Григорій Суркіс
Найбільший дерибан української електроенергетики мав відбутися ще 2014 року. Тоді на торги виставлялися контрольні пакети акцій шести Обленерго, що належали державі, і пакети акцій, що блокували 25%, ще п'яти, на загальну суму 2,5 мільярда гривень (трохи більше 310 мільйонів доларів). Аукціони стали б чистою формальністю, оскільки їхні переможці заздалегідь визначилися під час «договорняків» найбільших енергетичних олігархів. Рінат Ахметов, Ігор Гуменюк, Костянтин Григоришин (докладніше про нього читайте у статті Костянтин Григоришин. Заслужений олігарх України та Росії) і брати Суркіси вже підраховували прибуток від своїх вкладень, як раптом у країні стався Євромайдан, влада змінилася і приватизацію відклали. Говорили, що це була помста відтисненого від поділу енергоринку Ігоря Коломойського, який спонсорував Євромайдан.
І ось сьогодні ситуація повторюється. Об'єкти енергетики, які не встигли «прихватизувати» два роки тому за режиму Януковича, збираються знову виставити на продаж. ФДМУ планує провести торги не пізніше осені, і цей поспіх пояснюється потужним лобіюванням угоди з боку потенційних покупців. Серед них знову називають імена Григорія Суркіса і його молодшого брата Ігоря, які цього разу грають не лише за себе, а й за команду «родини» президента Порошенка, яка формується.
Нащадковий комерсант
Григорій Михайлович Суркіс народився 4 вересня 1949 року у дуже шановній, у всіх сенсах цього слова, єврейській родині. Його батько Рахміль Давидович Суркіс з початку Великої Вітчизняної служив військовим лікарем при частинах ВПС, мама Риму Янавна була дочкою футбольного коментатора Яна Горінштейна і була далеко не рядовим працівником радянської торгівлі. Як типова сім'я військовослужбовця Суркіси постійно переїжджали, причому до 1950 року Рахіль Давидович (за його словами) служив у Східній Німеччині, а потім у Середній Азії. Як при цьому маленький Гриць примудрився народитися в Одесі, чи навіщо він так записав у своїй біографії, невідомо. Так само як незрозуміло, навіщо в 1996 році вони з братом змінили свої по батькові, ставши Михайловичами.
1957 року Суркіси, нарешті, осіли в Києві – де за рік народився їхній молодший син Ігор. Там же Гриша, що стрімко зростає непосида, захопився футболом, і в старших класах навіть був включений до юнацької команди клубу «Динамо». Однак потім його спортивна кар'єра раптово обірвалася з невідомих причин. Зірка радянського футболу, що не відбулася, Григорій Суркіс посерйознів і зосередився на навчанні в Київському технологічному інституті, закінчивши його в 1972 році з дипломом інженера-механіка. І одразу отримав розподіл на посаду старшого інженера техпостачання Головплодвінпрому УРСР. Але знехтував можливістю безкоштовно впиватись плодово-ягідним, перейшовши у 1974 році на роботу до харківського тресту «Укррембудматеріали». Ще через рік він перевівся додому, влаштувавшись у трест Київжитлорембудмонтаж, де старанно працював протягом 16 років, зробивши кар'єру від виконроба до начальника управління виробничо-технологічної комплектації.
О ні, Григорій Суркіс не зводив мікрорайони Оболоні та Теремків, він знайшов собі покликання краще: управляти постачанням будматеріалами та сантехнікою. Більше «блатної» посади у будівництві (та й взагалі) у той період повального дефіциту не існувало, це було рівносильно володінням печери Алі-Баби! Тоді навіть рядові слюсарі Афоні з ЖЕКів мали непогану ліву виручку від «штовхання ліворуч» кранів та унітазів, а перед начальником столичного управління виникли просто неймовірні можливості та величезні зв'язки – адже отримати імпортну сантехніку прагнули багато київських начальників. І ці можливості отримав не він один: у 1981 році Григорій Суркіс прилаштував на роботу в Київжитлорембудмонтаж свого брата Ігоря, який закінчив Київський інститут народного господарства. Незабаром той також отримав керівну посаду у столичному управлінні житлобудівництва. Так розпочався сімейний бізнес братів Суркісів – яким, очевидно, найкраще передалася не дідівська любов до футболу, а мамина комерційна хватка.
Така довга і така успішна кар'єра на такому хлібному місці, та й ще на пару з братом, була незвичайна для того часу. І її пояснюють тісним зв'язком із градоначальником Валентином Згурським, який займав 1979-90 р.р. посаду голови Київського міськвиконкому, які прикривали Суркісов не лише від ОБХСС, а й від конкурентів, які бажали зайняти їхні місця. Що саме стало основою такої справді спорідненої близькості, залишилося невідомим, але Згурський не розлучався із Суркісами до самої своєї смерті у жовтні 2014 року.
Валентин Згурський
Страхові піраміди «київської сімки»
З початком 90-х розподіл югославських унітазів перестав бути престижним бізнесом, до того ж Згурського зняли з посади, а потім «поперли» Миколу Лаврухіна, який його змінив. І Суркіси зрозуміли, що треба перебудовуватись. По-перше, створили при столичному будуправлінні кілька «малих підприємств», влившись до лав пізньоповісних «кооператорів» та отримавши відповідні можливості для здійснення тепер уже легальної комерційної діяльності. По-друге, 1990 року створили при спортивному клубі «Динамо» СП «Динамо-Атлантик», яке очолив Суркіс-молодший. Ця типова перестрочена контора для «госпрозрахунку та самоокупності» отримала право на зовнішньоторговельну діяльність та митні пільги, і тут же зайнялася типовим перебудованим бізнесом: вивозити з країни сировину та ввозити імпортний ширвжиток, цигарки та алкоголь.
1991 року кияни Іван Цукор та Ігор Кожевін зареєстрували страхову компанію «Омета-інстер» зі статутним фондом 100 тисяч рублів. А за кілька місяців відбулася справді історична подія: до компанії увійшов Григорій Суркіс, який одним махом збільшив статутний фонд до мільйона рублів і стає основним акціонером. Мільйон рублів у 1991 році – чималі гроші!
Разом із Григорієм Суркісом та його братом Ігорем до «Омети-інстеру» прийшли: київський екс-голова Валентин Згурський, чоловік його родички начальник управління кредитними ресурсами «Інкобанку» Юрій Лях, викладач КДУ Богдан Губський, Юрій Карпенко, і адвокат, який надав справі юридичний дах тодішній голова Союзу Віктор Медведчук. Кум Путіна на варті інтересів РФ в Україні). Так сформувалася активна команда, яка отримала прізвисько «київської чудової сімки». І вона негайно розгорнула бурхливу діяльність: було створено концерн АТ «Національний інвестиційний фонд «Омета XXI століття», куди увійшли «Омета-траст», «Омета-інвест», «Омета-інстер». Цікаво, що засновниками фонду «Омета XXI століття» стали кілька незадовго до цього зареєстрованих за кордоном фірм, серед яких називали ізраїльську адвокатську контору Бен-Ісраель і Ко (п/с 4880, Хайфа 31048).
Сфера діяльності групи «Омета» була неймовірно широка, але в недобрій пам'яті українців вона залишилася як одна з фінансових пірамід і трастів 90-х, що лопнули. Число «кинутих» громадян перевищувало 30 тисяч! Причому, «Омета» спритно уникла відповідальності: акції, які вона продавала в 1993 році по 1250 карбованців (близько 25 центів) з обіцянками фантастичних відсотків, у 1996 році були викуплені нею назад у розлючених і голодних громадян по 2,6 копійок. Таким чином, юридично «Омета» як би виконала свої зобов'язання, а інше списала на гіперінфляцію.
Однак існує інформація, що карбованців довірливих обивателів «київській сімці» було обмаль. Пов'язані з нею комерційні структури були помічені у тісному зв'язку з київськими ОЗУ — зокрема допомагаючи їм у відмиванні грошей «братви», які вона отримувала від рекету, проституції та наркоторгівлі.
Футбол – справа прибуткова!
Спочатку ФК "Динамо Київ" був лише ширмою для фінансових схем суркісовського СП "Динамо-Атлантик", чий американський співзасновник Юхим (Джеф) Островський був застрелений у Нью-Йорку людьми Аліка Магадана. Розмір валютних сум, що проходили спочатку через його рахунки, дуже вразливі для початку 90-х. І, крім іншого, це були кредити, які ФК «Динамо» брав у комерційних банках. Так, у червні 1992 року взяті клубом в АПБ «Україна» 500 тисяч доларів на нібито купівлю медобладнання, були переведені на рахунок «Динамо-Атлантик» №0541995 до берлінського відділення Deutsche Bank. У серпні клуб знову звертається до банку за кредитом для купівлі обладнання іншому створеному при «Динамо» СП — і отримує 1,2 мільйона доларів за договором №28/19, з яких 1 170 000 доларів відразу переводить на той самий рахунок «Динамо-Атлантик».
Ігор Суркіс
Що цікаво: ці кредити ФК «Динамо» отримувало від АПБ «Україна» (у цей період Віктор Ющенко був першим заступником Глави банку і всі подібні операції проходили через нього) мало не під слово честі або під заставу, яка становила повну вартість кредиту. Та й про те, куди саме переводяться гроші, що виділяються, керівництво банку не могло не знати. Згодом клуб так і не повернув банку понад мільйон доларів своїх кредитних боргів, але той чомусь на це не надто й образився. А після банкрутства АПБ «Україна» 2001 року про це взагалі не згадували.
Говорили, що більшість відкритих при клубі «Динамо» комерційних підприємств були клонами та привидами, створеними Суркісами, а у спортивних секціях «братва» вербувала собі нових «піхотинців». Так тривало доти, доки 1993-94 р.р. клуб, який обріс боргами, не був придбаний діловитими братами як ЗАТ «Футбольний клуб Динамо-Київ», і Григорій Суркіс став його першим президентом. Після цього «Динамо» почали використовувати по-своєму прямому призначенню, причому Суркіси стали, як то кажуть, плекати його – ставши першими українськими олігархами, які створили чи не з нуля власний футбольний клуб.
Невідомо, чи благородні чи корисливі мотиви керували при цьому Григорієм Суркісом, проте він використав ФК «Динамо» для створення себе позитивного іміджу сердю українських любителів футболу — зокрема політиків та високих чиновників. Як людина, яка взялася за відновлення «Динамо», Григорій Суркіс зблизився з першим президентом України Леонідом Кравчуком: він підтримував його на виборах 1994 року і навіть став його радником з економіки. Поразка Кравчука дорого обійшлася Суркісу, якому довелося знову вибудовувати нові відносини з Леонідом Кучмою. Спочатку їхні стосунки не склалися: 1995 року за власною вказівкою Леоніда Кучми розпочалася комплексна перевірка діяльності головної компанії Григорія Суркіса — концерну «Славутич». Створеного роком раніше на базі тієї частини Омети, яка займалася нафтовим бізнесом, а не улаштуванням фінансових пірамід.
Футбол і тут допоміг Суркісу: кілька запрошень Леоніда Кучми на переможні матчі у vip-ложу «Динамо», і Григорія вже реабілітовано в очах президента, що горять захопленням, ставши в 1996 році президентом ФФУ (аж до 2012 року). За «двору» Кучми навіть сформувався такий собі футбольний культ, гарячими шанувальниками якого були Пустовойтенко, Литвин (докладніше про нього читайте у статті Володимир Литвин: чи потрібний Україні професійний іуда?) та Ющенка. Саме це спонукало Ріната Ахметова розпочати завоювання Києва «донецькими» з величезних вкладень у клуб «Шахтар», який мав перевершити та затьмарити «Динамо» Суркісов. Тож за багаторічним протистоянням цих клубів стоїть боротьба їхніх власників.
Гасіть світло!
Перша хвиля приватизації української електроенергетики розпочалася ще 1997 року, і Григорій Суркіс узяв у ній активну участь. Можна навіть сказати, що багато в чому її було проведено під нього, точніше під бізнес-інтереси команди «київської сімки». На той час вона почала розпадатися, та й вітри економіки почали дмухати в іншій стороні: великий капітал, зароблений на різних схемах, треба було вкласти у щось суттєве.
Це був наочний приклад найкорумпованішої «прихватизації», яка відбулася завдяки тісному зближенню Григорія Суркіса та прем'єра Валерія Пустовойтенка на ґрунті футбольної пристрасті останнього. Перший етап – виділення як об'єктів приватизації керуючих та енергорозподільних компаній. Дуже зручно: не виробляти електроенергію, займаючись питаннями палива та обслуговування станцій, а лише збирати за неї платежі. Другий крок – обґрунтування приватизації «створенням інвестиційно-привабливого клімату в Україні», роздача народу обіцянок про швидкий прихід іноземного інвестора, який підніме економіку країни. Третій крок – кулуарні домовленості з майбутніми власниками підприємств, що приватизуються. Ніхто не став турбувати себе проведенням навіть фіктивних торгів, просто акцій були навіть не продані, а майже задарма передані в приватні руки. І в більшості випадків це були руки Григорія Суркіса, точніше його Українського кредитного банку, який став співвласником 58% акцій Сумиобленерго, 59% Прикарпатобленерго, 51% Чернігівобленерго та 25% блокуючих пакетів обленерго Кіровоградської, Тернопільської та Херсонської областей.
Приватизація енергетики одразу увінчалася українцями, що запам'яталися, «віяловими відключеннями». Продані обленерго перестали переказувати платежі на рахунки виробників, станції зазнавали нестачі палива, зупинялися енергоблоки. Ситуація була настільки гострою і викликала таке соціальне обурення, що 2000 року уряд Ющенка та Тимошенко вирішили використати це як привід для оголошення приватизації незаконною, щоб повернути продані обленерго у власність державі і потім влаштувати «прозорі торги» з іншими учасниками. Григорія Суркіса навіть відтіснили від другої хвилі приватизації, проведеної у 2001 році: тоді об'єкти вперше почали продавати з торгів, хоч і все одно за попередньою домовленістю. Саме тоді низку більш ніж вдалих придбань зробила нова зірка українського енергобізнесу Костянтин Григоришин (докладніше про нього читайте у статті Константин Григоришин. Заслужений олігарх України та Росії).
Однак енергетичну імперію Суркісов, що зароджувалася, врятував Леонід Кучма, який втрутився в скандал. Енергетична криза переросла в політичну: Тимошенко зазнала нової опалі, Ющенка зняли з прем'єрів (що стало початком його виборчої компанії), а Адміністрацію президента очолив найближчий бізнес-партнер Суркіса Віктор Медведчук — на якого одразу ополчилися всі прихильники Ющенка та Тимошенко. Так розподілялися сили перед першим Майданом.
Зміна влади супроводжувалася численними дивними самогубствами. 3 грудня 2004 року у своєму кабінеті було виявлено мертвим голову правління Українського кредитного банку Юрія Ляха – давнього та довіреного партнера Суркіса, через якого здійснювалася і приватизація, та інша велика діяльність бізнес-імперії «київської сімки». Він нібито сам кілька разів ударив себе у шию канцелярським ножем (через три місяці екс-міністр МДВ Кравченко нібито кілька разів вистрілить собі на думку). Того ж таки злощасного дня нібито намагався накласти на себе руки закарпатський губернатор (2001-2005) Іван Різак, безпосередньо причетний до роботи у своєму регіоні у вільній економічній зоні, колишній бізнес-вотчиною СДПУ(о) та особисто Григорія Суркіса. Варто зауважити, що ця зона залишила на Закарпатті свій слід у вигляді районів, які досі контролюються «есдеками», які перебувають у стані війни з місцевою «цимборою» Віктора Балоги (докладніше про нього читайте у статті ВІКТОР БАЛОГУ. ФЕНОМЕН ЗАКАРПАТСЬКОГО БОЖКА).
Велика олігархічна війна
Після 2004 року зірка Суркіса закотилася. Звичайно, він залишався впливовим олігархом, одним із найбагатших людей України: у році журнали «Фокус» та «Кореспондент» оцінили статки Григорія Суркіса у 606 мільйонів, а його брата Ігоря у 309 мільйонів доларів. У його розпорядженні тоді були телеканали «Інтер» та «1+1», два десятки великих компаній та прибуткові активи енергетики. Однак колишнього безпосереднього впливу на центральну владу Григорій Суркіс уже не мав. Більше того, разом із Медведчуком вони стали політичними монстрами в очах помаранчевого електорату Правобережної України, а спроба політичного походу на Схід (2006) під прапорами передвиборного блоку Не так! розбилася про популярність Партії Регіонів, що виросла там. Після цієї поразки Суркіс і Медведчук залишили публічну політику, проте залишилися в кулуарній ролі «вирішував», використовуючи свої великі зв'язки. І допомагаючи вирішувати чужі справи, вони не забували і про свої інтереси. Так можна пояснити їх більш ніж активну участь у приватизації 2014 року, що не відбулася.
На той час на енергоринку України закріпилися дуже сильні гравці: Ахметов, Коломойський, Бойко (докладніше про нього читайте у статті ЮРІЙ БОЙКО – «НЕДОТИЧНИЙ»), Бабаков, Григоришин. Останньому навіть вдалося вирвати у Суркіса контрольний пакет Вінницького обленерго, а у союзі з Коломойським позбавити Суркіса його людей у керівництві Терпільським та Запорізьким обленерго. Ця війна за перерозподіл уже приватизованого продовжилася і після Євромайдану, і активно триває досі. Крім того, це ще й підготовка до приватизації пакетів акцій, що залишилися в держави, розстановка і рокіровка сил перед останнім вирішальним кидком. Проте, за останній рік ситуація різко змінилася на користь Ігоря Суркіса.
Скориставшись протистоянням між Коломойським і Порошенком, яке розпочалося наприкінці 2014 року, Григорій Суркіс прийняв бік нового Президента. Благо це було нескладно через те, що Петро Порошенко сам активно збирає союзників, готових запропонувати йому свою лояльність і допомогу за помірну вигоду. В даному випадку Суркіс не міг надати Порошенку політичну підтримку, однак він підтримав його як «головний футболіст» України (знов повернувши собі цей імідж після краху Ахметова), і як досвідчений кулуарний «вирішувала», що допомагає йому створювати власну «сімейну» бізнес-імперію, долучаючи до неї.
Ознаки їхнього зв'язку розкрилися під час скандалу навколо компанії «Енергомережа», коли її ставленики в кількох обленерго почали виводити з них гроші з огляду на майбутню приватизацію. Були названі люди, які «кришують» керівника компанії Дмитра Крючкова: олігарх Григорій Суркіс та перший заступник голови фракції БПП Ігор Кононенко (детальніше про нього читайте у статті Ігор Кононенко. Армійський дружок президента ), який вважається «дивлячим» президента та лобістом його бізнес-інтересів.
Якщо ситуація справді повторюються, то є ризик того, що «кинутий» вдруге Ігор Коломойський знову влаштує виступ проти влади. Як такий крок називають постійні загрози влаштувати «Майдан батальйонів», які залишаються підконтрольними Коломойському та його важливому союзнику Арсену Авакову (докладніше про нього читайте у статті Арсен Аваков: кримінальне минуле міністра МВС). На їхньому боці грає і нинішній генпрокурор України Юрій Луценко, який підключив своє відомство до полювання на «Енергомережу». І якщо фігурантові цього скандалу Кононенко мало що загрожує, як довіреній вулиці президента, то Григорій Суркіс має привід для побоювань.
Сергій Варіс, для SKELET-info
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!