Леонід Кравчук: старі гріхи першого президента ЧАСТИНА 1
Крах надій і звичного способу життя, економічна криза, розгул злочинності, фінансові афери, гіперінфляція, візок «кравчучка» і фраза «маємо те що маємо», що вражає безвихіддю — ось із чим в українців асоціюються початок 90-х років, коли країною керував її перший президент. Навіть в історичній оцінці своєї діяльності Леонід Кравчук примудрився розчарувати всіх: одних тим, що зрадив і розвалив СРСР, інших тим, що роззброїв і розорив Україну. Можливо, все могло б бути інакше, якби він мав мужність говорити людям правду.
Леонід Кравчук. Пропагандист комунізму
Леонід Макарович Кравчук народився 10 січня 1934 року у селі Великий Житин Рівненського повіту Волинського воєводства (Річ Посполита, нині Рівненська область України). За його словами, їхня родина була суто селянською, і, не маючи своєї землі, батьки працювали у польських колоністів. Втім, дитячі спогади першого президента України викликають певні сумніви. Справа в тому, що Леонід Кравчук розповідав журналістам, що його батько в 30-ті роки служив у польській кавалерії, і навіть поділився фото, що збереглося. Однак на тій фотографії Макар Кравчук одягнений не в кавалерійський, а в піхотний мундир (у польської кавалерії на петлицях була «зубчатка», у піхоти прапорці), а смужка та зірка на погонах свідчить про його офіцерське звання. Але навряд чи кадровий офіцер був безземельним наймитом – навпаки, це польські офіцери, які вийшли у відставку, отримували ділянку землі в Східних Кресах (Західній Україні) і наймали собі працівників серед місцевих бідняків. А з огляду на націоналістичну внутрішню політику другої Речі Посполитої виникає питання, чи був він взагалі українцем (і Кравчуком)? Звичайно, важко стверджувати, напевно, дивлячись на старе фото, але схоже, що родина Кравчука зберігає якісь секрети свого минулого.
Батьки Леоніда Кравчука
Коли Леонідові Макаровичу було шість років, до села прийшла Червона Армія і воно стало частиною Радянської України. За два роки до села прийшли німці, і воно стало частиною рейхскомісаріату «Україна». Ще через три роки до села повернулася Червона армія та соціалізм. Потім у селі з'явилися «бандерівці», потім їх виловили «емгебешники». Така низка змін влади і держав позначилася на світогляді юного Льоні Кравчука, на все життя позбавивши його «політичного стрижня». І в майбутньому він неодноразово змінюватиме свою політичну позицію, пристосовуючись до поточної ситуації. При цьому він з юних років мав талант переконувати інших у тому, у що він сам не вірив. Завдяки чому він зробив кар'єру спочатку пропагандиста, а потім ідеолога комунізму – перескочивши потім у крісло президента незалежної України. «Свою думку не міняє або поганий, або мертвий. Я ж не те й інше», — пояснював потім Леонід Макарович свої політичні метання.
Леонід Кравчук та його дружина Антоніна Кравчук (Мішура)
Нормально вчитися в школі в таких умовах було неможливо, однак поколінню війни держава робила великі поблажки, тому 1949-го Кравчук вступив до Рівненського кооперативного технікуму: кооперація в ті роки займалася роздрібною торгівлею, виробництвом продуктів та ширвжитку, сферою послуг, і лише за Хрущова все це було переведено у державу. Закінчивши його з відзнакою, 1953-го Кравчук поспішив вступити до Київського університету ім. Шевченка – що позбавило його трирічної служби в армії (він пройшов лише військову кафедру). Після інституту він півтора роки попрацював учителем у Чернівецькому економічному технікумі, зазнаючи спартанських умов – поки не зарекомендував себе перед міськкомом КПУ. І 1960-го року для Леоніда Кравчука почалося нове життя, коли він перейшов на роботу до Будинку політосвіти (лектором), а потім у відділ агітації та пропаганди міськкому (помічником секретаря, завідувачем).
Варто зауважити, що на той час на Західній Україні партійні агітатори не обмежувалися нудними лекціями про рішення чергового з'їзду КПРС, а виконували директиви боротьби з «буржуазним українським націоналізмом» та «забобонами» (релігією). І, судячи з того, як успішно злітала кар'єра пропагандиста Кравчука, свою роботу він виконував з ентузіазмом, з вогником.
Леонід Кравчук у 80-ті
1967-го Кравчук закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві (нині – Російська Академія управління), захистивши дисертацію на тему «Сутність прибутку при соціалізмі та її роль у колгоспному виробництві». Після цього він 20 років будував свою кар'єру в київських кабінетах ЦК КПУ: від інспектора до завідувача відділу агітації та пропаганди, а потім члена Політбюро та другого секретаря ЦК КПУ, тобто головного ідеолога компартії України. Де до фронту його ідеологічної роботи з кінця 70-х (початок масової еміграції євреїв) додалася ще й «боротьба з сіонізмом», що викликала в республіці відлуння побутового антисемітизму.
Карикатура на «жидобандерівців» у радянському журналі «Перець»
Таку політичну сатиру особисто благословляв головний ідеолог КПУ
Крім того, Леонід Кравчук разом із КДБ курирував діяльність церков: утискуючи протестантів (баптистів, п'ятидесятників) та тримаючи під ковпаком українську РПЦ, чий митрополит Київський та Галицький Філарет (Денисенко) був добрим знайомим і «протеже» Леоніда Даниловича. Згодом, ставши президентом, Кравчук допоможе йому створити власну церкву УПЦ КП.
Автономія Криму та незалежність України
Традиційно першим (і останнім) радянським референдумом вважається всенародний плебісцит 17 березня 1991 року щодо збереження та перетворення СРСР. Однак насправді перший радянський референдум відбувся двома місяцями раніше (20 січня 1991 р.) у Криму, і був ключовою деталлю грандіозної політичної афери, який відгукнувся Україні через 23 роки. На той час Леонід Кравчук уже обіймав посаду голови Верховної Ради УРСР, а тому поділяв відповідальність за створення цієї міни уповільненої дії – разом із керівниками Кримського обкому та облради Миколою Багровим та Леонідом Грачем.
Передісторія була така: 1990-го року в Криму почалася агітація за «відтворення Кримської АРСР», а також про зворотну передачу Криму до складу РРФСР. Особливо успіху вона не мала, оскільки УРСР на той момент сама ще не збиралася виходити з СРСР, а вплив «рухівців» на її внутрішню політику був мінімальним і не супроводжувався націоналістичними гаслами. Таким чином, для жителів Криму не було великої різниці, у складі якої є союзна республіка. Крім того, агітатори (у Skelet.Org є інформація, що вони діяли по лінії КДБ) відверто брехали кримчанам: говорячи про відтворення Кримської АРСР, скасованої в червні 1945 року, вони не домовляли, що автономія була кримсько-татарською, а не російською. Але в результаті переважила пошесть суверенітету і сепаратизму, що охопило тоді тріскотілий СРСР - і кримчан спокусили перспективами власної «незалежності». А на референдум винесли абсолютно безглузде запитання «ви за відтворення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та учасника Союзного договору?». Адже «відтворити» кримську автономію у вигляді суб'єкта СРСР не можна було — Крим ніколи не був союзною республікою, він був лише національною (татарською) автономією у складі РРФСР. Але намір кримських комуністів проголосити шістнадцяту союзну республіку, а потім приєднати її до РРФСР чомусь не викликав у Кремлі жодної стурбованості – можливо тому, що ті діяли з негласного схвалення союзних структур.
Бюлетень кримського референдуму 1991 року
Леонід Кравчук: старі гріхи першого президента ЧАСТИНА 1
Саме цей сценарій реалізують у 2014 році, проте 1991-го він провалився через категоричну відмову голови ВР РРФСР Бориса Єльцина навіть розглядати цей варіант. Що ж робив тим часом Леонід Кравчук? 12 листопада 1990 року він прибув на спеціальну сесію Кримської обласної ради, де намагався відмовити кримське керівництво від проведення референдуму, використовуючи досить цікаві аргументи. Пізніше учасники сесії згадували, як Кравчук заявляв, що йому «однаково гидкий і триколірний прапор, і жовто-блакитний», а також переконував «не потрібний референдум, ми вам зверху дамо автономію». Власне, саме проект Кравчука і був втілений у проголошеній Кримській АРСР: проігнорувавши питання та підсумки референдуму, Верховна Рада відмовилася визнати Крим ще однією союзною республікою, але натомість дала йому статус автономної республіки у складі України. По суті, було створено абсолютно нову Кримську АРСР – уже не як національну автономію кримських татар, а як «самостійний» анклав кримської компартійної еліти, яка вже тоді зливалася з міліцейською мафією і набирала силу ОЗУ.
Кравчук міг категорично відмовити домаганням кримських комуністів або задовольнити їх якимось іншим способом, і жодної кримської автономії не виникло б. Адже зміг він потім відмовити в автономії Донбасу і докорінно зарубати автономії Закарпаття, Буковини та Одеси! Але Кравчук цього не зробив. Чому? Його пізні виправдання, що, мовляв, тим самим він не допустив у Криму «друге Придністров'я», виглядають слабкими і неаргументованими.
Протягом 1991 року голова Верховної Ради Кравчук взагалі зробив дуже багато вчинків, питання з яких не виникли лише через хаос стрімкого розвалу СРСР. Наприклад, чому протягом 19-23 серпня 1991-го керівництво УРСР просто вичікувально сховалося? Більше того, Кравчук потім сам зізнався, що доклав усіх зусиль навіть не допустити виступів України проти ДКНС. «У мене було одне завдання: не схвилювати людей до такого стану, настільки, що вони вийдуть на вулицю», — згадував він потім.
Залишилася без відповіді і доля майна заборонених у серпні 1991-го КПУ та ЛКСМУ, насамперед багатомільярдних фінансових коштів, які потім спливли у капіталах перших олігархічних груп. Досі залишається таємниця штучного тотального дефіциту споживчих товарів та продовольства у 1990-91 р.р. Адже підприємства продовжували випускати продукцію (цигарки, цукор, олію, ковбаси), склади були забиті побутовою хімією та електротоварами – але у продаж нічого не надходило. Натомість створені під дахом обкомів комерційні фірми (наприклад, «Україно-Сибірська корпорація») наживалися на вивезенні дефіциту з України до Росії та середньої Азії, з бартерним обміном на нафту, вугілля, метал та ліс – які потім продавалися на експорт за валюту. Не розповідав Кравчук і про те, як за допомогою студентської «революції на граніті» він змістив уряд неугодного йому Віталія Масола, замінивши його на лояльного Вітольда Фокіна, який став батьком української гіперінфляції.
Чи чомусь незалежність України протягом більше трьох місяців була ніким не визнаною фікцією? Справді, хоча Рада ухвалила Декларацію про незалежність 24 серпня, визнання України як держави розпочалося лише у грудні, після референдуму та президентських виборів. На яких Леонід Кравчук щедро роздавав економічні та політичні обіцянки, зокрема російськомовним.
Леонід Кравчук: старі гріхи першого президента ЧАСТИНА 1
Але поки що українцям морочили голови листівками про «другу Францію» та зображенням купюр власне валюти, Леонід Кравчук вів активні закулісні переговори з американським президентом Джорджем Бушем-старшим, результатом яких стало стратегічне роззброєння України. Позиція США полягала в тому, що вони відмовлялися визнати незалежність України, доки та не ратифікує договори СНО-1 та про нерозповсюдження ядерної зброї.
Це означало повну відмову України від ядерного арсеналу, що знаходиться на її території, а також знищення наступальних озброєнь (балістичні і крилаті ракети, бомбардувальники, далека морська авіація). Кравчук міг би проігнорувати вимоги США, оскільки до 20 грудня 1991 року Україну вже визнали Росія та всі найближчі сусіди, проте вважав за краще зробити поступку Вашингтону, причому не попросивши натомість нічого. Принаймні офіційно, бо питання, за які срібняки Кравчук продав стратегічний щит України, досі залишається загадкою, що інтригує.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Леонід Кравчук: старі гріхи першого президента ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!