прожити ще?
Філіп Іллєнко
Найдивовижніше, що навіть після смерті Юрія Іллєнка, його дружина та сини продовжували розхвалювати препарат, який фактично достроково обізнав кінокласика в могилу. Більше того, 6 жовтня 2011 року в УНІАН пройшла прес-конференція Василя Новицького та Олега Тягнибока, які його підтримували та Пилипа Іллєнка, на якій ті знову намагалися просунути препарат «Україна», цього разу запропонувавши МОЗ прийняти 3 тисячі ампул для лікування хворих дітей. А вже за кілька місяців шахрая Новицького заарештувала влада Австрії.
Діти "Свободи"
Недаремно кажуть, що на дітях геніїв природа відпочиває. Сини кінокласика, Філіп та Андрій Іллєнко, виявилися такими посередностями, що вся їхня політична кар'єра вдалася виключно завдяки колишній славі, становищу та зв'язкам батька. І якщо старший, Філіп Іллєнко, який нині обіймає посаду голови Держкіно, раніше встиг попрацювати «то тут, то там», то молодший, Андрій Іллєнко, за своє 30-річне життя, як кажуть, не вдарив пальцем об палець.
Після закінчення київської гімназії №48, 2004 року він вступив на філософський факультет Національного університету ім. Т.Шевченка. Зрозуміло, що про жодну службу в українській армії цей «уроджений патріот» навіть не думав (в АТО він потім теж не рвався), служити чи працювати – це не для уточненого аристократа Андрія Іллєнка. Натомість у тому ж 2004 році він вступив до лав батьківської партії «Свобода», офіційно ставши її членом з 2005 року (коли йому виповнилося 18 років), а ще через рік, 2006-го, студент Андрій Іллєнко став заступником голови Київської міської організації ВО «Свобода».
Ця швидка партійна кар'єра пояснювалася не лише тим, що батько був членом політради партії. Виявляється, що Київська організація «Свободи» була зареєстрована як юридична особа і мала своїх засновників (власників), причому Іллєнко-старший тримав, як то кажуть, контрольний пакет – після його смерті дістався синові Андрію. Підтвердження цьому можна знайти у декларації Андрія Іллєнка, де він зазначається кінцевим бенефіціарієм столичного відділення партії «Свобода». Слід зазначити, що ноу-хау «приватизувати» політичні партії та їхні відділення досить поширене в Україні. Це багато в чому пояснює, чому пересічним партійцям із простого народу так важко, часом неможливо пробитися до партійного керівництва.
Андрію Іллєнку пробиватися було не потрібно, він спокійно йшов стежкою, прокладеною батьком. 2008-го у складі першої п'ятірки від «Свободи» він балотувався на виборах до Київради (партія отримала всього 2%), 2009-го закінчив університет і відразу влаштувався на аспірантуру, на президентських виборах 2010 року був довіреною особою кандидата Олега Тягнибока по одному зі столичних.
Але влітку 2010 його батька не стало. Для його синів це був великий удар, оскільки він був ще одним із джерел їх існування. Філіп на той час уже закинув свою невдалу юридичну практику і вважався директором ТОВ «Іллєнко-фільм», намагаючись підзаробити на спадщині батька та фільмах, які робив його дядько, а також брав участь у кількох громадських радах (після Майдану це і приведе Пилипа до Держкіно). Андрій Іллєнко взагалі був «голим аспірантом», який харчувався з партійної каси та «пожертвувань» однопартійців-бізнесменів. Не дивно, що брати намагалися брати участь навіть у мерзенному маркетингу Тягнибока-Новицького!
Проте Андрія Іллєнка врятувала спадщину батька. У вересні 2010-го двадцятитрирічний Андрій Іллєнко обійняв посаду голови Київської міської організації ВО «Свобода» (власником якої став у спадок), того ж року був обраний депутатом обласної ради. А у грудні 2012 року був обраний народним депутатом у 215-му мажоритарному округу. У Раді ця молода людина, яка ще не заробила в житті жодної копійки і виступає з радикально антисоціальних позицій, стала членом бюджетного комітету.
Тоді ім'я Андрія Іллєнка почало вперше часто з'являтися у ЗМІ у зв'язку з хвилею акцій проти нелегальної еміграції, що прокотилася Україною, в організації яких він брав безпосередню участь. Під «нелегальною еміграцією» Іллєнко та його соратники мали на увазі приїзд в Україну мігрантів із Кавказу, з Азії та Африки. Названі ними причини для занепокоєння – мігранти несуть із собою «чужу культуру» і не поспішають асимілюватися.
Проте ще раніше, 2008 року, ще майже нікому невідомий Андрій Іллєнко потрапив під підозру журналістів у зв'язку з убивствами в Україні 6 іноземців африканського та в'єтнамського походження. Втім, тоді така підозра падала на всіх націонал-радикалів. Іллєнко ж із цього приводу «жартувався», що проблему мігрантів треба вирішувати на законодавчому рівні, а не різати їх поодинці. І все ж питання йому ставили недаремно: у Skelet.Org є інформація, що в коло знайомств заступника голови київської «Свободи» входять молоді люди, які прагнуть не політичних балачок, а кривавих «акцій». У тому числі ті, кого називали «скіни» та «ультрас».
Андрій Іллєнко. Справа «С14»
Коли після смерті батька Андрій Іллєнко пішов верх партійними сходами, поряд з ним засвітився його ровесник Євген Карась, уже тоді відомий як один із лідерів праворадикального руху «С14» (вперше заявив про себе у 2011 році). Іллєнко зробив Карася спочатку членом комітету міської організації «Свобода», а потім своїм помічником народного депутата – внаслідок чого «С14» повністю лягла під Євгена Карася і, відповідно, під Андрія Іллєнка. Причому, Карась сам зізнавався, що тільки завдяки Іллєнку та «Свободі», його рух у 2011-2013 роках не спіткала доля розгромлених «Тризуба» та «Патріота».
Євген Карась, лідер С14
До другого Майдану «С14» себе майже не виявляла, якщо не брати до уваги її участі у сутичках на будівельних майданчиках Києва та в хуліганських акціях «свободівців», на кшталт спроб зруйнувати наявні в Києві пам'ятники Леніну. Є також інформація, що люди Карася брали участь в акціях Філіпа Іллєнка (блокування прем'єри фільму «Матч»). Але почалося повалення режиму – і Карась, який зібрав своїх соратників і знайомих «ультрасів», став командором другої сотні т.зв. Самооборони Майдану. Щоправда, у битві з Беркут Карась не рвався, і його сотня навіть не мерзла на барикадах. Користуючись своїм близьким зв'язком з Іллєнком, Карась та його 2-а сотня зірвали джек-пот, затишно влаштувавшись у стінах захопленої ними КМДА — охороняти в ній порядок, охороняти склади з харчуванням і ліками, а також викидати з будівлі неугодних журналістів, які запитували «героя». Коли ж на Майдані почали стріляти, то сотня Карася взагалі сховалася в посольстві Канади.
З початком АТО, за сприяння Антона Геращенка, Карась із групою соратників вирушив на Донбас (район Волновахи) у складі батальйону «Київ-2», а потім батальйону «Гарпун» (усі – поліцейські частини МВС). Там, за його словами, вони спочатку стояли на блокпості, а потім вирішили пограти в контррозвідку – і організували стихійну (незаконну) групу, яка «кошмарила» місцевих жителів і громадянських, які проїжджали через Волноваху, на предмет виявлення «людей, пов'язаних із сепаратистами». За словами самого Карася, лише за один місяць вони затримали та незаконно утримували в полоні близько тридцяти осіб, частину яких потім самостійно поміняли на полонених «отошників». На початку 2015 року їх розформували (як і скандальний «Торнадо»), і бійцям запропонували влитися до полку МВС «Миротворець», від чого Євген Карась відмовився – служити у кадровій частині та підкоряться офіцерам, а не командувати своїми «махновцями», йому не сподобалося. Він повернувся до Києва і вирішив продовжити те, чим займався у зоні АТО – тобто «виявляти сепарів» та карати за «антиукраїнські прояви». Карась не тільки не бентежиться, що воює в тилу з журналістами, перехожими та барменами, а й усіляко підкреслює, що ця справа не менш важлива, ніж війна на фронті: мовляв, так вони захищають Україну зсередини!
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Іллєнко Андрій: гнилий яблучко від усохлої яблуньки. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!