Ігор Бенедисюк: куди біжить кишеньковий суддя Порошенко? ЧАСТИНА 1
Голова Вищої ради правосуддя Ігор Бенедисюк вирішив не продовжувати своє членство у цьому органі та спішно пішов у відставку. Невже він став ще одним щуром, який стрімко залишає потопаючий корабель Порошенка? Чи в даному випадку ми бачимо планову евакуацію найбільш довірених представників президентської сім'ї, яких переміщують на інші ключові пости? Адже тепер Бенедисюк готується зайняти крісло суддів у Касаційному господарському суді, що входить до складу Верховного Суду України. Місце ж голови ВСП він передав своєму наступнику Володимиру Говорусі — ще одному ставленику Порошенка, який, як і Бенедисюк, є вихідцем із системи військових судів.
Досі Ігор Бенедисюк був майже невідомий українцям, і до шпальт новин потрапляв лише двічі. Спочатку через зіткнення з активістами руху «Традиція та порядок», яких він відганяв, стріляючи з нагородного пістолета, а потім як суддя, отримав за рік майже 3 мільйони гривень зарплати. Що ж, спробуємо дізнатися про нього більше.
Гібридне громадянство
Бенедисюк Ігор Михайлович народився 12 грудня 1965 року у селі Великий Луг, Червоноармійського району (нині – Пулінського) Житомирської області. Його біографія містить чимало цікавих «прогалин», і перший з них – це питання, чим він займався після закінчення школи? Справа в тому, що радянську середню 10-річку Бенедисюк закінчив влітку 1983-го (за умови, що вступив до неї 1973-го), а свою трудову біографію як водій Новоград-Волинського райветсанвідділення розпочав у січні 1984-го. Здавалося б, та й що – проте Бенедисюк був сільським хлопцем, а не міським мажором, а серед сільських було неприйнято прохолоджуватись цілих півроку. Втім, це найбезневинніша з загадок його біографії.
У травні 1984-го Бенедисюк відбув до лав Радянської армії, служба в якій його так захопила, що після неї він одразу вступив до Військового інституту Міноборони СРСР, де готували військових юристів, а точніше – суддів для військових трибуналів. І ось влітку 1991-го, перед розпадом Союзу, юний випускник Ігор Бенедисюк їде за розподілом на край світу аж до Південно-Сахалінська, де стає членом місцевого військового трибуналу, а після його реорганізації — суддею п'ятого класу 37-го військового суду Далекосхідного військового округу. Десь і пропрацював до 4 квітня 1994 року, про що свідчать виписки з відповідних документів. Як бачите, Бенедисюк не надто поспішав повернутися до рідної України, хоча така можливість мала з 1992 року!
І все ж у цьому не було б нічого поганого, якби ні дещо «але». По-перше, з 1992 року служба у російській армії, а тим більше просування по службі, були б неможливі без отримання російського громадянства. Це не означає, що Бенедисюк отримав і російський паспорт, бо до кінця 90-х багато росіян продовжували користуватися старими радянськими. Адже паспорт – це лише посвідчення особи, яке видається громадянину, тобто можна бути громадянином і не отримавши паспорт. Причому отримати російський паспорт Бенедисюк міг і після 1994 року (і, може, досі), адже російське громадянство у нього досі ніхто не відбирав.
Але по-друге, сам Бенедисюк категорично заперечував наявність у нього російського громадянства. Зокрема, коли у 2018 році член української Громадської ради чесноти (виявляється, у нас є й такий) Роман Маселко подав на Бенедисюка відповідну дисциплінарну скаргу. І ось тут почалося найцікавіше, бо юрист-суддя з 28-річним досвідом роботи почав безглуздо виправдовуватися, наче малолітній хуліган. Мовляв, не знаю, не пам'ятаю, не отримував!
Бенедисюк також намагався виправдати себе, апелюючи до угоди між країнами СНД від 14 лютого 1992 року, згідно з якою військовослужбовцям, які звільняються з військової служби, зберігалося громадянство тієї республіки, з території якої вони призивалися до лав Радянської армії. Однак ця угода стосувалася тільки тих, хто звільняється, і була прийнята для тих, хто хотів повернутися на батьківщину і отримати її громадянство. Це згідно з ним, сам Бенедисюк мав «автоматом» отримати громадянство України – але лише після звільнення з лав російської армії. У період 1992-94 р.р. він служив у Російській армії, а отже, отримав російське громадянство.
По-третє, хоча служба Ігоря Михайловича в Російській армії тривала до 4 квітня 1994 року, він якось примудрився з 24 лютого того ж року одночасно почати працювати у Військовому суді Київського гарнізону. Тобто одночасно служити і в російській, і в українській армії! Подібне просто не вкладається в голові: хай би це «наставив» якийсь лукавий прапорщик, але Бенедисюк був військовим суддею, законником – а потім ця людина стала головою ВСП.
До того ж постає питання, а чи не слугує він досі і Києву, і Москві? На тлі політичного конфлікту між Україною та Росією та нескінченних тверджень команди Порошенка про «гібридну війну» саме такі ось «дворушники» і потрапляли першими під підозру в роботі на Кремль. Але ж Петро Порошенко сам же й призначив його на посаду голови ВСП! Може, з чиєїсь протекції? Чиїй же? А ось це ще одна загадка, бо покровителі Бенедисюка так і залишились у тіні.
По-четверте, незрозуміла таємність, яка огортає минуле Ігоря Бенедисюка. Хоча деякі документи, пов'язані з його кар'єрою, були опубліковані і виявлені Skelet.Org, основна інформація виявилася ретельно витертою, наче спеціально знищеною. Ось, наприклад, у 2017 році громадська організація «Автомайдан» подала офіційні запити до ВСП, а також до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) про те, а чи отримував взагалі Ігор Бенедисюк українське громадянство? Здавалося б, питання абсурдне – адже як інакше він би двадцять років пропрацював суддею в Україні! А ось так, адже роботу суддею Київського гарнізону він розпочав ще будучи громадянином РФ і не маючи громадянства України (він продовжував служити в російській армії). Тож це справді вимагало документального уточнення. Однак отримані офіційні відповіді, м'яко кажучи, сильно дивували: у ВСП та ВККС відповіли, що не мають такої інформації.
Але громадські діячі не вгамовувалися, і через рік питання про громадянство Бенедисюка порушило вже вищезгаданий Роман Маселко. У відповідь на нього запит ВККС у лютому 2019 року провела з Бенедисюком «бесіду», і на підставі усних відповідей того (що він не знає, не пам'ятає, не отримував) відмовила Маселко в його скарзі – мовляв, з громадянством Ігоря Бенедисюка все гаразд!
Давайте наголосимо: влітку 2017 року ВККС офіційно заявила, що в суддівському досьє Бенедисюка відсутня запитана інформація про його громадянство. А в лютому 2019-го ця ж ВККС, так і не отримавши потрібну інформацію лише на підставі усної відповіді голови ВСП, винесла йому виправдувальний вердикт. Це яскравий приклад того, що ж із себе є «правосуддям» постмайданної порошенківської України! До речі, а як тепер члени ВККС збираються пояснювати цей інцидент? Чи сподіваються, що це забудеться?
Покровителі таємні та явні
Суддею Київського гарнізону Ігор Бенедисюк працював до 2000 року. Назвати його роботу не прибутковою було не можна, бо крім кримінальних справ дезертирів, «дідів» та злодійкуватих завідувачів у юрисдикції військового суду були господарські питання щодо майна Міноборони. Все-таки у віданні Київського гарнізону було чимало військових частин з великою та дорогою нерухомістю, частина якої була відчужена та розпиляна у другій половині 90-х! З чого можна зробити деякі цікаві припущення, проте підтвердити їх поки що неможливо, оскільки щодо Бенедисюка відсутня (або знищена) інформація навіть про його громадянство.
Але ось 2000-го року кар'єра Бенедисюка, як то кажуть, різко пішла вгору: він отримав місце судді в Арбітражному господарському суді Києва. І це було вже відверто хлібне місце! Проте Бенедисюк йшов далі: у листопаді 2001-го став суддею Київського апеляційного господарського суду, чия юрисдикція поширювалася на Київську, Чернігівську та Черкаську область (з 2018 року його реформовано до Північного апеляційного госпсуду). Але й там Бенедисюк довго не затримався і в червні 2003-го перебрався до Вищого господарського суду України, де й пропрацював наступні 12 років. Знову ж таки, у Skelet.Org інформації про його старанну п'ятнадцятирічну службу в господарських судах теж немає. Але українцям добре відомо, що «чесний суддя господарського суду» – це практично анекдот.
Однак питання в іншому: хто сприяв тому, що військовий суддя Київського гарнізону отримав переведення до столичного госпсуду, а через три роки прилаштував його до Вищого господарського? Адже вже тоді, на початку «нульових», посади в таких судах можна було тільки купити за дуже великі гроші (сотні тисяч доларів), або отримати за дуже впливовою протекцією.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Бенедисюк Ігор: куди біжить кишеньковий суддя Порошенко? ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!