Федір Шпіг. Той самий Федько – український банківський геній та молочний король. ЧАСТИНА 1
Федір Шпіг – заслужений молочник та банкір України. Він з нуля створив два банки, продав їх за запаморочливою ціною закордонним інвесторам і вклав гроші у «молочні» річки. Чи варто говорити, що зараз Шпіг живе на «кисейних» берегах — має дорогі авто, найпопулярніші бренди молочних продуктів у країні — ТМ «Яготинське», «Славія», «Молочний шлях», відкриває зернові термінали та кінотеатри.
Про те, як зробити гроші з повітря та осідлати молочну хвилю, розповідає Skelet.Org.
Федір Шпіг. Ленін нас виростив
Шпіг Федір Іванович народився 30 січня 1956 року у «буковинському земляцтві» — у селі Кобижча Чернігівської області. Майбутній "молочний" магнат - виходець із простої родини. Його батько, Шпіг Іван Пилипович, працював на залізниці, а мати Литвин Марія Григорівна – у колгоспі. У своїх рідкісних інтерв'ю Шпіг був відвертим, що в дитинстві захоплювався футболом. Він грав у дворовій команді і з нею навіть їздив на найбільше всесоюзне змагання з футболу «Шкіряний м'яч». Зазначимо, що ці змагання перестали існувати 1986 року. Щойно Федір Іванович став нардепом, 1998 року за його участі створили аматорську лігу всеукраїнського клубу «Шкіряний м'яч».
Олександр Деркач
1976 року Шпіг здобув середню освіту, закінчивши Київський суднобудівний технікум за спеціальністю «технік-конструктор». Після цього його одразу ж призвали до армії, і два роки молодик віддавав борг Батьківщині. Повернувшись додому, хлопець знайшов свою першу роботу в ЦКЛ «Ленінська кузня». Пропрацювавши на підприємстві лише рік, перейшов до об'єднання «Броваримеблі» на посаду інженера-конструктора.
На початку 80-х молодий конструктор, що подає надії, просувається по партійній лінії, завзято пропагуючи ідеї ленінізму. 1982 року він став керувати справами ЦК ЛКСМУ. Під час комсомольської роботи відбулися дві доленосні зустрічі у житті Федора Івановича — зі своїм теперішнім бізнес-партнером Олександром Деркачом, який з 1982 року працював першим секретарем київського обкому комсомолу; та з Петром Мірошниковим, завідувачем сектору Республіканського штабу студентських загонів, майбутнім засновником «банківського руху» незалежної України.
Петро Мірошников
Чоловіки зрідка перетиналися між собою, але особливо не спілкувалися. Однак, як показує подальший розвиток подій, всі вони чекали на розпад СРСР, щоб почати свій бізнес і збагатитися на повітрі. Але про це згодом.
Перед приходом до банківської системи партиєць Шпіг отримав диплом економіста Київського інституту народного господарства. Пізніше захистив кандидатську дисертацію "Управління діяльністю комерційного банку".
Як відмивалося «золото партії»
1989 року на засіданні Верховної Ради СРСР слухалося питання про ліквідацію Держбанку СРСР. За день заступник голови Держбанку підписав рішення про припинення існування фінустанови. Тим часом вульгарні партійні працівники «потоваришували» з московським бізнесменом Володимиром Виноградовим, який на той момент був керівником «Інкомбанку». Марксисти-леніністи, недовго думаючи, запропонували Виноградову створити у Києві філію російського банку. Так, в Україні з'явився «Інноваційний комерційний банк «Інкомбанк». Перший недержавний банк очолив учорашній комсомольський апаратник Петро Мірошніков.
Через деякий час українська філія вирішила відпочкуватися. Це сталося напрочуд безболісно: «Інкомбанк» отримав свою частку у новоспеченому «Інко», а Мірошников та Виноградів залишилися друзями. У повітрі повисло питання – звідки у простого комсомольця гроші на відкриття власного банку? Офіційно: до статутного фонду посильний внесок акціонери нового банку (завод «Вулкан», об'єднання «Ротор», екскаваторний завод «Атек», «Азовсталь», Академія наук України та газета «Незалежність»), самому Мірошникову належало лише 3%. Неофіційно, як стало відомо Skelet.Org: гроші дали високопосадовці апарату ЦК КПРС, це було так зване «золото партії», яке потім довго шукали, як за кордоном, так і по всьому Радянському союзу.
«Інко» офіційно знаходився за адресою Київ, вулиця Нижньоюрківська, 81, а за фактом – у двох-трьох кімнатах будівлі Держкомстату. На вхідних дверях висів папірець із назвою фінустанови. Перша кімната служила передбанником та гардеробом зі стільцями для речей, у другій розташовувалися співробітники. Вони були далекі від прогресивних московських банкірів. Їх видавав комсомольський стиль – чорні костюми з приталеними піджаками та звуженими брючками. Збивало з пантелику і звернення банківських клерків: «Ви до кого, товаришу?…». Також вражало таїнство комерційної операції – клерк вивчав платіжку, робив відмітку, а потім просто ставив штамп. У цю сумнівну контору, яка в майбутньому стала величезною «мильною бульбашкою», Петро Мірошников запросив на роботу «того самого» Федю. З 1991 року Федір Шпіг став ключовою фігурою центрального апарату банку – начальником управління кредитних ресурсів. Простіше кажучи, він особисто роздавав кредити. Гроші від Федора Івановича отримували якісь «одноденки». За інформацією Skelet.OrgПісля видачі першої (!) позики Шпіг купив собі «шістку» - новенький ВАЗ 2106 (для радянської людини це було, як зараз придбати Порш), а ще через деякий час зробив у своїй столичній квартирі на Печерську по бульвару Лесі Українки, 9В шикарний ремонт. Пізніше у банкіра з'являться інші машини, і розкішна дача, і навіть свій банк «Аваль». Гроші, отримані від кредитів та «відкатів», він таємно від усіх складав у сорочку.
Період бурхливого розвитку «Інко» припав на час президенства Леоніда Кравчука, коли у фаворі були комсомольські зв'язки та була відсутня конкуренція. Банку навіть дозволили обслуговувати потужні державні структури, а також регулярно підживлювали пільговими кредитами від Нацбанку. Наприклад: 1992 року «Інко» мав 17 філій, то 1994-го — вже під 60. Дивно, але статутний фонд банку становили мільярди карбованців. Для пострадянської людини – це були гори грошей, а по суті, у доларах – це готівка в середньому пункті обміну периферійного містечка в Європі. Але найдивовижніше – люди довіряли «Інко», який хвацько кредитував усіх охочих, без розбору. Можливо, вони вірили всемогутньому КПРС, смерть якого серйозно не сприймали. Також у фінструктуру перевели гроші багато колишніх партійних робітників за вказівкою зверху.
Федір Шпіг. Банки на конвеєрі
"Аваль". Федір Шпіг довго не міг сидіти в тіні. Тим більше, що у нього на руках була велика сума грошей від кредитованих клієнтів. І тут удача сама пішла до рук. 1992 року Петро Мірошников почав розвивати великий проект із переведення рахунків Пенсійного фонду до свого банку. На певному етапі під нього створили окрему установу – «Аваль». Спочатку 90% акцій нової структури належали «Інко», що залишилися Пенсійному фонду. Спору правління «Авалем» Мірошников віддав Федору Івановичу. А той узяв і викупив акції, а також переказав деяку суму «інківських» грошей у своє дітище.
На роботу Шпіг запросив людину з минулого життя — Олександра Деркача і віддав їй посаду Голови правління банку. Фінустанова вступила до Асоціації українських банків, але працювала зі «скрипом». Через 2 роки Федір Іванович вирішується на радикальне перепрофілювання та створює поштово-пенсійний банк «Аваль». До обов'язків структури увійшла «золота жила» — обслуговування Пенсійного фонду та Пошти України, а невдовзі МВС та митниці. Це відкрило дорогу до величезних джерел фінансових ресурсів. Через рахунки банку почали проходити мільярди гривень, кредитуючи якими у 90-ті роки можна було отримувати нечувані доходи — ставки за кредитами нерідко перевищували 50-60% річних. Статутний фонд "Аваль" злетів до рекордних 5 млрд рублів. Тут напрошується логічне запитання: чому чиновники витягли середньостатистичний банк Федора Шпіга на такі висоти? За офіційною версією, у 1990-х не було інших фінансових установ, окрім «Аваль», яка могла б обслуговувати великі підприємства та «зливати» гроші. Проте є й друга версія. За інформацією Skelet.Org, Шпігу допоміг одіозний корупціонер Павло Лазаренко Є папери особисто підписані прем'єром Лазаренком, які наказували держпідприємствам перейти на обслуговування в «Аваль». Цікавий факт, після того, як Лазаренко втік із країни, справи у банку пішли вгору.
Слава про «Аваль» розійшлася за лічені місяці — великі зарплати, премії, матеріальні допомоги, путівки на курорти, але каторжна робота — у «полях», залучаючи клієнтів і укладаючи договори. Тим не менш, у ньому зібралися найкращі менеджери регіону: 1994 року сюди прийшов працювати Яків Смолій, сьогоднішній в.о. голови Національного Банку; 1995 року – Андрій Рожок, який обіймає посаду Голови Правління ПАТ «Промінвестбанк»; а 2001 року Арсеній Яценюк, екс-прем'єр-міністр України. До речі, Арсеній Петрович завдячує своєю кар'єрою виключно Шпігу, який витяг його в люди.
Під час фінансової кризи наприкінці 90-х Шпіг та Деркач не лише втримали «Аваль» на плаву, а й витягли його у лідери. 1999 року банк посів друге місце в номінації «Банк, у якому ви розмістили б депозит». Варто зазначити, що в установі не було фінансистів з освітою або менеджерів-управлінців, всі операції відбувалися навмання.
2004 року, після Помаранчевої революції, в країні почалася криза. Українці поспішили до банків забирати свої гроші. Від «набігів» постраждав і «Аваль». За лічені тижні з нього пішла восьма частина всіх вкладів. Тоді на допомогу прийшов Нацбанк, надавши стабілізаційний кредит. Шпіг урятувався від краху, але висновки зробив. Через рік він та його партнер Деркач продають банк «Аваль». Цю операцію без перебільшення можна назвати угодою століття. За неї комсомольські друзі отримали рекордні на той час 1,028 млрд. доларів — приблизно 3,7 капіталу фінустанови. За ласий шматок боролися дві австрійські групи Raiffeisen International та Erste Group. Останні запропонували суму 950 млрд доларів. Від конкурентів чекали відповідь цілодобово – у результаті вони запропонували $1 млрд за банк і $28 млн за процесинговий центр. Так Raiffeisen International отримав усі права на "Аваль".
Звідки взявся покупець та чому австрійці зацікавилися «Аваль»? Справа в тому, що група Raiffeisen хотіла пробитися до вищої ліги фінансів Європи, але в неї не вистачало потужності. Тоді менеджери вигадали план – скуповувати банки та відкривати власні відділення. Вибір припав на фінустанову Шпіга. Австрійці запропонували Федору Івановичу придбати його дітище, але він відмовився, діючи за принципом «ніколи не погоджуватися на першу пропозицію». Але Raiffeisen не відступив і приголомшив сумою 550 млн доларів. Почувши ціну, Шпіг прийняв пропозицію, але схитрував і звернувся до радників – інвестбутика FinPoint та американського Merrill Lynch. "Вовки з Уолл-Стріт" вибудували геніальний план - вони зіштовхнули лобами двох давніх конкурентів Erste Group і Raiffeisen. Австрійські групи навперебій пропонували гроші Шпігу, а той лише підраховував, скільки ж упаде йому в кишеню.
«Престиж». Насолоджуватися та витрачати отримані мільярди Федір Шпіг та Олександр Деркач не змогли, їх манили ще не створені банки. Менше ніж через півроку після карколомної угоди з продажу «Аваль» групі Raiffeisen бізнес-партнери зареєстрували нову фінустанову «Престиж». У нього вони вклали майже всі зароблені гроші. Статутний капітал перевищив 300 млн гривень.
За задумом засновників, "Престиж" орієнтувався на великих приватних клієнтів. Він обслуговував їхні активи. Це стало новим напрямком в українській банківській сфері. Не дивно, що до «Престижу» почали звертатися багато фірм. У травні 2006 року, через півроку роботи, банк увійшов до 20 провідних фінустанов, на думку Асоціації Українських Банків. На піку фінансової активності свого дітища Шпіг вирішує його продати. Відразу знаходяться клієнти — австрійська банківська група Erste. Так, та сама, яка не змогла вихопити у конкурентів банк «Аваль». Спочатку австрійці заявили, що придбають лише 50,5% акцій «Престижу» за 35,3 млн доларів, але через кілька місяців докупили ті, що залишилися за 104 млн доларів. Втричі дорожче. Безперечно, між представниками Erste та «комсомольськими» друзями існувала домовленість про створення нової фінансової структури. Австрійці хотіли увійти на український ринок, а до кого тут звертатися, як не до Шпіга та Деркача, які наразі штампують успішні банки. Швидше за все, схему «Престижу» розробили ще під час переговорів із продажу «Авалю». У результаті Erste стали власниками не просто бізнесу, а ліцензії. Це вже зовсім інші гроші: Шпіг та Деркач отримали «відкат» за такою схемою «капітал плюс премія за виконану роботу». Це понад 60 млн. доларів.
Цікаво, що австрійці знали, з ким мають справу і вирішили перестрахуватися, зажадавши від бізнесменів підписати папір, відповідно до якого останні зобов'язувалися не створювати банків протягом трьох років.
Аріна Дмитрієва для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Федір Шпіг. Той самий Федько – український банківський геній та молочний король. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!