Євген Бакулін: чи сяде знову колишній зіцголова «Нафтогазу»? ЧАСТИНА 1
Скоріш за все немає, бо стараннями української Генпрокуратури він перетворився на чергового невловимого Джо. На жаль, замість реальної боротьби з корупцією відомство Юрія Луценка влаштовує українцям та Заходу чергову виставу, яка знову не матиме розв'язки та фіналу. Адже Євгену Бакуліну є за що відповісти перед обраною ним країною, і не лише за горезвісні «вишки Бойка».
Але найдивовижніше, що сам Юрій Бойко, чиє ім'я роками звучало в назві цієї скандальної справи, так і досі не постало перед українським правосуддям, залишаючись чи то недоторканним, чи то невидимим для слідчих Луценка. Більше того, тепер це справу намагаються перейменувати на «вишки Януковича», списавши всю основну провину на поваленого президента, на його оточення, а також на колишнього главу «Нафтогазу» — який, до речі, теж давно втік.
Швондери та Шариків
Бакулін Євген Миколайович народився 29 вересня 1956 року у містечку Кстово Горьківської (нині Нижегородської) області. Потім їхня родина переїхала до УРСР, до Донбасу, де після закінчення школи юний Женя Бакулін вступив до Слов'янського авіаційно-технічного училища цивільної авіації. Це був обачливий вибір: хоча училище готувало лише технічний персонал, навчання в ньому зараховувалося як служба в армії.
Втім, у деяких суперечливих варіантах його біографії стверджується, що він до кінця нібито не закінчив, і що в 1976-78 р.р. Бакулін був «у військах». Інші ж запевняють, що в цей період він працював за розподілом у техслужбі аеропорту. З економічної точки зору така робота Бакуліна не задовольняла, навіть при тому, що він спеціалізувався на ПММ. Джерела Skelet.Org повідомляли, що він навіть намагався щось «тирити», але невдало. У результаті, пропрацювавши за фахом два роки, Бакулін почав шукати собі нове покликання.
Наступні шість років його життя приховані туманом недомовок: у біографії зазначено, що він працював простим робітником на нафтопереробних заводах. Однак на всьому Донбасі (навіть на всьому сході УРСР) є лише один НПЗ – це Лисичанський, запущений 1976 року. А в біографії Бакуліна написано, що він влаштувався на нього працювати 1984-го, страшного оператора установки. Чи мотався він по всьому Союзу? Можливо. Але все одно питання про те, де і що Бакулін робив у період з 1978 по 1984 залишається відкритим. На це навіть є непідтверджені чутки, що він нібито мотав термін за розкрадання (пізніше погасивши судимість, як і Янукович), де й познайомився з «авторитетними людьми», які потім зіграли велику роль у його подальшій кар'єрі.
Адже хтось все ж таки просував Євген Бакуліна тоді у 80-х. Судіть самі: людина без спеціальної освіти (навряд чи в авіаційно-технічному її вчили крекінгу нафти), вчорашній чорнороб був поставлений старшим оператором установки, де за штатом належить мати вищу технологічну. Через два роки він став заступником начальника цеху, 1991-го начальником цеху, а 1993-го і зовсім головним інженером підприємства! І це при тому, що лише у 1993-му Євген Бакулін отримав липовий диплом «Слов'янського міжнародного інституту управління бізнесу та права» (приватний вуз без ліцензії, закритий за порушення у 1996-му), і лише аж у 2004-му справжній диплом Східноукраїнського університету з профільної «вуглеводні» подарунок). Мимоволі хочеться запитати: а як же він керував «почисткою», у сенсі таким складним та небезпечним у всіх відносинах підприємством, як НПЗ? Що за Швондер його рекомендував?
Джерела повідомляють, що першим Швондером Євгена Бакуліна був хтось із місцевої «бензинової мафії», який уже склався у 80-ті роки. Хтось дуже впливовий, щоб спочатку проштовхнути свого протеже керувати цехом, а 1993-го посадити Бакуліна на посаду головного інженера та заступника голови правління утвореного на базі заводу ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» (ЛІНОС), для чого той і обзавівся вищезгаданим. У 90-ті ЛІНОС став місцем зіткнення інтересів багатьох угруповань: туди намагалися пробитися чеченці (емісари Дудаєва), які мали за спиною підтримку українського МЗС і пов'язані з Олександром Третьяковим (майбутнім «помаранчевим олігархом»), туди лізли «сонцівські» через людей. російських нафтових олігархів, через латвійські фірми канали пробивали якісь міжнародні ОЗУ. Місцева «бензинова мафія» була, звичайно, не рада таким «гостям», але в неї не було виходу: власних джерел нафти ЛІНОС не мав, і доводилося йти на угоди з тими, хто її мав. Угоди були разові, і підприємство то працювало, то зупинялося. Лінос був центром найбрудніших нафтових схем, навіть не корупційних, а відверто кримінальних, і в них не обійшлося без участі Євгена Бакуліна.
У такій ситуації, у червні 1999-го новим генеральним директором і головою правління став Юрій Бойко, місцева знаменитість, який ось уже кілька років називається тіньовим господарем регіону Лисичанек-Рубіжне-Сєвєродонецьк. Його походження оповите таємницею (він приховує інформацію про своїх батьків та рідних), зате Skelet.Org відомо, що він навчався у Московському хіміко-технологічному інституті імені Д. І. Менделєєва на оборонному факультеті «органічні сполуки азоту», і ще за радянських часів зробив стрімку кар'єру на рубіжанському заводі «Зоря» (виробництво порохів, ВР, ракетного палива). Бойко мав величезні зв'язки — у КПРС, у радянських оборонних відомствах, у КДБ, і ці зв'язки тяглися до Москви.
Юрій Бойко
Так ось, до 1999 року Юрій Бойко був просто одним із місцевих «червоних директорів», але згодом його великі зв'язки запрацювали. Бойко наче вийняли з обойми запасних кадрів – і почали призначати то одне, то інше ключове місце. Він очолив Лінос - і через рік 67% акцій підприємства продали російській компанії ТНК (зараз ТНК-ВР), що дозволило знову запустити підприємство і зробити Бойка героєм в очах його робітників. Налагодивши роботу ЛІНОС-ТНК, Бойко залишив завод, щоб очолити «Укртатнафту», а потім «Нафтогаз» — і тут уже ніхто навіть не приховував, що за Бойком стоїть російські нафтові компанії, а за ними – Кремль та ФСБ («гебешники» вкладалися в нафтові акції з початку 90-х). Водночас Бойко, який пішов на підвищення, став сполучною ланкою між своїм регіоном і Києвом, а також Москвою – що й дозволило йому стати на чолі місцевої еліти, обійшовши в цьому її колишнього лідера Юлія Йоффе. Ну а замість себе на посаді голови правління ЛІНОСу, а також на посаді виконавчого директора він залишив Євгена Бакуліна — з яким не просто добре спрацював, а просто-таки заспівав. Саме Бойко став для Бакуліна другим Швондером, і подальша кар'єра Євгена Миколайовича тепер уже будувалася виключно завдяки заступництву Юрія Анатолійовича.
Євген Бакулін на чолі «Нафтогазу»
У січні 2002 року Юрій Бойко отримав посаду голови «Нафтогазу», а у серпні 2003-го заступника міністра палива та енергетики України. За собою до Києва він потяг і своїх людей, серед яких був Євген Бакулін. Йому Бойко довірив один із найголовніших постів паливної сфери: генерального директора «Укргазвидобування», найбільшої газовидобувної компанії України. То був час великих газових схем. Усередині України наближені до трону особи робили на газі статки – і насамперед на вітчизняному, що поставляється «Укргазвидобуванням». На міждержавному рівні точилася боротьба за головний транзитний потік до Європи, що було стратегічною метою Росії. Тоді Україна закуповувала понад 50% обсягом споживаного газу в Туркменії, що не влаштовувало Москву, яка хотіла самій скуповувати, а потім перепродувати середньоазіатський газ. Роль Бойка в цьому процесі була дуже цікава: з одного боку, він укладав з Туркменістаном вигідні для України контракти щодо постачання газу в обмін на бартерну оплату (товарами та послугами), але з іншого не забезпечив виконання цієї оплати – що потім стало приводом для демаршу туркменської сторони. А ще саме Бойко передав контракт на постачання туркменського газу компанії «РосУкрЕнерго» (з 1 січня 2005 року), що було дітищем «Газпрому» і тоді ще маловідомого олігарха Дмитра Фірташа, за яким, як вважає Skelet.Orgстояв сам Семен Могилевич.
Але газові інтереси Бойка безпосередньо стосувалися і регіону Лисичанськ-Рубіжне-Сєвєродонецьк, де найбільшим підприємством був Сєвєродонецький комбінат «Азот». Робота підприємства повністю залежить від газу, а отже, що контролювали газ Юрій Бойко та Євген Бакулін фактично брали під контроль «Азот», а заразом і міську ТЕЦ. 2004 року «Азот» приватизували: створили однойменне ЗАТ, куди перейшли прибуткові цехи, і продали частину акцій підприємства компанії «World White Chemical» Олекса Ровта (Український емігрант, громадянин США). Тоді серед поінформованих людей ходили розмови про те, що насправді «Азот» поділили на трьох: одна частка дісталася Ровту, який організував збут продукції, інша частка директору комбінату Кунченка та «батькам міста», а третя – групі Бойка, за постачання газу. І це був лише один промисловий регіон країни!
Всі ці схеми розлючували колишню «газову принцесу України» (скільки грошей повз пропливало!), і коли в березні 2005 року сформувався уряд Юлії Тимошенко, Бойко та Бакулін були негайно звільнені зі своїх постів. Але ненадовго: у серпні 2006 року Бойка було призначено міністром палива та енергетики в уряді Януковича, а через місяць Бакуліну повернули посаду голови «Укргазвидобування» і додали до нього в.о. голови правління "Укртранснафти". А в березні 2007-го Євгена Бакуліна було призначено на посаду голови правління «Нафтогазу», залишаючись на ній до другого пришестя Тимошенко в грудні 2007 року. ЗМІ повідомляли, що Бойко особисто лобіював Бакуліна на цю посаду як стовідсотково свою людину, при цьому змістивши з нього Володимира Шелудченка, який називався людиною. Андрія Клюєва.
У березні 2010 року, після перемоги Януковича, вони обоє повернулися: Бойко на посаду міністра енергетики, а Євген Бакулін у крісло голови правління "Нафтогазу". А разом із Бакуліним повернувся вже його довірена людина Геннадій Юр'єв – його називали другом дитинства Бакуліна, вони разом працювали ще на Ліносі, потім дружили сім'ями. Бакулін та Юр'єв були причетні до всіх корупційних схем «Нафтогазу» періоду 2010-2013 років. Найбільш відомі два епізоди (бо по них заводили кримінальні справи), це справа про т.зв. «вишках Бойка» та справа про контракт «Нафтогазу» із сімферопольськими компаніями «ГазУкраїна-Комерс» та «ГазУкраїна-Трейдинг» (обидві контролювалися Курченко).
А ось про фактичне доведення «Нафтогазу» до банкрутства тоді говорили мало, а якщо й говорили, то в контексті звинувачень на адресу несумлінних споживачів газу – мовляв, погано розраховуються! Винен також оголошували населення, яке нібито споживало газ за «пільговими цінами», хоча тодішні тарифи відповідали реальній вартості газу українського видобутку (з усіма податками та маржею). І керівництво Нафтогазу намагалося покрити ці борги за рахунок бюджетних субвенцій. Але якою була реальна структура цих боргів? Якщо звернутися до звітної статистики «Нафтогазу» за 2012 рік, то можна переконатися, що споживачі газу були зовсім не до того, та й діючі тарифи були цілком окупні. Однак «Нафтогаз», в особі його керівництва, загрався в «інвестування», набравшись банківських кредитів та провертаючи операції з єврооблігаціями. У результаті 2012 року «Нафтогаз» заборгував українським та російським банкам 61,8 мільярда гривень (понад 8 мільярдів доларів).
Заборгованість «Нафтогазу» та його дочірніх компаній у 2012 році
Цей сукупний борг був результатом кількох різних афер. Наприклад, у випадку із заборгованістю перед «Ощадбанком» держава просто «доїли», розраховуючи розрахуватися за цим боргом колись за допомогою державних субвенцій. "Укргазвидобування" взяло мільярдний кредит нібито для виплат зарплат своїм працівникам, заявивши, що "Нафтогаз" не перераховує їй гроші за видобутий газ (куди ж вони йшли?). Причому взяла в банках «Надра» (яким володів Фірташ) і «Газпромбанк» — тобто у своїх найстрашніших конкурентів, які просто мріяли прибрати до рук видобуток українського газу. Єврооблігації тільки так називалися, бо їх скупили українські олігархи та російські компанії, і борг за ними загрожував «Нафтогазу» втратою статусу державної компанії. Ну і найцікавішим був борг Нафтогазу перед Газпромбанком. Тільки за 2012 рік відомство Бакуліна спочатку повернуло йому старий кредит на суму 12,388 мільярда гривень, і відразу взяло новий на суму 15,986 мільярда. Призначення кредитів – розрахунки за газ, що постачається «Газпромом», як і у випадку з кредитом, взятим у російського ж банку «VTB Capital». Тобто «Нафтогаз» Бакуліна оплачував російський газ російськими кредитами, втілюючи в життя одразу два плани Путіна: про експорт російського газу за рублі, і про закабалення «Нафтогазу» з метою отримання під контроль «Газпрому» української ГТС.
Структура заборгованості «Нафтогазу» у 2012 році
Структура заборгованості «Нафтогазу» у 2012 році
Обидва плани здійснювалися за допомогою міністра енергетики Юрія Бойка, який регулярно мотався до Москви. У даному випадку всі сходилися на думці, що Бакулін лише виконує доручення Бойка, і взагалі відіграє роль голова голови «Нафтогазу». Це підтвердилося пізніше, коли порушувалися кримінальні справи, коли заарештовувалися Бакулін та його заступники, але Юрій Бойко залишався слизьким та недоступним для правосуддя.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Бакулін Євген: чи сяде знову колишній зіцголова «Нафтогазу»? ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!