Борис Фуксман
Сьогодні він роздає нагороди за досягнення у розвитку культури, не згадуючи про те, що сколотив свій перший капітал скупкою та перепродажем крадених культурних цінностей. Сьогодні він виступає від імені мільйонів євреїв, а колись наживався на проблемах репатріантів. Півстоліття тому Борис Фуксман контрабандою вивозив із СРСР діаманти, ховаючи їх у себе в «потайному місці». Тепер у його дупі перебуває значна частина економіки України, яку він із компаньйонами свого часу нагрівали на сотні мільйонів, та український кінематограф, похований ним разом зі своїм братом Олександром Роднянським.
Нічого святого
Про своє минуле Борис Фуксман, зі зрозумілих причин, розповідати не любить, воліючи залишатися для всіх «інвестором та філантропом» із короткою діловою біографією. Навіть фотографій його молодості не збереглося – кажуть, їх вилучили із сімейного альбому слідчі МВС, прокуратури, ОБХСС та інших органів, які дуже цікавилися Фуксманом. Потім він і сам уникав фотокамер, щоб не полегшити роботу СБУ, ФБР і ФСБ — поки що, нарешті, вже похилого віку не легалізувався і зачастив на світські заходи. Тому основну інформацію про життя Фуксмана в XX столітті дають розповіді його знайомих — як соратників з бізнесу, зокрема кримінального, так і правоохоронців, які ганялися за ним. Додамо: а ще більше про нього могли б розповісти архіви радянського КДБ та східнонімецької Штазі (Ministerium für Staatssicherheit).
Навіть дата та місце його народження є спірними. Відповідно до скупої біографії, Борис Леонідович Фуксман народився 12 лютого 1947 року у Києві. Однак, за іншими даними, це сталося трохи раніше і в зовсім іншому місці: 10 лютого 1947 року в Ризі, звідки вже потім його родина переїхала до Києва. Однозначно лише те, що Фуксмани були дуже близькими до мистецтва: тато, Леонід Фуксман, любив малювати картини, а ще більше любив колекціонувати твори інших художників. Талант своєму синові він передати не зміг, проте навчив не лише розумітися на мистецтві, а й знати ціну його предметів. Також він пояснив синові вартість антикваріату, що в майбутньому тому теж дуже знадобилося.
1966 року дев'ятнадцятирічний Боря Фуксман, якимось чином ухилившись від трьох років термінової служби в Радянській армії (або чотирьох років на флоті), вступив до Київського торговельно-економічного інституту (нині Національного торговельно-економічного університету). Своє навчання в цьому досить «блатному» виші він примудрявся поєднувати з ще однією прибутковою справою – фарцуванням імпортними шмотками. Проте варто знати, що Київ, як і інші мегаполіси СРСР, був лише великим ринком їхнього збуту, а ось привозили товар через міста, які мали безпосередній широкий контакт із закордоном – Москву та торгові порти через західний кордон. Таким чином, Борису Фуксману доводилося налагоджувати контакти зі старими знайомими батьків у Ризі та заводити власні в Одесі. Як правило, 9 із 10 фарцівників працювали лише в одному напрямку: купували імпорт у моряків та дипломатів, і перепродували його охочим до «фірми» радянським обивателям. Це давало хороший «гонорар» у радянських рублях, але не більше того. Фуксман одразу увійшов до числа тих, хто працював і у зворотному напрямку. Цей незаконний бізнес був найбільш небезпечним, адже йшлося вже не про спекуляцію, а про вивезення з країни цінностей, витворів мистецтва, дорогоцінних металів і каміння, а також про валютні операції у великих розмірах.
Розповідали, що спочатку молодий Борис Фуксман спробував штовхнути на Захід антикваріат, яким забили засіки його родичів Роднянських – відомого київського сімейства потомствених кінематографістів документального жанру. Його патріарх Зіновій Роднянський (1900-1982) працював головним редактором спочатку «Укркінохроніки», згодом Київської студії документальних фільмів. І незважаючи на те, що згідно з біографією, був двічі репресований (1937-го та 1948-го), щоразу отримував дострокове звільнення та повертався до творчо-керівної роботи, яка полягала у оспівуванні радянської України. Його стопами пішли дочка Лариса Зиновіївна, онук Олександр Юхимович Роднянський (1961 р.н.), двоюрідна сестра Естер Шуб, сім'я також мала родичів серед літературних критиків, композиторів і (що було куди крутіше) завідувачів магазинів київської Потреб. Яким саме боком до Роднянських ставляться Фуксмани, ніхто так і не уточнив, проте, згідно з офіційною версією, Борис Фуксман та Олександр Роднянський є двоюрідними братами.
Олександр Роднянський та Борис Фуксман
Словом, не Бондарчуки чи Михалкови-Кончаловські, звісно, але за київськими мірками того часу справжня творча еліта країни. І у Роднянських, як казали, за довгі роки накопичилося чимало «реквізиту», який мав антикварну цінність – проте каналу його збуту не було. Ось цю послугу їм і запропонував кмітливий молодий родич Боря Фуксман. Однак зрозуміло, що вивезти з країни старовинні комоди чи канделябри було практично неможливо, чого не можна було сказати про табакерки, картини та ікони. Власне, на останніх і незабаром став спеціалізуватися Фуксман. Коли Роднянських закінчився «транспортабельний» антикваріат, Боря почав скуповувати його в інших, і особливо зацікавився іконами. Це був специфічний товар: святині для мільйонів віруючих, вони не мали в СРСР жодної ціни, але за них давали ціну західні колекціонери. Для аферистів, які скуповували їх по селах, або кримінальників, що крали з церков, це були просто «дошки», а ось професіонали, які ними займалися, поставили вивіз ікон на потік, оскільки це було простіше, ніж контрабанда картин або коштовностей. За радянськими законами, якщо ікона не представляла для держави культурної цінності або не потрапляла до категорії антикваріату, то її можна було вивезти цілком легально. Щоправда, такі ікони не мали цінностей і для колекціонерів, тому контрабандисти займалися вивезенням цінних ікон, перетворюючи їх на «новоділи» та отримуючи дозволи на вивіз. Це був специфічний бізнес, у якому працював цілий ланцюжок «професіоналів»: починаючи від скупників та злодіїв у СРСР, і закінчуючи власниками антикварних салонів на Заході. Борис Фуксман у ньому «намалювався» лише як посередник, нехай і кмітливий, але не головний. І дуже швидко опинився на гачку правоохоронних органів: казали, що його здали його «постачальники» з кримінальної братії. Кримінальний розшук та ОБХСС хотіли просто посадити Фуксмана, і цим поставити ще одну галочку у звітності. Проте його справою зацікавився КДБ, який мав власні інтереси, і він запропонував Борису Фуксману співпрацю в обмін на свободу та перспективу працювати в такій сфері, про яку простий київський фарцівник не міг і мріяти. І Фуксман погодився: людина, яка торгувала іконами, навряд чи відчувала докори совісті від роботи «кротом».
Це пояснює, чому 1970 року, коли Борис Фуксман закінчив Київський торговельно-економічний інститут, він влаштувався... асистентом на Київську кіностудію документальних фільмів. Людина з таким дипломом (і зв'язками) могла запросто стати завідувачем бази або директором універмагу, зробити кар'єру в радянській торгівлі, навіть у Зовнішторгу. А натомість родичі Роднянські прилаштували його на свою кіностудію, тягати оператору коробки з плівками! Таке могло статися лише з тим, хто отримав «вовчий квиток» чи вляпався у колосальні проблеми із законом. Звичайно, за три роки Фуксман виріс до цілого директора документального фільму з бюджетом аж у кілька сотень рублів, але це був пік його кар'єри в кіно, яку йому могли забезпечити Роднянські. І, схоже, що ця робота була лише фіктивним прикриттям: на той час радянській людині треба було десь рахуватися, щоб не клопотати за «дармаїдство».
Гірше, ніж КАПО
У 1970 році почалася офіційна еміграція євреїв з СРСР, і в перші ж три роки країну залишили понад 70 тисяч нащадків Авраама, які вирішили розпочати нове життя в благополучніших, на їх погляд, державах. У 70-х еміграція проходила паралельно програми репатріації, тож виїзну візу давали переважно лише до Ізраїлю, і лише 11% радянських євреїв виїхали до США, ФРН та Великобританії. На це була ще одна причина: Ізраїль надавав репатріантам соціальну допомогу, а в Америці та Західній Європі емігрантам доводилося розраховувати тільки на себе. Тому відразу на Захід виїжджали вельми специфічні категорії емігрантів: митці, фахівці, природжені бізнесмени, володарі родинних чи ділових зв'язків, а також радянські «підпільні мільйонери». Останні особливо страждали через проблеми з вивезенням із СРСР своїх «зароблених непосильною працею» капіталів, без яких вони б нічим не відрізнялися від жебраків мексиканців. Втім, це була спільна проблема всіх євреїв, що виїжджають: навіть відпускаючи до Ізраїлю сім'ю простих провінційних вчителів, радянська митниця уважно стежила, щоб та не захопила з собою зайвий золотий ланцюжок чи кільце.
Це саме тоді з'явився анекдот про єврея, який їде до Ізраїлю з портретом Леніна в золотій рамі. Але реальні емігранти, наївні у своїй недосвідченості, намагалися ховати золото в підборах і «причинних місцях», дехто навіть купував у радянських валютників долари і ховав їх у книги чи труси – чим ризикували потрапити під сувору статтю про валютні операції. Цілком зрозуміло, що в емігрантів одразу з'явився попит на послугу нелегального вивезення їхнього майна за кордон – і контрабандисти негайно їм надали цю послугу. Зрозуміло, за дуже великі відсотки, що сягають третини і навіть половини суми. Це був відвертий пограбування людей, поставлених у безвихідь: або віддати частину аферистам, або залишити все в СРСР. Старі євреї згадували нацистські гетто і бурчали, що спекулянти продуктами, що надійшли схожим чином, наживалися на голодуючих одноплемінниках, були безсовіснішими і гіршими, ніж КАПО.
Перша система «емігрантських переказів» працювала так: у СРСР виїжджаючі перетворювали своє майно на транспортабельний і швидколіквідний засіб, контрабандисти допомагали його вивезти, а потім продати за валюту. Як такий засіб досвідчені контрабандисти воліли використовувати витвори мистецтва та коштовне каміння. Перші можна було оформити під «тиражі», що легально вивозилися, а другі було легко заховати у себе на тілі – на відміну від золота, діаманти не міг виявити ніякий металошукач, та й коштували вони набагато дорожче. І ось саме цим і зайнявся Борис Фуксман. Почав він із «іконного бізнесу»: ще багато перших репатріантів намагалися вивезти за кордон старовинні ікони, видаючи їх за власні релігійні реліквії — і вся радянська митниця сміялася з натовпів «православних євреїв», що тягли з собою валізи святих образів.
У 1972 році Борис Фуксман став членом контрабандного ланцюжка «вищої проби»: у ньому були задіяні дипломати СРСР та НДР, які вивозили цінності до ФРН, як то кажуть, контейнерами – і ось у них вже можна було знайти й антикварні комоди! Джерела повідомляли, що в цей ланцюжок Фуксмана, який раніше працював зі звичайною «шушерою», прибудувало КДБ – як свій «крот». Комітет мав у цій справі два інтереси: по-перше, відстежити весь ланцюжок і всіх його учасників, а по-друге, отримати інформацію про створювану валютно-рублеву схему ЦРУ. Суть цієї маловідомої схеми полягала в наступному: в СРСР емігранти продавали все своє майно за рублі і віддавали їх посереднику, який видавав їм «гарантійний лист», яким вже інший посередник в Ізраїлі або на Заході виплачував їм суму в доларах, шекелях, фунтах і т.д. Сенс операції полягають у тому, що обидва посередники працювали на ЦРУ: у такий спосіб Управління отримувало до рук необхідну кількість справжніх рублів (для оперативної роботи), не вдаючись до необхідності ввозити до СРСР фальшиві. Таким же чином можна було скуповувати у тих, хто виїжджає золото і цінності, також використовувані для підкупу інформаторів та агентів впливу. Відповідно другий посередник виплачував емігрантам гроші зі спеціального фонду ЦРУ, призначеного для фінансування розвідувальної діяльності. Схема була простою і діяла ідеально - по суті, до її учасників не було чого офіційно пред'явити. КДБ потрібно було простежити цей механізм та знайти спосіб його зруйнувати.
Чи накрило КДБ цю схему, лишилося невідомим. А ось у ланцюжок контрабандистів цінностей Фуксам впровадився успішно! Більше того, другий її учасник одесит Леонід Блувштейн, який змінив прізвище Мінін, став його діловим партнером. 1972 року Мінін емігрував до ФРН — де відразу ж відкрив антикварний магазин. Лише доходів з емігрантів йому не вистачало, і Мінін зайнявся банальною скупкою поспіль цінностей, що вивозяться з СРСР, у тому числі крадених, які через ряд каналів (у тому числі дипломатичних) вивозилися для продажу. Зрозуміло, у ланцюжку було набагато більше людей, проте їхні імена та доля залишилися невідомими.
Леонід Мінін
1974 року Борис Фуксман і сам отримує дозвіл на репатріацію. Проте виїжджає не до Ізраїлю, а до ФРН – де на нього вже чекав Леонід Мінін. Казали, що цю еміграцію Фуксману та його родині особисто влаштувало КДБ, при цьому насамкінець втерши носа МВС — чиї оперативники невдало намагалися заарештувати Фуксмана перед самим від'їздом.
У ФРН Фуксман і Мінін стають офіційними партнерами з бізнесу, проте з різною часткою та становищем. Мінін тримав у своїх руках усі зв'язки та контакти, використовуючи Фуксмана лише для посилок. Саме тому в період з 1975 по 1977 рік Фуксман раптом зачастив в СРСР як інтурист, під приводом ностальгії, що загострилася. Насправді він працював перевізником контрабанди, причому возив найцінніший вантаж – діаманти, ховаючи їх у своєму задньому проході. Як він примудрявся при цьому проходити митницю, не видаючи, можна тільки здогадуватися! Але прізвисько «діамантовий зад» закріпилося за Борисом Фуксманом надовго. SKELET-info відомо також, що в ході цих «туристичних турів» Фуксман часто з'являвся в Києві у Роднянських, причому не лише для того, щоб попити чай із родичами. Проте радянські органи Роднянських не чіпали: метрам культури дозволялися невеликі грішки, а через певну межу де вони переступали. Самого ж Фуксмана продовжувало покривати не лише КДБ, а й «Штазі», якому потрібна була своя людина у ФРН. Коли 1977 року МВС таки заарештувало Фуксмана, який мав на руках липові документи фінського туриста, КДБ домовилося про його висилку як іноземного громадянина – після чого і офіційно, і в особистій бесіді заборонило надалі з'являтися в СРСР.
Однак Леонід Мінін наполягав на тому, щоб Фуксман продовжував працювати «контейнером» для перевезення контрабанди (благо, за час роботи «контейнер» набув значних масштабів), обіцяючи зробити йому нові документи – і погрожуючи інакше розірвати з ним усі стосунки та викинути на вулицю. Зі своєю бідою Фуксман звернувся до своїх кураторів із КДБ та «Штазі», і ті підказали йому вихід. 1978 року Фуксман підкинув у квартиру Мініна розшукувану крадену картину і кілька контрабандних цінностей, після чого «настукав» на нього в поліцію. І за час арешту Мініна зумів по-своєму розділити їхній спільний бізнес, забравши з антикварного магазинчика всі цінні картини – з якими незабаром відкрив у Дюссельдорфі власну художню галерею на Іммерманштрасі. З цього моменту Борис Фуксман почав піарити себе як поціновувач мистецтва, їздити з виставками по Європі та заробляти на торгівлі російським живописом та антикваріатом. При цьому основний канал постачання антикваріату зі сходу йому забезпечував новий діловий партнер — Міхаель Шліхт, який раніше навчався в МДІМВ, працював у Мінкультури НДР і відповідав за культурну співпрацю із зарубіжжям. За однією з версій їх познайомило разом «Штазі», чиїм нештатним співробітником був Шліхт. Його завдання було аналогічне завдання Фуксмана: брати участь у ланцюжках контрабанди і постачати інформацію про потрібних людей і угоди. Згодом через Шліхта пролягло кілька каналів контрабанди зі Східної Німеччини до Західної. Але найважливішим для Фуксмана стали знайомства, що склалися в ході цього, і зв'язки з офіцерами і генералами радянського контингенту в НДР.
Міхаель Шліхт
Афера за аферою
До кінця 80-х Борис Фуксман освоївся в Німеччині настільки, що зміг прилаштувати там і інших. Першим став його двоюрідний брат Саша Роднянський, якого за допомогою Шліхта взяли на роботу в студію «Дефа». Як тільки впала Берлінська стіна, Роднянський одразу зірвався у більш багату Західну Німеччину і за допомогою Фуксмана влаштувався на телеканал ZDF – благо той був державним, а тому комерційного успіху від Роднянського ніхто не вимагав. Заодно 1990 року він став продюсером створеної для нього Фуксманом компанії Innova Film — яка, втім, майже нічого не знімала.
Решту Фуксман прилаштовував уже не безкорисливо, адже вони не були йому ріднішими. З початком масового виїзду з СРСР до ФРН спочатку євреїв і німців, а потім і всіх бажаючих, Борис Фуксман відкрив Центр адаптації емігрантів – де за певну плату їм допомагали знайти житло та роботу. При цьому престижність (і зарплата) майбутньої роботи залежала від розміру плати за дану послугу: казали, що на продажі посад Фуксман заробив чималі гроші! І ось у процесі цієї діяльності Фуксман познайомився з Володимиром Двоскіним – раніше двічі засудженим (у СРСР) емігрантом із дуже вираженими кримінальними нахилами та величезними кримінальними зв'язками на батьківщині, який дуже хотів зайнятися бізнесом міжнародного масштабу. Спочатку вони організували канал поставок до СРСР, що розвалюється, алкоголю і цигарок, проте відносний невеликий прибуток у «дерев'яних» не влаштовував Двоскіна. Зате в контактах Фуксмана з командирами радянського контингенту військ, який швидко залишав Німеччину і практично покидав військові склади, Двоскін побачив можливість нового бізнесу. І він умовив Фуксмана помиритися з Леонідом Мініним, який на той час став авторитетом російсько-української мафії в Італії і займався міжнародною торгівлею зброєю. Мінін відразу ж пробачив компаньйона, що колись кинув його, як тільки дізнався про його перспективні зв'язки, і незабаром «ГДРівські калаші» попливли в трюмах до Африки – в обмін на алмази, до яких Мінін давно мав особливу пристрасть. Серед покупців Мініна був і «Об'єднаний революційний фронт» Сьєрра-Леоне, члени якого рубали своїм опонентам руки, щоб ті не змогли проголосувати на виборах. Водночас автомати з'явилося у російсько-української мафії Італії, потім і в інших злочинних угруповань Європи. Це привернуло увагу до Мініна та його оточення (куди увійшов Борис Фуксман) правоохоронних органів Італії та США.
Проте у збройовому бізнесі Фуксман лише дав контакти продавцям. У схемі, створеної Мініним, він мав іншу роль. Двоскін звів його зі своїм «корешом» Григорієм Лучанським — колишнім комсомольським бонзом Латвії, 1982-87 р.р. «мотав термін» за розкрадання і розтрату, після чого став директором приватного підприємства «Адажі», яке займалося експортом добрив. Бізнес закінчився скандальним розслідуванням, після чого Лучанський поїхав до Австрії, де в лютому 1990-го зареєстрував фірму Nordex GmbH, яка незабаром пролунала гучними скандалами на весь колишній СРСР.
Григорій Лучанський
Навколо Nordex склалася компанія цікавих людей, включаючи і Бориса Фуксмана, якому запропонували місце її фінансового директора. Тут він зблизився з Вадимом Рабіновичем (докладніше про нього читайте у статті Вадим Рабінович: секрети підпільного мільярдера), який восени 1993-го року став представником Nordex в Україні, а також з українським віце-прем'єром Єфімов Звягільським, який підписав з фірмою великий контракт.
Так ось, за заявами американських спецслужб, через Nordex здійснювалися багато кримінальних схем, включаючи відмивання грошей збройового бізнесу Мініна. Крім того, 1994 року куплений фірмою в України літак «Руслан» здійснив постачання до Іраку ракетних комплектів «Скад». Через це всьому керівництву фірми (Лучанський, Фуксман, Рабінович) на кілька років було закрито в'їзд до США та Великобританії. У Європі Nordex викликав інтерес у прокурорів і спеціальних комітетів тим, що капітали фірми то стрімко зростали (1,2 мільйона в 1990 році і 900 мільйонів в 1992), то раптово зникали, розсипаючись по безлічі офшорних рахунків. Але в Росії та в Україні Nordex прославилася численними аферами, коли видані фірмі кредити і проплачені товари кудись просто випаровувалися - і за всім цим, звичайно, стояв і її фінансовий директор Борис Фуксман. Зрештою, керівники Nordex почали кидати не лише своїх ділових партнерів, а й один одного: 1993-го року кудись зник цілий корабель з українськими товарами, поставленими фірмі в обмін за нафту. Згодом з'явилася інформація, що корабель за спиною Лучанського звільнили Фуксман і Рабинович, які домовилися між собою, і коли це з'ясувалося, то крах «Nordex» (1995 року) лише прискорився.
Що ж, обкрадати і кидати компаньйонів Фуксман було не в першій. Ставши фінансовим директором Nordex, Фуксман використати свої зв'язки та можливості, щоб тепер прилаштувати своїх родичів і знайомих на прибутковий бізнес у колишньому СРСР. Так, з його допомогою в 1991 році до Москви прибув Міхаель Шліхт, який незабаром відкрив фірму Gemini Film International, яка отримала права на прокат американських фільмів у країнах СНД і прокат російського та українського кіно на Заході. При цьому повідомлялося, що за послугу "прилаштуватися в Москві" Фуксман отримав зі Шліхта 15% акцій його "Gemini Film". Згодом між ними виник конфлікт: у 2001 році Шліхт, який грунтовно встав на ноги, вирішив повернути цю частку собі і використав напрацьовані зв'язки у ФСБ, домігшись заборони в'їзду Фуксмана в Росію. У відповідь Фуксман надіслав йому «привіт від російської мафії в Європі» із попередженням не з'являтися більше у рідній Німеччині.
«Плюси» та мінуси
У 1993 році стало зрозумілим, що телевізійна кар'єра його двоюрідного брата Олександра Роднянського в Німеччині не задалася. Він повернувся до України з амбітним проектом створити власний телеканал та запропонував ідею Олександру Зінченку: той підхопив ідею, але реалізував її пізніше з іншими людьми у вигляді каналу «Інтер». Тоді Роднянський звернувся за підтримкою до свого двоюрідного брата Фуксмана та його компаньйона за «Nordex» Вадима Рабіновича. Ті, зайняті «нарізкою капусти» в особливо великих розмірах, спочатку поставилися до витівки дуже прохолодно, не бачачи в ній великого інтересу. Але з крахом Nordex вони почали шукати нові сфери бізнесу, у тому числі рекламного.
І ось 3 вересня 1995 року в Україні почала вести мовлення нова телекомпанія (до 1997 року на каналі УТ-1, потім на власному) під назвою «1+1» або, як її прозвали в народі, «Плюси». Спочатку її основним власником виступала компанія Бориса Фуксмана «Innova Film» (50%), частку в 20% отримав Олександр Роднянський, що став гендиректором «1+1», а 30% дісталося Вадиму Рабіновичу. І буквально одразу ж кузени розвели досвідченого Рабіновича як останнього лоха: спочатку вивудили у нього 2 мільйони доларів на розвиток компанії (розширення ефірного часу), а потім змусили його продати їм свою частку акцій за 2,5 мільйони доларів. При цьому як засіб шантажу використовувався фірмовий фуксманівський метод підстави: на Рабиновича злили кримінальний компромат і пригрозили ще. Боротися за телеканал Рабінович не став, оскільки в той же час сам був зайнятий «відтисканням» у Лучанського його половини акцій компанії «Остекс АГ», яку потім перетворив на свою «RC-Capital-Group».
Вадим Рабинович
Зосередивши таким чином у своїх руках 100% акцій, Фуксман і Роднянський відразу ж продали половину за 10 мільйонів американської компанії Central European Media Enterprises Ltd, якою володіє колишній посол США в Австрії Рональд Лаудер (нині – президент Всесвітнього єврейського конгресу). Ось таким чином найпопулярніший український телеканал насправді належав громадянам ФРН та США. Тим часом піднесений Рабінович вирішив трошки помститися Фуксману, публічно звинувативши того у «крисяцтві». За його заявою, Фуксман обкрадав компаньйонів (в даному випадку Рональда Лаудера), переводячи отримані за рекламу сотні тисяч доларів на рік на рахунки своєї офшорної фірми «Ірвінг трейдинг», та декларуючи збитковість телеканалу. І це крім того, що Роднянський, який керував каналом, витрачав гроші підприємства на свій розсуд як хотів, сміття ними в закордонних відрядженнях. Це послужило поштовхом до розслідування, за підсумками якого Фуксману на якийсь час було заборонено в'їзд в Україну. Однак його двоюрідний братик Роднянський, який вміло прикидався творчою особистістю не при фінансових справах, продовжував керувати «Плюсами» до 2008 року. І це він у 2007 році влаштував на «1+1» у шоу «Танці з зірками» нову пасію Бориса Фуксмана – молодого київського нотаріуса Ірину Бережну (докладніше про неї читайте у статті Ірина Бережна: історія про те, як виросла і здулася головні груди Верховної Ради). Через два роки Ірина народила доньку Даніеллу, досі приховуючи особистість її батька – яким, як вважають, є Борис Фуксман.
Ірина Бережна з Борисом Фуксманом
2004 року Фуксман продав 26% акцій телеканалу Суркісу (докладніше про нього читайте у статті Григорій Суркіс: як поділити Україну по-братськи), а залишки своєї частки злив Лаудеру. 2008 року свої акції Лаудеру продав і Роднянський, який після цього залишив телеканал. Втім, за рік і сам Лаудер продав «1+1» Ігорю Коломойському. А ось Олександр Роднянський перебрався до Москви, де відкрив компанію «AR Films», яка займається прокатом фільмом та створенням відеоігор, а також зайнявся продюсуванням російських фільмів. Говорили, що причиною цього був не лише більший масштаб російського кіноринку та практична кома українців: у принципі, Фуксман та Роднянський могли б стати батьками нового українського кіно, вкладаючи в нього гроші, проте вони не порозумілися з українською владою епохи Ющенка. Останньою точкою став їхній особистий конфлікт із Катериною Чумаченко-Ющенком через відмову безкоштовно піарити Віктора Андрійовича, який штовхав багатогодинні монологи. Переорієнтування Роднянського (і грошей Фуксмана) на Москву мало серйозний наслідок: кіно в Україні почали знімати росіяни, а не власні кіностудії. Тим більше, що зусиллями Роднянського ще в середині 90-х найперспективніша українська кіностудія ім. Довженка була розорена та обплутана немислимими зобов'язаннями (він викупив права на всі майбутні її фільми). Тому українське кіно досі перебуває на аматорській стадії, а Роднянського сьогодні можна побачити у США, куди він привозить на презентацію нові російські фільми.
А ось його спільний із двоюрідним братом проект київського готелю «Hilton», який вони почали реконструювати з розрахунком на Євро-2012, закінчився нічим. З того часу успіх у бізнесі ніби відвернувся від Бориса Фуксмана. Так, у 2008 році журнал «Фокус» оцінив статки Фуксмана в 224 мільйони доларів, у 2009 році в 261 мільйон, а ось у 2011 лише в 156 мільйонів, а в 2013 році і зовсім тільки в 116 мільйонів. Це було більш ніж дивно: під час світової кризи капітал Фуксмана збільшився, а потім зменшився більш як удвічі. Однак говорили, що Фуксман, навчений майже півстолітнім досвідом, відкриває для публічного огляду лише частину свого бізнесу. До того ж він направив частину своїх грошей на інші проекти, зокрема, знову серйозно зайнятися торгівлею предметами мистецтва. Тим більше, що гроші Фуксмана розкидані по всьому світу: від США, де він є спонсором фестивалів російської культури «Наша спадщина» та співвласником низки компаній, до Росії, куди він вкладає свої мільйони не лише у фільми Роднянського.
Борис Фуксман вручає нагороди учасникам фестивалю російської культури «Наша спадщина»
Але що ж тоді ще пов'язує Бориса Фуксмана та Україну, куди він тепер лише зрідка навідується у перервах між презентаціями у Нью-Йорку та виставками у Берліні? Мабуть, лише те, що він є співпрезидентом Єврейської конфедерації України і іноді іноді з'являється в українській політиці. Адже «віджати» в цій зруйнованій олігархами країні, здається, більше нічого...
Сергій Варіс, для SKELET-info
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!