Дмитро Сенніченко
Щойно обійнявши посаду голови Фонду держмайна, Дмитро Сенніченко одразу продемонстрував себе досвідченим «схемщиком». І не тільки тому, що він оточений своїми дружками-корупціонерами, яких він садить «дивлячими» за ласими шматками держмайна. Сенніченко відомий ще й як член соросівської команди топ-менеджерів, прозваних у народі «соросятами» — за квотою яких він отримав свою посаду. Хоча вони намагаються позиціонувати себе як просунутих професіоналів «прозорого ринку», насправді багато хто з них замазали у схемах та корупції не менше за українських олігархів. Адже їхній творець Джордж Сорос піднявся саме на тому, що освоїв методи лову риби в каламутній воді: чим більше в країні хаосу та проблем, тим більше вигоди він отримував зі своїх схем та афер.
А потім Сорос сам навчився каламутити воду, створювати сприятливі для свого бізнесу умови. Для цього він використав найталановитіших зі своїх учнів, розставляючи їх на ключові пости в країнах, які так необережно довірилися «Відкритому суспільству». Україна підгорталася ними давно, ще з 90-х, але то була лише підготовка, а ось масове впровадження «соросят» у держструктури України почалося одразу після другого Майдану, і ще активніше розгорнулося у 2019-му році.
Дмитро Сенніченко та дружна соросівська родина
Сенніченко Дмитро Володимирович народився 8 грудня 1973 року у Києві, в інтелігентній радянській родині. Його батько Володимир Олександрович працював інженером-будівельником, а мама, Наталія Вікторівна, викладачем. Детальна інформація про їхнє життя на той час відсутня, оскільки Дмитро Сенніченко не любить розповідати «зайве» про своє минуле, та й взагалі про його батьків відомо дуже мало. Мабуть лише те, що на свою маму він записав дві свої фірми: ТОВ «Азія Парк девелогімент» (ЄДРПОУ 34710805) та «Паркрідж девелопмент Україна» (35893788). Остання вже припинила свою діяльність, але продовжує працювати її «сестра-близнючка» (або клон) «Паркрідж девелопмент Україна 2» (35647991), записна на самого Дмитра Сенніченка. Крім цього, він є власником ТОВ «Рітейл 1» (35624712), назва якого натякає на те, що ще є фірми з подібною назвою (можливо, теж клони).
У його біографії зазначено, що у 1997 році Дмитро Сенніченко закінчив Інститут міжнародних відносин при КНУ – очевидно факультет міжнародної економіки, оскільки надалі він працював виключно в економічній сфері. Коли саме Дмитро Сенніченко привернув увагу соросівських «вербувальників», невідомо – можливо ще в ІМО, оскільки цей виш перебував під опікою фондів Сороса з початку 90-х. А 2001-го він отримав ступінь магістра бізнес-адміністрування у Міжнародному інституті менеджменту – відкритому у 1989 році одним із найперших представників Сороса в Україні Богданом Гаврилишиним (він же керував українською філією Фонду Сороса «Відродження»).
Джордж Сорос (ліворуч) та Богдан Гаврилишин (праворуч)
Дмитро Сенніченко стверджує, що його перше місце роботи було у МЗС, але не ділитися подробицями. Детальне вивчення його «житія» відкриває нам, що, будучи студентом, у 1996-97 р.р. він працював менеджером у представництві японської корпорації «Сумітомо». В Україні вона мала два представництва: у Києві та Кривому Розі, а її криворізьким партнером було ЗАТ «Комітек» (13426195), створене ще в 1991 році і закрите в 2008-му, але що дало початок однойменному холдингу. Засновники «Комітек» Наталія та Олег Бушук спочатку займалися експортом металів (металургія один із нападів роботи «Сумімото»), а потім імпортом техніки та обладнання для гірничодобувної промисловості (Криворізького та інших ГЗК) та будівництва. У 2003-му році «Сумімото» та «Комітек» створили ДП «Сумітек Україна» (32524901). Примітно, що згодом Олег Бушук та його родичі стали компаньйонами родини Сенніченків за фірмою «Паркрідж девелопмент Україна». А, як ми тепер бачимо, їхній зв'язок простежується до 1996 року, коли студент Дмитро Сенніченко отримав місце менеджера у представництві «Сумомото». Чи не Бушук його туди влаштував?
Цікаво, що даючи у липні 2020 року інтерв'ю «Економічній правді», Сенніченко несподівано публічно збрехав. З нервовими нотками в голосі він заявив, що не знає ні Олега Бушука, ні двох інших співзасновників «Паркрідж девелопмент Україна» — Олександра Глушка та Галину Шепелєву, чию частку потім було переписано на маму Сенніченко. Мовляв, був дуже зайнятий, «працював на англійських інвесторів» (головну фірму «Parkridge Holdings», ще одну контору Сороса), а хто був його компаньйонами, він уявлення не мав!
Навіщо так невміло брехати? Очевидно, Сенніченко має якусь дуже вагому причину приховувати свій зв'язок із родиною Олега Бушука. Можливо, щось він встиг «намутити» і з Глушком, який був помічником скандального нардепа Миколи Дмитрука. А ось його «зречення» від Галини Шепелєвої цілком зрозуміло: адже вона є дружиною скандального. Олександра Шепелєва, та й сама звинувачувалася у розкраданні коштів "Родовід-банку". Таким чином, постає питання про причетність «Паркрідж девелопмент Україна» та особисто Сенніченка до афер у «Родовід-банку». Можливо, саме внаслідок цього цю фірму і вирішили прикрити, щоби замісти сліди?
Галина Шепелєва
У МЗС Сенніченко практикувався недовго, і вже до кінця того ж 1997 року він перейшов працювати до Нацбанку України (НБУ), старшого економіста Департаменту міжнародних зв'язків – де його начальником був Олег Рибачук. А Рибачук, за даними skelet.org, на той час був дуже важливою сполучною ланкою між НБУ та західними фінансовими структурами, причому не тільки по роботі, а й взагалі: у нього в друзях було працівники західних посольств та представники західних корпорацій (зокрема Катерина Чумаченко, яка «дивиться» від американців чоловіка Віктора Ющенка), з якими він займався не лише бізнесом. ЗМІ повідомляли, що це Рибачук звів Ющенка з його майбутньою американською дружиною і що це Рибачук запропонував на роль майбутнього прозахідного президента України саме Віктора Андрійовича.
Олег Рибачук
Чи було юне «сорося» Сенніченко одразу представлене Рибачуку як новий паж, чи потім привернуло його увагу своєю старанністю, поки не з'ясовано. Завданнями Сенніченка в НБУ було впровадження проекту «Кредит МБРР на реструктуризацію фінансового сектора» та участь у робочій групі з питань ухвалення України до ГАТТ/СОТ. А на початку 2000 року Рибачук забрав Сенніченко із собою до Кабміну, де той отримав місце радника при Канцелярії прем'єр-міністра. Що він радив? «2000 року я працював в офісі тодішнього прем'єра, і ми доклали багато зусиль, щоб американські компанії зайшли на ринок обленерго», — зізнався потім Сенніченко.
Але продати обленерго американцям вони не встигли, оскільки у травні 2001-го Ющенка відправили у відставку, а з ним пішов і Рибачук, який став віце-президентом «Чорноморського банку торгівлі та розвитку».
У жовтні 2001-го Рибачук знову забрав до себе Дмитра Сенніченка, давши йому у банку посаду заступника директора одного з департаментів. А коли 2002-го року Рибачука було обрано нардепом за списком «Нашої України», то він перевів Сенніченка до Верховної Ради — радника Комітету з банківського та фінансового сектору. Тут уже цілком зрозуміло, що Сенніченко або став для Рибачука довіреною людиною, або його постійно приставляло до нього закулісне «соросівське лобі», хоча одне одному не заважало.
У розпал першого Майдану Сенніченко було влаштовано головою бюро «Німецька асоціація міжнародного співробітництва» (GIZ) в Україні, пропрацювавши там до 2006 року. Офіційно він «організовував урядові консультативні програми Німеччини щодо регуляторних та законодавчих реформ в Україні в координації із СБ/IFC, CIDA, ПРООН, DFID, USAID». Але що стояло за цим рядком у його біографії? Розподіл західних грантів, створення та підтримка консорціумів (через які тоді практично приватизували чимало підприємств, у тому числі у комунальній сфері та енергетиці), створення механізму зовнішнього контролю та управління Україною. Його роботу курирував Рибачук, який у 2005-му році став держсекретарем (головою Секретаріату президента) та віце-прем'єром з питань європейської інтеграції.
До речі, американське агентство USAID разом із Соросом було творцем фонду «Євразія», з яким була пов'язана кар'єра Лесі Борисівни Чміль – подружжя Дмитра Сенніченка. Таким чином у них склалася дружна соросівська родина!
Леся Чміль
Але 2006-го, після створення коаліційного уряду Януковича-Азарова, Рибачук втратив свої посади, «упав» до штатного, а потім позаштатного радника Ющенка, потім узагалі випав з української політики. А разом із ним свою більш ніж хлібну посаду втратив і Сенніченко. Втім, йому вдалося швидко прилаштуватись через свої «соросятські» зв'язки: він став директором українського представництва «Parkridge Holdings», зареєстрованою в Британії девелоперською компанією, пропрацювавши там 4 роки. Саме в цей час Сенніченко і створив зі своїми старими знайомими вищезазначені фірми. Але в результаті його, можна сказати, спіткав крах – про який Сенніченко так старанно замовчує, що навіть не намагався списати його на кризу 2008-2009 рр., він взагалі вважає за краще не згадувати той час. Чому, чи не через «родовидські» афери?
Після цього таємничого краху в біографії Сенніченко зяє річна прогалина. Проте відомо, що на місцевих виборах 2010 року його було обрано депутатом Обухівської міськради від партії «Совість України» (так, це смішно). У графі зайнятість у нього стояло "директор Паркрідж девелопмент Україна". І лише у жовтні 2011 року Сенніченко отримав місце директора з проектів у компанії «Eastgate Development», яка сама залишилася лише проектом. Її створили харківський олігарх Олександр Фельдман та його компаньйон, майбутній київський губернатор та майбутній міністр розвитку територій Олексій Чернишов. Завданням Eastgate Development був пошук інвесторів, готових вкластися в будівництво в Харкові. двох великих ТРЦ. Ця витівка теж обернулася крахом, чималою мірою тому, що була надто вже схожа на чергову будівельну аферу. Тим не менш, Сенніченко прищепив Чернишеву і Фельдману інтерес до такого залучення інвестицій (пошуку багатих лохів) у всякі грандіозні будівельні проекти.
Андрій Єгоров
У 2013 році Чернишов закинув «Eastgate Development» і перебрався до Києва, розвивати нові прожекти, а Сенніченко знайшов собі місце директора з розвитку в українському представництві американської «Jones Lang LaSalle», що здійснює ріелтівські послуги у сфері нерухомості та консалтингові у сфері готельного бізнесу. На цій посаді він зустрів другий Майдан, проте ця подія нічого не змінила в житті Сенніченка – можливо, соросівська команда визначила його у кадровий резерв або ж репутація Сенніченка була «з душком» навіть за їхніми мірками.
Однак вона прилаштувала у владу його дружину: восени 2014 року головою Мінекономрозвитку стало виписане з-за кордону «соросятко» Айварас Абромавічус, і незабаром він узяв Лесю Чміль, яка працювала в соросівських фондах, до себе головою Департаменту розвитку інформаційних технологій і електронного сервісу. Вона пропрацювала там до квітня 2016-го, поки разом з урядом Яценюка не було відправлено у відставку і Абромавічус (він повернувся у вересні 2019-го, сівши в крісло директора «Укроборонпрому», відразу наповнивши його спостережну раду «соросятами»).
Ну а Дмитро Сенніченко до лютого 2016 року продовжив працювати в Jones Lang LaSalle. Там він близько зійшовся з керівником групи консультаційних послуг Андрієм Єгоровим – досвідченою «акулою» київського ринку нерухомості, який має вкрай скандальну репутацію. 2019-го Сенніченко зробить його своїм заступником, і буквально відразу ж Єгоров «прославиться» новими корупційними скандалами.
Професійні мародери
На державну службу Дмитро Сенніченко повернувся у вересні 2016 року, одразу після того, як новим директором «Укропочти» став Ігор Смілянський — ще одне «каліброване сорося», відоме на всю країну завдяки своїм мега-зарплатам. Він і взяв Сенніченко до себе на посаду директора з управління активами нерухомості та інфраструктури, призначивши йому теж чималу платню: за рік той отримував понад півтора мільйона гривень. Не так багато, як його бос, але все ж таки в 20 разів більше середньої зарплати по країні.
У впроваджених до держструктур «соросят» багато завдань. Серед них — позбавлення держави реальної влади, підпорядкування своїм наглядовим та громадським радам, зведення її ролі до рівня залежного немічного статиста, який підписує боргові розписки. А заразом вони здійснюють масштабне пограбування держави всіма можливими способами: нараховують собі колосальні зарплати та премії з кас держпідприємств, беруть участь у схемах, влаштовують боргові піраміди, підсовують державі руйнівні для неї угоди, розпродують державне майно.
Втім, вони з таким же апетитом доять і власні фонди Соросу. Наприклад, Леся Чміль, повернувшись після звільнення з Мінекономрозвитку до фонду «Євразія» та обійнявши там посаду заступника директора, за 2017 рік отримала в ньому 1,3 мільйона гривень зарплати.
Сергій Варіс, для skelet.org
ПРОДОВЖЕННЯ: Сенніченко Дмитро: як розікрасти залишки України. ЧАСТИНА 2
ПО ТЕМІ: Яків Смолій. Новий кермовий НБУ, мільйонер та «потужний старий»
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!