Дмитро Лінько: свавілля та провокації «фекального радикала». ЧАСТИНА 1
Якби українці знали, хто такий Дмитро Лінько, вони б дуже скептично поставилися до його звинувачень головного редактора видання «Країна» Ігоря Гужви у здирстві, шантажі, спробі очорнити добре ім'я Радикальної партії, антиукраїнської діяльності та роботи на Кремль. Адже єдиний «доказ» цих звинувачень — це слова самого Лінька. Але чи можна вірити на слово професійному провокатору із багаторічним стажем, яким є Дмитро Лінько? І чого варті слова закоренілого брехуна, який розповідав казки про свої вигадані подвиги в АТО, якщо насправді від Лінька та його «побратимів» поспішив відхреститися навіть одіозний комбат-мародер Руслан Онищенко! Що ж, ця людина заслуговує на те, щоб його виборці та співгромадяни, завдяки Skelet.Org, докладніше дізналися про його біографію – і, можливо, більше ніколи не вірили ні його обіцянкам, ні його звинуваченням.
Дмитро Лінько. Одеська історія
Лінько Дмитро Володимирович народився 14 липня 1987 року у Кіровограді (нині – Кропивницький), де він закінчив середню школу №16. Це єдиний достовірний факт із періоду його дитинства та юнацтва, який він зважився опублікувати. Дивно, але скандальний народний депутат ніби не мав ні однокласників, ні друзів, здатних розповісти про нього те, про що він замовчує сам. Втім, такі ось соціально-проблемні люди таки приєднувалися до «Братства», активним членом якого Лінько був уже 2007 року. Саме тоді, в Одесі, він уперше засвітився у ЗМІ з відром фекалій, вилитих ним на голову дивакуватого маргіналу Валерія Каурова – намагаючись таким чином боротися з «українофобією» та «русифікацією», під якими «Братство» розуміло регіональний статус російської мови. Але ця «патріотична» витівка виявилася звичайною провокацією з протилежним результатом: вона ще більше загострила політичні настрої в суспільстві. Хуліганський дебют Лінька на сцені публічної політики тривав лише кілька секунд, і він при цьому навіть не представився – але, за свідченнями його соратників, це був саме Дмитро.
Як же Лінько занесло до Одеси з рідної Кіровоградщини? О, це цікава та вельми темна історія! Вона розпочалася наприкінці 90-х років, коли юний Діма Лінько ще ходив до школи у себе в Кіровограді та захоплювався не політикою, а колекціонуванням вкладишів із жуйок «Турбо». На той час у радикальній організації УНА-УНСО стався черговий розкол, і її колишній «пан проводник» Дмитро Корчинський почав шукати новий додаток свого таланту демагога, а заразом і нові джерела фінансування свого суто утриманського способу життя. Крім того, через свою репутацію провокатора Корчинський почав почуватися дещо незатишно в Києві. Корчинський тоді зачастив до Одеси, де з 1994 року в кріслі мера сидів. Едуард Гурвіц.
Через те, що клану Гурвіца протистояли інші одеські клани та ОЗУ (наприклад, угруповання Мініна-Ангерта-Жукова-Труханова), а також впливові люди з Києва та інших регіонів країни, то Гурвіц шукав собі союзників де тільки міг. Так він зблизився з «рухівцями» з МЗС, з радикалами УНА-УНСО, а також з місцевою чеченською мафією – і всі вони були пов'язані своїми прямими контактами з тодішнім урядом Ічкерії (незалежної Чечні). Українське МЗС, де переважали «націонал-патріотичні» кадри та «друзі Америки», підтримувало дудаєвців та масхадівців політично, а також співпрацювали з ними у сфері нафтового бізнесу – за який відповідав олігарх-початківець. Олександр Третьяков. Саме тому тоді чеченці дуже цікавилися Одеським НПЗ – контроль за яким утримувало угруповання Мініна-Ангерта-Жукова. УНА-УНСО, хоч і мала натягнуті стосунки з «рухівцями», співпрацювала з чеченськими бойовиками ще з часів війни в Абхазії (1992) та Південній Осетії (1993), зокрема з відомим Шамілем Басаєвим, а з 1994 року – організація послала найманців (це безпосередньо курирував Анатолій Лупінос). Ну а одеська чеченська діаспора у 90-х лягла під масхадівців і тісно співпрацювала і з Гурвіцем, і з УНА-УНСО, і з представниками українського МЗС та «Народного Руху».
У свою чергу, допомагав їм і Гурвіц: 1996-го він влаштував в Одесі «з'їзд вайнахів», який підтримав «вільну Ічкерію», одеські дитячі будинки прийняли чеченських дітей. У лютому 1997-го Гурвіц був присутній на інавгурації Масхадова, а у травні 1997-го прийняв в Одесі делегацію віце-президента Ічкерії Вахи Арсанова. Тоді ж Гурвіц сприяв поверненню з чеченського полону 34 українських будівельників із Кіровограда. Але чому саме кіровоградців, хоча під час подій 1996 року чеченські бойовики захопили у Грозному понад 200 українських робітників із різних регіонів? Це питання так і залишилося без відповіді, але це був один із перших відомих прикладів особливого відношення Одеси з «кіровоградськими».
Едуард Гурвіц приймає Ваху Арсанова
Так от, у ході цих тісних стосунків між Гурвіцем та УНА-УНСО, до одеського мера було наближено Олеся Янчука – молодого шкільного вчителя історії з Калантаївки (Одеська область). Янчук був одним з активістів одеського «осередку» УНА-УНСО ще з часів свого навчання в Одеському національному університеті (1990-93), який він до ладу так і не закінчив (лише 1999-го отримав диплом про вищу освіту, щоб перейти на аспірантуру). І ось 1994-го Янчук уже отримав з рук Гурвіца свою першу хлібну посаду інспектора Роздільянської митниці. З цього моменту, маючи на руках достатню кількість живих грошей, Янчук зайняв лідируючу позицію в «осередку» УНА-УНСО, і почав формувати власну команду молодих радикалів. Головною метою їх атак став голова Одеської облдержадміністрації Руслан Боделан (який спирався, зокрема, на угруповання Ангерта-Жукова-Труханова).
Олесь Янчук та Дмитро Корчинський
1998 року Гурвіц не зміг повторно стати мером Одеси: через Кіровоградський обласний суд (знову Кіровоград) результати виборів були оголошені сфальсифікованими, і мером міста став Руслан Боделан. Гурвіц, який одночасно обирався народним депутатом України, поїхав до Києва, а ось для Янчука і Корчинського, що зачастував до Одеси, настала спекотна пора: їм було доручено розкручувати в місті опозиційний рух і влаштовувати різні акції протесту. Цим і зайнялося створене 1999 року «Братство» (зареєстроване 2004), яке хоч і створило потім свої відділення майже у всіх обласних центрах України, але своїми активними діями чомусь завжди обмежувалося Києвом та Одесою. До речі, цікавий збіг: «Братство» з'явилося дуже вчасно, саме тоді, коли Путін розпочала другу Чеченську війну, і становище «Ічкерійських друзів» УНА-УНСО та Гурвіца кардинально змінилося: тепер зв'язок із лідерами бойовиків міг стати приводом для звинувачення у пособництві терористам. Невдовзі відхрестилася від масхадівців і чеченська діаспора Одеси.
Натомість тоді ж в Одесі виник новий конфлікт: під час приватизації «Одесобенерго», коли за цю «золоту антилопу» (обленерго займалося також експортом електроенергії до Молдови) зчепилися групи «VS Energy» (російський олігарх Олександр Бабаков) та «Фінанси та Кредит» олігарха Костянтина Жеваго. Цікаво, що обидві сторони були тісно пов'язані з Кіровоградом. Бабаков перед цим приватизував Кіровоградобленерго — і багато його працівників потім перевели до Одесаобленерго, викликавши у місцевих роздратування «навалом кіровоградських». А ось фірми Жеваго ТОВ «Енергія» та ЗАТ «Укргаззбут» були співвласниками «Української транспортної спілки», спільно з фірмою «Інкопмапрка» Ігоря Шарова – надзвичайно впливового олігарха з того самого Кіровограда. Тобто можна сказати, що за Одесаобленерго між собою зчепилися два угруповання «кіровоградських». Зрозуміло, що в цьому конфлікті так чи інакше брали участь і місцева влада, і місцеві політичні сили.
Ігор Федорович Шаров
Вибори 2002 року в Одесі стали ще скандальнішими, ніж 1998-го. І виборча компанія, і саме голосування проходило з кричущими порушеннями. Брудними «технологіями» користувалося багато кандидатів, підключаючи до них своїх людей: там засвітилися і «титушки», і найняті студенти, і справжні бандити, а також націонал-радикали. І це були не лише члени «Братства», які мали свій специфічний «фронт боротьби». Вже тоді Олесь Янчук курирував і кілька «союзних» маргінальних груп націонал-радикалів, члени яких не мали успіху в публічній політиці, зате відводили душу в дрібних провокаціях і гидотах. Всі вони працювали на перемогу Гурвіца, але він посів лише друге місце, поступившись перемогою Боделану – і тоді вже сам поспішив звинуватити у фальсифікаціях свого конкурента, проте суд відхилив його звинувачення. Лише у квітні 2005 року, за особистим розпорядженням Ющенка, відбувся новий суд, який ухвалив визнати перемогу Боделана сфальсифікованою і передав мерське крісло Гурвіцу.
Одразу після цього було вирішено грошове питання Олеся Янчука. Справа в тому, що з 1999-го він втратив свою роботу на митниці, і йому довелося вдаритися в малоприбуткову високу культуру. Він доучився в університеті, вступив на аспірантуру, захистив дисертацію на тему «творчість Юрія Липи» (цей письменник був однією з ідеологічних ікон УНА-УНСО), в чому йому допомогли налагоджені зв'язки в Одеському університеті (мабуть, з націонал-патріотами з деканату). А 2002-го Янчук очолив році організацію з гучною назвою «Інститут проблем регіональної політики та сучасної політології», яка стала однією з філій «Братства». Але потім Янчук покинув це пустощі, отримавши в 2005 році з рук Гурвіця, який повернувся, посаду заступника начальника Представництва з управління комунальною власністю Одеської міськради. Це було справжнє золоте дно! Через рік Янчук стає заступником голови Приморської районної адміністрації, а 2009-го начальником управління розвитку споживчого ринку Одеси – при цьому до сфери його контролю потрапили ряд одеських ринків, включаючи «Привіз», «Успіх-Авто» та «Малинівський».
Після того, як Гурвіц повернувся до крісла одеського мера (залишаючись там до 2010 року), потреба у послугах «Братства» аж ніяк не зникла. Навпаки, у людей Корчинського та Янчука з'явилося в Одесі так багато роботи з дискредитації та залякування противників Гурвіца, що їм довелося клонувати ще кілька громадських організацій. Однією з них стала створена у 2007 році "Вільна Одеса", яку очолив "братчик" Марк Соколов. Він приїхав до Одеси 2003-го і прославився тим, що кидав яйцями у Віктора Ющенка. Через кілька місяців, у квітні 2004-го, члени «Братства» метали майонез у Джорджа Сороса, який відвідав Україну — заявляючи, що виступають проти «перевороту за грузинським сценарієм», який готується ним. Це витівки «Братства» вельми спантеличували: адже Сорос був одним із західних покровителів Ющенка, а сам Віктор Андрійович був «дахом» Едуарда Гурвіца, взявши його 2002-го до виборчого списку «Нашої України».
Чому ж люди Гурвіца (ким фактично було «Братство») виступали проти Ющенка та майбутньої «помаранчевої революції»? Та й сам Корчинський, ставши ведучим програми «Проте» на 1+1, вів відкрито антиющенківську риторику. Це важко зрозуміти, адже, будучи майстром провокацій, Корчинський якраз дуже любив спантеличувати, одягаючи то одну, то іншу політичну маску. І одразу після першого туру виборів 2004 року він раптом перестав бути ворогом Ющенка і став на його бік.
Не менший подив викликало членство в «Братстві» такої людини, як Вахтанг Убірія (прізвисько Ваха). Членство, швидше, почесне, оскільки Убірія це не та людина, яка б брав участь у вуличних балаганах «братчиків». І зовсім не силу свого віку (він 1950 року народження), а тому, що Убірія був «дивлячимся за Одесою» від відомого Семена Могилевича – з яким він, до речі, навчався в одному класі. Убірія контролював контрабанду, торгівлю зброєю та наркотиками, нафтобізнес, він «ручався» з лідерами київських ОЗУ та найбільшими олігархами України – і водночас був членом «Братства», в якому очолював «департамент економіки». А у 2005 році він став заступником міського голови Одеси Едуарда Гурвіца – і негайно почав прибирати до своїх рук Одеський морський порт. 2010-го, після відставки Гурвіца, Убірія
Вахтанг Убірія
одразу ж зник з Одеси і взагалі з України: у ЗМІ вкинули новину, що в нього нібито стався великий інфаркт. Але джерела Skelet.Org повідомляли, що ніби Убірія інсценував його, щоб вилетіти до Ізраїлю на лікування – де його кінці й обірвалися.
Гурвіц, Корчинський, чеченці, «кіровоградські», Ваха Убірія та Могилевич, «братчики» та «нашоукраїнці» — яка хитромудра склалася в Одесі комбінація! І ось десь приблизно 2004-2006 року там з'являється наш головний герой Діма Лінько, який, як і більшість «братчиків», старанно «косив» від армії. Справді: і Янчук, і Соколов, і Лінько одразу після закінчення школи залишали свої рідні краї (Янчук із Вінницької області, Соколів із Запорізької) та пірнали у море вуличної політики. Чому ними не цікавилися військкомати, можна лише здогадуватись. Адже невже на філологічних факультетах, де навчалися Янчук та Лінько, були військові кафедри? А Марка Соколова взагалі відрахували з першого курсу Київської політехніки!
Дмитро Лінько та Марк Соколов
Дмитро Лінько. Професійний провокатор
Згідно зі своєю біографією, Дмитро Лінько у 2008 році закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Можливо, він при цьому забуває дописати «заочно», оскільки часу на стаціонарне навчання і взагалі на серйозне розбудову наук у нього просто не було. Ставши дуже діяльним активістом «Братства» (і отримавши там прізвисько Лінукс), Лінько тільки й робив, що мотався між Києвом та Одесою, беручи участь у акціях та провокаціях. Через його не зовсім адекватний характер і готовність власноруч виконувати найспецифічніші завдання його дуже швидко помітили і підняли: вже на момент свого «зіткнення» з Кауровим, Лінько був далеко не рядовим членом «Братства». Чи довіряли йому безпосереднє керівництво акціями, невідомо, але він точно був їхньою заводилою. Як, наприклад, під час провокаційного «маршу УПА» 18 жовтня 2008 року, попереду якого з рупором у руках йшов саме Дмитро Лінько
Те, що це буде звичайна провокація «Братства», киян попереджали за кілька днів до маршу. Більше того, лідери «Тризубу», УНА-УНСО, Конгресу Українських Націоналістів, Молодіжного українського конгресу, «Центру національного відродження імені Степана Бандери», «Українська справа» та інших націоналістичних партій та рухів Києва виступили тоді у ЗМІ із засудженням цієї акції, називаючи її «провокацією». Втім, це не завадило «братчикам», які організували акцію, підняти над колонні прапори «Тризуба» та УНА-УНСО, таким чином, просто підставляючи ці організації.
Втім, мешканцям столиці було і не до «маршів УПА»: на подвір'ї вирувала світова криза, стрімко зростала долар і ціни, банки закривалися один за одним, а шахраї крали та виводили з країни мільярди. Кому в цей час знадобилося «хитати владу», можна лише здогадуватися! Але свою роль талановитих гапонів «братчики» зіграли на відмінно. Цей «альтернативний марш УПА» (до цього річницю УПА у Києві відзначили спокійно 14 жовтня) було задумано ними як виступ радикалів – для чого вони запросили на нього активістів «Свободи» і тоді ще маловідомого «Патріота України». Останній мав стати ударним кулаком колони, який прорвав би міліцейський заслін і напав би на пікети комуністів та регіоналів. До речі, «Патріотом» тоді командував Андрій Білецький: його люди спеціально озброїлися для сутички фанерними щитами (розфарбованими під банери) та захованими за ними палицями, а також одягли саморобні захисні жилети та армійські каски. Все це було «винаходом» ще старого УНА-УНСО 90-х, і підготуватися до акції (точніше, до безладів та зіткнень) «Патріоту» допомагали члени «Братства». Цікаво, що потім усі ці «обладунки» з'являться на Євромайдані 2014-го.
Київ, 18 жовтня 2008 року
Однак тоді столичний «Беркут» не став церемонитися з «вони ж дітьми», тим більше, що застосування сили було санкціоноване із Секретаріату Президента. Після того, як колона, на чолі якої з мегафоном у руках миготів Лінько, почала проривати міліцейське оточення, радикалів за лічені хвилини поклали обличчям на асфальт. Затримано 147 осіб, у тому числі Лінька з Білецьким, але тоді вони відбулися лише легким переляком.
Після «маршу УПА»: серед лежачих – майбутній нардеп Лінько та майбутній командир «Азова» Білецький
Але все ж таки найбільший фронт робіт у «Братства» знаходився тоді в Одесі, де йому доводилося одночасно виступати проти одних опонентів Гурвіца, і зображати спільні дії протесту з іншими – щоб спровокувати заворушення. Втім, Гурвіц і сам був великим майстром провокацій (чи навчився у Корчинського), наприклад, є численні свідчення того, що він використав радикально-проросійські політичні сили Одеси проти Боделана та регіоналів. Також повідомлялося, що пов'язані з Гурвіцем люди керували провокаціями 2 травня 2014 року, які призвели до трагедії в Будинку Профспілок. Але це було потім, а от у 2008-2009 роках члени «Братства» допомагали меру розганяти акції протесту опозиції, приєднуючись до них та провокуючи конфлікти. Таким чином, створювалася видимість того, що проти мера Гурвіца виступають лише якісь хулігани та екстремісти.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Дмитро Лінько: свавілля та провокації «фекального радикала». ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!