Дмитро Андрієвський: мільйонер-дерибанник зі спецслужб. ЧАСТИНА 1
Запитання до українських корупціонерів викликають не розмір, а походження їх незліченних багатств. Адже навіть коли вони займалися формально легальним бізнесом, то не могли утриматись від махінацій та прямого порушення закону. Подібні питання якось будуть поставлені і Дмитру Андрієвському, який сьогодні ховається за маскою патріота і мецената. І не лише про те, як він набивав свої кишені грошима з бюджету Києва та ділив разом із подільниками столичну землю, захоплюючи об'єкти соціального значення. Справа в тому, що питання про первісне походження його бізнесу мають йому поставити не НАБУ, а СБУ та контррозвідка.
Три будинки, три гаражі, сім земельних ділянок, шикарний Bently Continental, акції та понад 30 мільйонів гривень, що є у готівці та вкладені в різні фірми. Ці відомості з декларації Дмитра Андрієвського практично не викликають жодного інтересу: у Верховній Раді багато народних обранців із значно більшими статками, де лише готівку можна зважувати на складських терезах. Проте задекларовані ним понад півсотні полотен Іллі Рєпіна, Миколи Реріха, Марка Шагала та Івана Айвазовського ціни не мають – у прямому та переносному значенні. Тільки рідкісні знавці мистецтва можуть назвати їхню вартість, а значить, і визначити справжній розмір стану Андрієвського – і жодна податкова з НАБУ не причепиться! На тлі вітчизняних мультимільйонерів, які традиційно зберігають «заощадження» в золоті, у готівці та в нерухомості, Андрієвський виглядає якось підозріло аристократично, він виділяється, наче американський шпигун у натовпі радянських громадян. Особливо враховуючи, що на пострадянському просторі гроші у витвори мистецтва та колекції вкладали лише три категорії нуворишів: міжнародні аферисти, колишні дипломати та колишні співробітники спецслужб. То хто ж він, Дмитро Андрієвський?
Дмитро Андрієвський. Склерозний син розвідника
Андрієвський Дмитро Йосипович народився 6 січня 1967 року в портовому селищі Ольга Приморського краю (РРФСР, нині РФ), що знаходиться на березі Японського моря. Там служив його батько, про рід діяльності якого Андрієвський особливо не був відвертим. В одному зі своїх інтерв'ю Андрієвський сказав, що в Ользі його батько командував ротою на базі ППО, а пізніше, перевівшись у Ржев, командував розвідцентром авіакорпусу. Все це не мало б жодного значення, якби не той факт із біографії вже самого Дмитра Андрієвського. У 2008 році у ЗМІ з'явилася інформація про те, що він є радником Головного управління розвідки (ГУР), за його словами – з питань економіки (а там хто його знає).
Як і чому Андрієвський потрапив до ГУР, і чому туди запросили саме його (чи мало в Києві було «досвідчених економістів»), він не пояснював. Проте джерела Skelet.Org стверджували, що тут не обійшлося без старих зв'язків його батька-розвідника, та й сам Андрієвський у молодості був пов'язаний як із радянськими спецслужбами, які вербували дітей своїх співробітників, так і з російською «оборонкою».
Цікаво, що через кілька років, коли після подій 2014 року стало відомо, що українське ГУР знаходилося під ковпаком російського ГРУ, Андрієвський раптом старанно «забув» про цей пункт зі свого минулого – і поспішно став волонтером, надаючи матеріальну допомогу одній із частин ЗСУ. Але, як кажуть, ніколи ще Штірліц не був такий близький до провалу!
Так само Дмитро Андрієвський «забув» і про існування свого рідного брата Вадима Йосиповича Андрієвського, який народився 23 травня 1968 року в тому самому селищі Ольга (точніше, дорогою до лікарні). А тим часом Вадим Андрієвський, котрий нині проживає в Києві за адресою Олійника 9 (так записано в реєстраційних документах його фірм), усі ці роки грав у житті брата дуже важливу роль. Наприклад, відсутність у деклараціях Дмитра Андрієвського багатьох комерційних фірм, з якими він був пов'язаний довгі роки, пояснюється дуже просто — усі вони записані на брата. Серед них: ТОВ «Інтермедіаком-Україна», ТОВ «Видавництво «Година», ТОВ «Керуюча компанія «Інтеко» (і її дочірні фірми), ТОВ «Ерде девелопмент», ТОВ «Форум-Капітал», ТОВ «Західспецпрофіль», приватна охоронна фірма «Дракарвест», та небезпека згадка про яку є в офіційній біографії Дмитра Андрієвського.
Сам він задекларував лише номінальний пакет (5%) «Керуючої компанії «Інтеко», акції «Київводоканалу» та невеликі пакети акцій ПАТ «Український професійний банк» та кіпрського офшору «RESTIMA CONSTRUCTION LIMITED».
Але не забігатимемо вперед, а повернемося в 1985 році, коли Дмитро Андрієвський після першого курсу політехнічного інституту в Калініні (нині Твер) відправився служити в армію. Точніше, у Прикордонних військах КДБ СРСР (як і Віктор Ющенко). При цьому він сам розповідав журналістам, що попросився не на заставу, а в якийсь особливий підрозділ, який виконував завдання у різних точках СРСР – у тому числі й на кордоні з Афганістаном, де Андрієвський, за його словами, навіть одного разу брав участь у бою.
І лише демобілізувавшись у 1987 році, Дмитро Андрієвський уперше прибув до України (тоді УРСР), до Києва, куди перевівся його батько. І вже там продовжив навчання у Київському політехнічному, на факультеті гірничої електромеханіки. Є інформація про те, що й українське громадянство Андрієвський отримав лише до середини 90-х, і, можливо, має друге російське, про яке мовчить. Але з 2003 року, коли Андрієвський приєднався до «патріотичних сил», він почав регулярно твердити, що завжди був українцем, бо українське походження мають його батьки (вони народилися в УРСР). До речі, ЗМІ повідомляли, що його дружина Наталія – росіянка, і нібито серед її рідні також є люди у погонах.
А тим часом склероз Андрієвського прогресує. В одному зі своїх «іміджевих» інтерв'ю газеті «Факти» (у 2009 році) Андрієвський з барвистими подробицями розповідав, як він підробляв, будучи студентом: косив траву, був опалювачем вагонів на Київському вокзалі, а на останніх курсах «з травня по вересень» виїжджав на Крайню Північ. Цікаво, а як іспити, захист курсових проектів, що тривають у вузах до самого липня, а як же практика? Але Андрієвський, створюючи собі образ «людини, яка досягла всього своїми руками», не просто розповідав історії про Чукотку, а й стверджував, що заробив там свій перший капітал. Що ж, у цієї дивності є тільки одне пояснення: Дмитро Андрієвський, який страждає на «склероз», міг «забути», що не підробляв на шахтах Чукотки, а проходив там виробничу практику (будучи студентом факультету гірничої електромеханіки). Але причина його «забудькуватості» залишається невідомою.
Бізнес спецслужб
Після закінчення інституту Дмитро Андрієвський отримав розподіл на київський завод «Реле та автоматика», але не простим інженером, а у відділ контролю якості військової продукції. Нагадаємо, що тоді такі відділи перебували під безпосереднім «дахом» і військових, і «гебешників», тож цю роботу Андрієвський отримав не випадково. Цікаво те, що тоді завод випускав військову продукцію, яка вирушала до Росії – і таким чином Андрієвський мав прямий зв'язок із російськими покупцями у погонах. Але про це також «забув».
Втім, його трудова діяльність на заводі тривала недовго, і вже наприкінці 1992 року Андрієвський із товаришами створили ПП «Онікс», яке зайнялося комерційними операціями. Хто були ці товариші, він не зізнавався, а ось про рід діяльності розповів так: вони допомагали здійснювати угоди між підприємствами як в Україні, так і в рамках СНД, беручи за це 10% від суми контракту. Але чи не надто широкий розмах для простого вчорашнього інженера? Ні, якщо зважати на те, що Андрієвський не захотів уточнити, що цей бізнес було створено не інженерами, а працівниками спецслужб України та Росії, які його й «кришували». Тоді, на початку 90-х, після розриву колишніх економічних зв'язків між республіками, ситуацією скористалися ОЗУ і силовики – розпочавши створення нових зв'язків своїми особистими каналами. Фірма «Онікс» була лише однією з багатьох подібних і, схоже, лише київською філією цілої мережі фірм з такою самою назвою. Джерела повідомляли, що вона була дітищем саме київських «грушників», ну а Дмитра Андрієвського, як сина підполковника Йосипа Андрієвського, прийняли до неї спочатку заступником, а потім поставили спритного хлопця та директором. Це і пояснює, як згодом Дмитро Андрієвський опинився в ГУР «радником з економіки».
Далі в біографії Дмитра Андрієвського значиться, що 1996-го він «очолив представництво відомої британської фірми «Franklin Group Ltd». Що ж, непогана… брехня. По-перше, фірм з назвою «Franklin Group» кілька штук лише в Англії: починаючи від виробників білизни та обслуговуванням приватних будинків (щось на кшталт «добрих послуг») і закінчуючи адвокатськими конторами. І ніхто з них не відомий за межами своєї країни. По-друге, насправді Дмитро Андрієвський очолював фірму під назвою ТОВ «Франклін Груп-Україна», засновником якої є компанія «Franklin Gruop International LLC», яка не має нікого відношення ні до «Franklin Group Ltd», ні до Британії. Ця компанія зареєстрована в США за адресою: 750 La Playa Street №540, San Francisco CA 94121. І знаходиться за цією адресою офіс менеджера, який надає послуги реєстрації в офшорі Багамських островів. Ось як! А ще представництво компанії з назвою «Franklin Gruop International LLC» у середині 90-х була зареєстрована в Ризі (Латвія), що відразу ж змушує згадати про сумнозвісні латвійські фірми та банки, через які здійснювалися тіньові операції.
Засновники ТОВ «Франклін Груп-Україна»
Далі, згідно з вищенаведеною копією даних з реєстру, власником «Franklin Gruop International LLC» (і її дочірньою «Франклін Груп-Україна») є рідний брат нашого персонажа – Вадим Андрієвський. Але це зараз, а в 90-ті фірмою міг керувати їхній поважний батюшка-розвідник (і його колеги з ГУР), поставивши в ній своїх синів керуючими. По-третє, Дмитро Андрієвський ніяк не міг очолити «Франклін Груп-Україна» 1996 року, оскільки фірма з'явилася лише 1997-го. По-четверте, що досить цікаво, це псевдопредставництво «відомої британської фірми» було зареєстроване у Києві за адресою вулиця Мельникова, 12. У будинку, де зареєстровано ще 2012 (дві тисячі дванадцять) фірм! Схоже, за цією адресою знаходиться якийсь тіньовий клондайк! Ну і по-п'яте, раніше (2001-2009 р.р.) до складу співвласників «Франклін Груп-Україна» входило ТОВ «Концерн «Київпідземдорбуд», що належить Валерію Борисову. Людині, яка зіграла в житті Дмитра Андрієвського надзвичайно важливу роль.
Валерій Борисов
«Розпилювачі» Києва
Що могло 2001 року звести разом голову фірми «Франклін Груп-Україна», яка торгувала всім поспіль, та власника «Київпідземдорбуду», який займався реконструкціями підземних комунікацій та будівництвом поземних гаражів? Про це ні Андрієвський, ні Борисов так і не захотіли відверто щиро перед журналістами. Але саме тоді вони стали один одному бізнес-партнерами, співзасновниками та співвласниками. І саме завдяки Борисову, Дмитро Андрієвський зосередився на будівельному бізнесі та операціях з нерухомістю, увійшовши до великих київських забудовників – а також основних «розпилювачів» столичного бюджету.
Розквіт їхнього плідного дуету розпочався 2002 року, коли Андрієвський був обраний депутатом Київради (знову обраний 2006), де став членом постійної комісії з питань бюджету та соціально-економічного розвитку міста. Крім того, він очолив у Київраді фракцію «Наша Україна», яка з 2005 року була правлячою президентською партією. Цього Андрієвський досяг, ще з 2002 року зблизившись (через Борисова) із впливовим «нашоукраїнцем» Володимиром Бондаренком.
Сам же Валерій Борисов, який також став депутатом Київради, 2002-го отримав посаду начальника Головного управління економіки та розвитку Києва. Восени 2003-го Борисов піднявся ще вище: став заступником столичного мера Олександра Омельченка та начальником реорганізованого Головного управління економіки та інвестицій Київської держадміністрації. Перебуваючи на цих постах до 2006 року, поки Омельченко не змінив Леонід Черновецький. Андрієвський же у 2001-2006 обіймав посаду віце-президента, а з 2007 по 2009 рік президента «Київпідземдорбуду» (коли Бондаренко пішов до Верховної Ради).
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Дмитро Андрієвський: мільйонер-дерибанник зі спецслужб. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!