Едуард Гурвіц: кривавий мер-руйнівник Одеси. ЧАСТИНА 1

Едуард Гурвіц: кривавий мер-руйнівник Одеси. ЧАСТИНА 1

Ми говоримо «Одеса», а згадуємо її двічі мера Едуарда Гурвіца, який за десять років сукупного правління містом залишив у ньому безліч шрамів, руїн, трупів та скалічених доль. Місто, яке було перлиною Чорного моря, було розорене угрупованнями бандитів та аферистів. Тим не менш, Гурвіц досі не залишає намірів знову повернуться в крісло міського голови або хоча б посадити в нього свою надійну людину, щоб з лишком поповнити свої витрати. А ось це і викликає щире здивування: невже після того, як Одесу 25 років грабували команди Гурвіца, Боделана і Труханова, в ній ще залишилося що «розпилювати» та дерибанити?

Едуард Гурвіц. Гебешна історія

Гурвіц Едуард Йосипович народився 20 січня 1948 року в Могилеві-Подільському (Вінницька область), у сім'ї Марії Наумовни Берштейн (1919-1994) та Йосипа Ілліча Гурвіца (1913-1957). Як стверджує Едуард Гурвіц, його батько був заарештований за доносом товаришів по службі і засуджений на 9 років за 58-ю статтею, сильно підірвав у таборі здоров'я і тому рано помер від хвороби серця у віці 44 років. Це, за словами Гурвіца-сина, з дитинства зробило його переконаним антикомуністом – принаймні саме цим він завжди намагався пояснити свою непримиренну ворожнечу до свого заклятого опонента Руслану Боделану. Однак, враховуючи, що реальна причина цієї ворожнечі була зовсім іншою (і саме про це Skelet.Org зараз докладно розповість), виникає сумнів у правдивості слів Гурвіца. Та й як син репресованого, який ненавидить комуністів, пояснить чутки про свою роботу на КДБ під оперативним псевдонімом «Веселий», яка полягала в таких же доносах на «антисовістки мислячих», жертвою яких колись упав його власний батько?

Чутки ці пов'язані з одним гучним інцидентом з бурхливої ​​молодості Гурвіца, про який він вважає за краще мовчати. 1965-го року (а не 1966-го, як написано в його біографії) молодий комсомолець Едуард Гурвіц (нібито антикомуніст) вступив на перший курс автодорожнього факультету Ленінградського інженерно-будівельного інституту (ЛІСІ). Відповідно до виданої йому потім «вовчої» характеристики, вчився він «через раз», та й поводився на заняттях шумно і зухвало – словом, з таким характером йому було саме місце в провінційному ПТУ, а не в одному з найстаріших і найпрестижніших вишів країни. А потім 8 березня 1966 Едуард Гурвіц опинився в місті Великі Луки (Псковська область), де розташована філія Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту (ЛІІЖТ), в ніч на 9 березня під вікнами студентського гуртожитку «взяв участь у груповому побитті» студента. Про що ректору ЛИСИ письмово повідомили і великолуцька міліція, що затримала буяна, і керівництво інституту, де навчався побитий студент (див. документи). У результаті наказом №50 від 26 березня 1966 року Едуарда Гурвіца було виключено з ЛИСИ «з виселенням з гуртожитку».

Гурвіцу світив хоч і короткий (2-3 роки), але реальний термін за хуліганство, оскільки інцидент не зам'яли, а дали справу. Але потім сталося дивне: через місяць кримінальну справу було закрито, а Гурвіца відновили в ЛИСИ – повернувши йому місце в гуртожитку, і навіть стипендію, обмежившись суворою доганою. Причина його відновлення формулювалася дуже абстрактно: «у зв'язку з отриманням додаткових матеріалів», що тоді зазвичай мало на увазі лист «зверху» або з КДБ. Але високих зв'язків у молодого Гурвіца не було, а отже, чутки про те, що він висловив бажання співпрацювати з держбезпекою, отримавши «позивний» Веселий, мають вагомі підстави.

Ось тільки у цій «гебешній історії» дещо залишилося недомовленим. Справа в тому, що сидячи в камері СІЗО, молодий хуліган не міг ось так просто викликатись до слідчого та заявити «хочу працювати на КДБ». А якби й заявив, то просто одержав би по шиї. Варіант був один: лише КДБ могло вийти на заарештованого Гурвіца, і ніяк навпаки. А значить, або сам злочин (побиття студента) був пов'язаний із певними обставинами, які залучили до справи органи держбезпеки, або студент Гурвіц вже працював на КДБ до цього інциденту.

Дещо дивним фактом з його біографії, який теж може бути пов'язаний з КДБ, є його термінова служба після закінчення ВНЗ у 1971-72 р.р. Дипломований фахівець із будівництва доріг раптом виявився рядовим у РВСП, хоча саме місце йому було лейтенантом у будбаті. Можливо, що цей пункт є неправдивою інформацією, і насправді Едуард Гурвіц служив зовсім не рядовим при ракетній базі.

Едуард Гурвіц. «Шабашки» та «дах»

У 1973-77 р.р. молодий спеціаліст-будівельник Гурвіц працював у будуправліннях міста Бєльці (Молдавія), де він познайомився з таким явищем тіньової радянської економіки, як «шабашки». Отримавши свої перші великі "ліві" гроші за роботу, Гурвіц вперше побачив свій сенс життя. Однак, як людина з великим кругозіром, що не зупиняється на малому, він невдовзі зрозумів, що ще більші гроші можна «зашибати», будучи не самим будівельником, а організатором «шабашок». Чим він і зайнявся наступні 10 років. Під скромним записом «працював у різних будівельних організаціях Одеси з 1977 по 1987 рік» у біографії Гурвіца якраз ховається його кар'єра відомого на всю область шабашника – саме в цьому амплуа він був відомий до початку 90-х.

Водночас він заклав основи своєї майбутньої кар'єри градоначальника. За 10 років «шабашок» Гурвіц перезнайомився в області з усіма головами колгоспів та райвиконкомів, зав'язав ділові знайомства у виконкомі та міськкомі Одеси. Згодом деякі з цих старих знайомих (наприклад, Леонід Титович) стануть його «кадровим резервом», і він «пилятиме» з ними вже бюджети незалежної України. А тодішній голова Одеського міськвиконкому Валентин Симоненко, з яким Гурвіц укладав взаємовигідні підряди на будівельні роботи (з добрими «відкатами»), став його драбинкою до міської влади.

Але між нелегальними «шабашками» та своєю першою посадою у міській владі Одеси, Гурвіц три роки (1987-90) займався «кооператорством». Його першим офіційним підприємством став кооператив «Реставратор», який по суті став напівзаконним способом оформлення «шабашок». Потім з'явилася фірма «Екополіс», створена на базі одеського «Екоклубу», який одного разу з діловою пропозицією заявився Едуард Гурвіц. Можливо, не лише з діловим, оскільки «Екоклуб» був чимось на кшталт першого «перебудовного» культурно-політичного бомонду, і до нього КДБ мав живий інтерес.

Формально «Екополіс» була оформлена як багатопрофільна творча студія, реально займалася всім підряд: тими ж будівельними підрядами, виробництвом білил (фарби) у старому цеху, перепродажем цибулі, яку для Гурвіца вирощували на колгоспних полях корейці — яким він їм так і не заплатив, «кинувши на бабки». Але з кожним місяцем «Екополіс» дедалі більше ухилявся у торгівлю, зокрема контрабандним товаром, якого до Одеси приходило дедалі більше. Причому значна частина контрабанди, що проходила через «Екополіс», належала одеським ОЗУ.

З одеськими «авторитетами» Гурвіц близько познайомився, коли почав «шабашити» у місті. Якщо десь у колгоспах домовитися з місцевими хуліганами можна було за пару імпортних джинсів чи пів ящика горілки, то в Одесі «братва» пильно стежила за всіма видами «нетрудових доходів» і брала з них за таксою. Так Гурвіц вперше обзавівся кримінальним «дахом». Але не просто справно платив відсоток із «шабашок», а зблизився з ватажками кримінального світу Одеси. Чи захотів він сам розширити межі свого бізнесу, чи виконував завдання кураторів із КДБ, але Гурвіц зайняв соціальну нішу між звичайним напівтіньовим комерсантом і кримінальним «комерсом». Тобто, не будучи безпосередньо членом ОЗУ, він брав участь у бізнесі угруповань як «молодший партнер».

Наприкінці 80-х Гурвіц прагнув безпосередніх контактів із самим Віктором Куліваром (прізвисько Карабас), королем кримінального світу Одеси. Але той перепасував його одному зі своїх «васалів» Григорію Стоянову – колишньому морякові, який разом із братом створив угруповання чисельністю близько 40 осіб. З кінця 80-х і до середини 90-х Стоянов був головним силовим «дахом» Гурвіца, а він, у свою чергу, допомагав йому у боротьбі за контроль над ключовими об'єктами у місті.

Георгій Стоянов (праворуч) зі своїм сином Марком

Едуард Гурвіц. Перша посада, перші трофеї

Крім кримінального «даху», Гурвіц завжди шукав собі й політичного. Вона була потрібна йому вже під час перших виборів у 1990-му році. Знайомі Гурвіца розповідали, що тоді він прагнув здобути мандат народного депутата, і навіть задля цього створив собі імідж політичного дисидента (ось і став у нагоді репресований батько), зав'язав контакти опозиційними (як тоді говорили «демократичними») партіями. Для нього це було нескладно, оскільки серед членів «Екоклубу» було чимало захоплених політикою міських диваків, у тому числі «професійні демократи» в їхньому середовищі вже тоді були і «рухівці», і «зелені», і «республіканці». На виборах 1990 року «Екоклуб» та «Екополіс» висунули 37 кандидатів! Гурвіца вмовили не лізти одразу у велику політику, а обрати собі керівну господарську посаду. Так він виграв вибори до Жовтневої райради (балотувавшись як «зелена»). А потім, за підтримки «демократів» знизу, міського голови Симоненка зверху, одеський ОЗУ через кут і розданих депутатам «подарунків» був обраний його головою та головою райвиконкому.

Гурвіц моментально освоївся на своїй першій посаді. Вже у вересні 1990-го, за допомогою Валентина Симоненка, він перепідпорядкував у власність своєї райради РСУ-1 та РСУ-5 (з усією нерухомістю та технікою), а також вибив для свого району певну економічну самостійність. Це було право стягувати в районні фонди орендну плату, право реєструвати малі підприємства, створювати спільні підприємства (це було дуже важливим для експортно-імпортних операцій), а також право переведення державного майна в колективне (перший крок на шляху до приватизації). І насамперед Гурвіц відписав у подарунок «Екоклубу» цілий будинок на вулиці Ласточкина: офіційно під офіс «екологічної інспекції», реально будинок перейшов у власність громадської організації.

Але через рік він відбере цей подарунок назад, оголосивши будинок аварійним – і порве зі своїми друзями з «Екоклубу». І справа буде не тільки в тому, що з розвалом СРСР та скасуванням КДБ послуги агента Веселого стали поки що нікому не потрібні – а значить і йому вже не потрібно було терпіти та обдаровувати літніх поетес та неврівноважених лузерів. Справа була ще й у тому, що на президентських виборах 1991 року Едуард Гурвіц вирішив однозначно підтримати кандидата від Народного руху В'ячеслава Чорновола, фактично очоливши в Одесі його виборчий штаб. А більшість членів «Екоклубу» висловилися проти В'ячеслава Максимовича і були настільки вперті у своєму рішенні, що мали необережність посваритися з Едуардом Йосиповичем. Втім, за інформацією джерел Skelet.Org, набагато більш вагомою причинною їх сварки була буйна бізнес-діяльність Гурвіца та розуміння того, що він лише використав у своїх цілях наївних романтичних диваків. Вони, мабуть, вважали, що виженуть його зі своїх рядів – а натомість він сам вигнав їх із приміщення. «Людьми керують не ідеали, а страх та гроші!» — якось сказав Едуард Гурвіц.

Чому Чорновола? На той час із рейтингом до 30% лідер «Руху» був не лише головною альтернативою Кравчуку, але й цілком реальним кандидатом у президенти. Гурвіц вірно розрахував, що у разі перемоги Чорновола, єдиною людиною в Одесі, яка надала таку підтримку майбутньому президентові, виявиться він – і тоді зможе претендувати на дуже великі та жирні дивіденди. Ну а щоб його майбутній успіх залежав не від одного дуже принципового Чорновола, Гурвіц розвинув бурхливу діяльність зі зближення з усіма членами «проводу Руху» — і особливо в нього це вдалося з Володимиром Яворівським, який став другом і діловим партнером Гурвіца. У майбутньому, коли Гурвіц став мером Одеси, він подарував Спілці письменників України, яким керував Яворівський, кілька дорогих історичних об'єктів одеської нерухомості. А Яворівський використав їх на свій розсуд. До речі, їхньому зближенню міг сприяти той факт, що Володимир Яворівський сам був агентом КДБ ще з 1971 року, працюючи під псевдонімом «Тридоля». І не лише таємно стукав на колег-літераторів, а й у 1973 році за завданням КДБ організував збір підписів українських письменників під листом до Юрія Андропова із засудженням Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола та інших українських дисидентів. До речі, є інформація, що після справи Стуса Яворівський зав'язав неофіційні, але довірчі відносини з Віктором Медведчуком.

Володимир Яворівський та його «стукацька» справа

У 90-х Яворівський залишить «Рух» і очолить Демократичну партію (разом з іншими підписантами листа до Андропова), проте на початку 1992-го він ще мав велику вагу. І Гурвіц цим негайно скористався, щоб проштовхнути на посаду голови Чорноморського морського пароплавства свого протеже Павла Кудюкіна. Втім, джерела повідомляли, що Кудюкін був тоді протеже не стільки самого Гурвіца, скільки одеських ОЗУ та корумпованого міського керівництва.

Павло Кудюкін

Одеські ЗМІ писали, що коли Кудюкін ще тільки навчався в Одеському вищому інженерному морському училищі, то був викритий за крадіжками особистих речей із гардеробу. Але він завжди мав безліч потрібних зв'язків, які вже у 27 років зробили його капітаном далекого плавання – і він використав свою посаду для перевезень імпортних шмоток і контрабанди. В Одесі Кудюкін був знайомий з усіма потрібними людьми: від митників та міських чиновників, до кримінальних «авторитетів» та фарцівників. Тому дуже багато хто був зацікавлений у тому, щоб Кудюкін очолив ЧПМ.

Загалом ця історія почалася з того, що колишній керівник ЧМП Пилипенко в серпні 1991-го підтримав КДПП, після чого «національно-патріотичні сили» почали капати на тім'ячко Кравчука вимогами про відставку «комуністичного путчиста». Але до виборів 1991 року Кравчук усі ці вимоги ігнорував, а вже потім пішов на поступки. Ось тільки головним претендентом на посаду голови ЧМП спочатку був Олександр Вінницький (його підтримували у Києві) та Валерій Кравченко, якого, зокрема, підтримували місцеві одеські «рухівці». Тому Гурвіцю довелося стрибнути через їхню голову: він повіз Кудюкіна до Яворівського, а потім уже вони втрьох поїхали до Чорновола – доводити, що Кудюкін це найкращий морський капітан і найбільший патріот України. І вже за підтримки Чорновола вони попрямували до Кравчука. Першому президенту України Кудюкін припав до душі: він призначив його головою ЧМП, а потім поставив керувати скандальним концерном «Бласко» (до якого причетний син президента Олександр Кравчук). Закінчилося це тим, що в 1994-му Кудюкін утік до Москви, де в 1995-му був заарештований і виданий Україні, провів 3 роки в СІЗО, засуджений до 10 років позбавлення волі - і звільнений 23 березня 2000 року «за станом здоров'я» (є інформація. Після чого Кудюкін, який «відкинувся», спочатку плекав місцю про створення «православного флоту» (співвласником підприємства мали стати УПЦ МП та кіпрські компанії), а потім раптом розжився стартовим капіталом і зайнявся агробізнесом у Київській області (ПАТ «Березанське»).

Едуард Гурвіц

А ось ще одна історія з 1992 року, пов'язана вже із самопроголошеним Придністров'ям (ПМР). Перша офіційна зустріч Гурвіца та президента самопроголошеної ПМР Ігоря Смирнова відбулася влітку 1992 року. Тоді до Тирасполя їздила делегація українських політиків правого спрямування на чолі з В'ячеславом Чорноволом, куди втиснувся і Гурвіц – вивчати українське питання Придністров'я. Запитання це «рухівцям» не сподобалося, оскільки вони побачили в ньому «російську карту». Натомість у Смирнова та Гурвіца зав'язалися дружні та ділові відносини. Повідомлялося, що згодом Смирнов кілька разів їздив до Одеси, де мав зустрічі з Гурвіцем – у тому числі у ресторанах та сауні. Підсумком цих зустрічей стали контрабандні та корупційні операції, які здійснювалися між структурами ПМР та одеським бізнесом. Едуард Гурвіц брав участь у них безпосередньо – про що стверджував колишній начальник комендатури Тирасполя полковник Михайло Бергман.

Едуард Гурвіц: кривавий мер-руйнівник Одеси. ЧАСТИНА 1

За словами Бергмана, у 1992 році президент Смиронов видав указ, яким доручав здійснювати зовнішньоекономічну діяльність МПР через низку фірм, зокрема українських, серед яких було СП «Три плюс Ко ЛТД», яке займалося вантажоперевезеннями. Бергман заявляв, що це підприємство входило до структури бізнесу Гурвіца його кримінальних партнерів, які через Придністров'я вивозили до Європи кольорові метали та нафтопродукти, а ввозили контрабанду, зокрема стрілецьку зброю.

Сергій Варіс, для Skelet.Org

ПРОДОВЖЕННЯ: Едуард Гурвіц: кривавий мер-руйнівник Одеси. ЧАСТИНА 2

Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!