Андрій Вінграновський
Ми вже звикли до того, що в нашій країні будь-який пам'ятник можуть оголосити «антиукраїнським» та знести під радісні крики «патріотів». Але мало хто знає, що пам'ятники в Україні ще й крадуть! І не якісь там статуї, а цілі історичні будинки, щоб потім збудувати на їхньому місці житлові висотки чи ТРЦ. Розповісти про ці афери міг би їхній безпосередній організатор Андрій Вінграновський — колишній начальник Департаменту охорони нерухомої культурної спадщини Мінкультури, який нині влаштувався головою правління «Київгазу». Причому щодо газових афер у нього в минулому теж є дуже багатий досвід, який він напевно використовує і сьогодні.
Андрій Вінграновський. За лаштунками мистецтва
Для більшості українців Андрій Вінграновський відомий лише як чоловік Юлії Льовочкіної. Тому багато хто помилково вважає, що саме їй (і її братові) він і завдячує своїм становищем, і станом. Але це зовсім не так! Вінграновський одружився з Льовочкіною лише 2014-го (це був уже другий його шлюб), коли йому вже стукнуло за півтинник. На той час за його плечима було дуже бурхливе насичене життя: він був і бізнесменом, і великим начальником, і ще більшим корупціонером. А ще він був відомий як син свого славетного батька.
Вінграновський Андрій Миколайович народився 31 липня 1963 року в Києві, у родині радянського актора, режисера та поета Миколи Степановича Вінграновського (1936-2004). Батькові доля вподобала так само, як потім і синові. Ще в юності захопившись театром та поезією, Микола Вінграновський після школи вступив на перший курс Київського театрального інституту. Там уже за два тижні хлопця з дуже харизматичною на той час зовнішністю побачив сам Олександр Довженко — і забрав Вінграновського до себе до Москви до ВДІКу, де той і провчився з 1955 по 1960 роки. І хоча Довженко через рік помер, він встиг запровадити Миколу Вінграновського у своє творче та сімейне коло – у якому той і розпочав свою кар'єру.
Микола Вінграновський: бурхлива творча молодість, 60-ті
Тут варто зауважити, що термінової служби в армії Микола Вінграновський уникнув: тоді вона тривала щонайменше три роки, а такого «провалу» в його біографії немає. Тим не менш, його дебютом у кіно стала головна роль солдата Орлика у фільмі «Повість полум'яних років» (1960), яка відразу ж зробила його і офіційною зіркою радянського екрану, і відомим за кордоном (стрічка отримала приз фестивалю Канна). Фільм знімала за сценарієм вже покійного Довженка його вдова Юлія Солнцева – що й визначило вибір на головну роль саме Миколи Вінграновського як «друга сім'ї» та «улюбленого учня майстра». Втім, у будь-якому разі він свою роль відіграв чудово.
Однак подальші ролі та фільми Вінграновського таким успіхом уже не мали. Можливо, причина була в тому, що він став молодим актором та режисером старої творчої школи, яка з другої половини 60-х стала дещо архаїчною (стилі у кінематографі змінюються кожне десятиліття). Тому в 70-х Вінграновський поступово відійшов від художнього кіно і професійно зайнявся поезією, в якій досяг значно більшого успіху. Саме за неї його потім здебільшого і вшановували, зокрема як «шістдесятника».
Микола Вінграновський із сином Андрієм на зйомках фільму «Тихі береги», 1972 рік
Але, на відміну від більшості «шістдесятників», Вінграновський не намагався «бунтувати» (це вже в незалежній Україні його записали до «пробудників нації»). Його фільми були зразком радянського «кіноплакату», його вірші та проза лише одного разу зазнали критики. Натомість він отримав статус та лаври живого класика, що допомагало йому заводити безліч знайомств — не лише у творчому середовищі, а й у владі, зокрема в ЦК КПУ. До цього додавалися гонорари за книги та статті, пільги, путівки в письменницькі санаторії та «спецпайок», місця у президіях та щедрі відрядження, а також квартира майже в центрі Києва (в будинку навпроти скверу Чкалова).
Завдяки цьому його син Андрій виріс типовим радянським мажором, осінений славою свого тата. Навчався в елітній школі, не знав ніякої матеріальної нестачі, з дитинства був знайомий з безліччю «дядько» та «тітка» (та їх дітьми). Ось тільки в його випадку природа відпочила на дитині генія: стати продовжувачем творчої династії Андрій Вінграновський і не збирався. Більше того, творчу еліту, що оточувала його батька, він вважав людьми «прибабаханними» і марними – якщо тільки вони не робили йому варті подарунки. Натомість він дуже цінував знайомство з начальниками та дипломатами, мріючи вирости та стати одним із них.
Його мрія могла здійснитися легко і просто, тому що тато вже точно б прилаштував його якщо не в МЗС, то за комсомольською лінією чи в торгівлю. Але Андрій Вінграновський сам усе зіпсував. За свідченням його знайомих, з якими ознайомився Skelet.Org, до закінчення школи це був уже некерований хуліганистий дурень, який провалив вступ до вузу. Тому все, що зміг зробити для нього тато – це влаштувати синові службу в армії поряд із будинком, у Київському гарнізоні. Що перетворило її на низку самоволок і п'янок, за які Вінграновський-молодший не раз опинявся на гауптвахті – звідки його знову ж таки витягав тато.
Чи закінчив він таки потім якийсь виш чи ні, відомо лише його найближчому оточенню. Дивно, але в біографії Андрія Вінграновського немає жодного слова про його освіту! Там взагалі суцільна прогалина від моменту народження і аж до середини «нульових», ніяких згадок про те, де він навчався (якщо навчався), ким працював і чим займався взагалі. Але чому?
Бандитський газ
Якби Андрій Вінграновський не приховував інформацію про свою молодість, то поганих чуток навколо його персони було б набагато менше. А вони справді погані: наприклад, у ЗМІ можна зустріти згадки про те, що Андрій Вінграновський був пов'язаний із ОЗУ Віктора Рибалка (Рибки), і навіть був компаньйоном його підручних. Наскільки це відповідає дійсності? Скажімо так: дуже значною мірою!
Поважний метр Микола Вінграновський і уявити не міг, що його синочок, який грає в розбійників, справді зв'яжеться з ними, коли виросте. Що, загалом, не дивно, адже діти-мажори радянської еліти нерідко заводили дружбу з кримінальними «авторитетами»: наприклад, ще одним із них був Артур Палатний, до речі, що обертався у ближній орбіті Рибки. Але зв'язки Андрія Вінграновського швидше були лише «околорибкінськими». Поки що Skelet.Org не має інформації про те, чим саме він промишляв наприкінці 80-х - початку 90-х (епоха бандитського становлення, коли з бітами по ринках ходили багато майбутніх олігархів і народних обранців). А ось уже з середини 90-х Вінграновський засвічується в енергетичному бізнесі, поряд із прізвищами відомих корупціонерів та бандитів. І питання, як він туди вліз, досі залишається відкритим.
Босами Вінграновського на той час були скандальний аферист Ігор Бакай та його банкір-махінатор Василь Горбаль. Останній, до речі, навчався у КІМВ разом із Михайлом Саакашвілі та Андрієм Єрмаком.
Зустріч випускників КІМВ, 2004 рік:
у центрі Михайло Саакашвілі, крайній праворуч Андрій Єрмак, поряд Василь Горбаль,
ліворуч від Саакашвілі нинішній «слуга народу» Андрій Задорожний
Компаньйонами ж Вінграновського були такі одіозні особи з багатим кримінальним минулим, як Михайло Пантелеєр та Ігор Кучеренко, а також ще один бакаївський спільник Олексій Кучеренко. Причому цих двох Кучеренко нерідко плутають у матеріалах про Вінграновського. Крім того, з 2005 року ряд статей повторюють ту саму інформацію, яка не витримала перевірки, стверджуючи, що Вінграновський був співзасновником певної фірми «Паливо та енергетика», яка є правонаступницею компанії Бакая «РЕК». При цьому вони запевняють, що «РЕК» у свій час була монополістом із розподілу газу на підприємства України. Однак найдокладніший пошук цих фірм дає посилання тільки на статті, що повторюють цю інформацію – і більше нічого! Як же це?
Давайте виходити з відомих фактів: у Бакая було дві компанії, які займалися газом у таких масштабах – спочатку корпорація «Республіка», створена ним разом із Ігорем Шаровим, А потім ЗАТ «Інтергаз». Після того як «Інтергаз» лопнув, як і раніше «Республіка», а Бакай створив і очолив «Нафтогаз», одним з його наступників стало українсько-швейцарське СП «Барі», яке працювало в Україні у вигляді однойменного ЗАТ (ЄДРПОУ 22936423) і теж займалося бартерними схемами. Якраз у ньому Андрій Вінграновський наприкінці 90-х обіймав посаду віце-президента, про що свідчать статті, що збереглися того часу. Виходить, що хтось навмисно змінив назви фірм, щоб публікації про Вінграновського стали не відповідними дійсності просто безглуздими? Але навіщо? Можливо потім, навіщо було знищено всю його біографія до 2004 року.
До ЗАТ «Барі» (за чутками, нібито назване на честь Бакая та Рибалка) мав безпосереднє відношення Олексій Юрійович Кучеренко - Відомий «тіньовий» бізнесмен, один із компаньйонів Бакая (у нього він був головою правління «Інтергазу»). Також він провертав великі справи з Костянтином Жеваго та Олександром Волковим. А ЗАТ «Барі» брало участь у його корупційних бартерно-енергетичних схемах, за допомогою яких було встановлено контроль над Полтавським ГЗК та іншими великими підприємствами.
Олексій Кучеренко, власник частки у Gulliver
Цікаво, що коли Олексій Кучеренко був головою правління бакаївського Інтергазу, то президентом компанії був Олександр Абдуллін, пізніше відомий як один із головних спонсорів Юлії Тимошенко. Тому не дивно, що 2007-го Олексій Кучеренко отримав в уряді Юлії Володимирівни крісло міністра ЖКГ. А ще слід зауважити, що Абдуллін – майже ровесник Вінграновського, в молодості він був таким же київським мажором, і теж проходив термінову службу у Київському гарнізоні (у Василькові).
Інший Кучеренко, Ігор Іванович (1969 р.н.) на самому початку 90-х був відомий під прізвисько «Гонзік» як член ОЗУ Володимира Киселя. За оперативною інформацією, він входив до бригади Олександра Кадирова та «працював» на Володимирському ринку, вимагаючи гроші з підприємців. Потім Гонзік почав працювати на Рибку: у ЗМІ навіть ходить версія, що це він 1992-го представив йому братів Кличків. Яка, загалом, невірна, тому що Рибка був знайомий з ними ще з 80-х через їхнього спільного друга Артура Палатного (який знав «дядька Вітю» з дитинства). Але достовірно те, що Кучеренко у 90-х став одним із протеже братів Кличків, разом із Бакаєм та Рибкою. Він дуже швидко піднявся від банального рекетира до кримінального бізнесмена: наприкінці 90-х він контролював ритуальну службу столичного «Спецкомбінату комунально-побутового обслуговування», який приносив чималий прибуток, а також став учасником енергетичних схем Бакая. Таким чином, Ігор Кучеренко теж був безпосередньо пов'язаний з Андрієм Вінграновським, тому ж газово-енергетичному бізнесу – і не дивно, що двох Кучеренко постійно плутають.
Ігор Кучеренко (Гонзік) та його «віагра» Санта Дімопулос
Коли між Бакаєм та Рибалком стався великий розрив, то Ігор Кучеренко вибрав бік Бакая (як і Вінграновський). Під час довгого «розділу майна» у 2002 році Ігор Кучеренко «кинув» Рибку на дуже велику суму (за твердженням ЗМІ, 42 мільйони доларів), після чого йому довелося терміново їхати на ПМП до США. Але немає лиха без добра: з того часу Ігор Кучеренко зробився міжнародним бізнесменом. Він володіє золотодобувною компанією MPG Global, фондом VEK Capital Partners та мережею клубів SportLife. 2015-го він одружився з колишньою учасницею групою «ВІАГРА» Санте (Хрісанте) Дімопулос.
Ще одним учасником цієї афери називали Михайла Пантелеєра. На початку 90-х він був одним із найжорстокіших «бригадирів» Рибки (за інформацією джерел Skelet.Org, Пантелеєр займався «ліквідацією») і навіть ходив у статусі, наближеному до «авторитету». Тому між ним і Рибкою нерідко виникали тертя, яке закінчилося їхньою смертельною сваркою. Згідно з публікаціями у ЗМІ, саме Пантелеєр був «дивлячим» газових фірм Бакая, які «кришував» і в який вклався Віктор Рибалко. А Вінграновський нібито був влаштований ними до однієї з них віце-президентом, що відповідало тодішній практикі злочинних угруповань призначати до керівництва підконтрольних фірм своїх людей.
Михайло Пантелеєр, В'ячеслав Дімонт та Сергій Єстремський (зліва направо)
Афера Ігоря Кучеренка та Михайла Пантелеєра сильно розлютила Рибку – а вони у відповідь влаштували «авторитету» невдалий замах, після якого перший утік у США, а другий до Німеччини – де незабаром отримав громадянство та паспорт на ім'я Майкла Пантелеєра. Створивши низку фірм у Європі та в офшорах, Пантелеєр після смерті Рибки повернувся в Україну як «німецький бізнесмен», займаючись вигідними тіньовими та корупційними схемами. Зокрема, разом із «угорським бізнесменом» російського походження В'ячеславом Дімонтом та депутатом львівської міськради від «Батьківщини» Сергієм Єстремським вони створили фірму «Санком», яка є однією з ключових ланок у скандальних сміттєвих схемах Львова, від яких багато років страждає вся Західна Україна. Як бачите, недаремно їх називають бандитськими!
Михайло Шполянський, Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Вінграновський Андрій: культурний аферист на газовому крані Києва ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!