Микола Княжицький: пройдисвіт з телевізора

Микола Княжицький: пройдисвіт з телевізора

Українські політики переконливо довели тезу про те, що патріотизм є останнім притулком найвідчайдушніших негідників. А для деяких із них ще недавно таким притулком були свобода слова та права людини. Вони маніпулюють цими поняттями у своїх інтересах так само вправно, як і кидають один одного на гроші. Микола Княжицький далеко не найгірший із них, насамперед завдяки своєму вмінню викрутиться з будь-якої ситуації. І все ж таки дивує, як така людина могла стільки років вважатися рупором правди, а сьогодні відповідає за культуру та духовність українського народу?

Микола Княжицький, «Вісті», Сорос та Нацрада

Княжицький Микола Леонідович народився 2 червня 1968 року у Львові, в інтелігентній родині викладачів. Як він сам розповів, його дідусь та бабуся по материнській лінії (Антон та Параска Васько) родом із Сокальського району (Львівська область), а в роді Княжицьких, окрім українців, були ще поляки та євреї. Батьки намагалися виховати сина правильним і освіченим, але в результаті юний Коля виріс у примхливого книжкового ерудиту, який не має жодного інтересу до наук чи праці. Проте талант «балакун» відкривав йому пряму дорогу на телебачення чи радіо, де за це платили. Тому після закінчення середньої шкоди, 1985 року, Микола Княжицький вступив до Київського державного університету імені Шевченка.

Після першого курсу, у червні 1986-го, Миколу призвали до лав Радянської армії, тож у КДУ він повернувся лише 1988-го. Це був дуже гарячий час: студентське середовище університету вирувало політикою, виникали осередки, рухи. Проте Княжицький у цьому, схоже, не брав участі, він навіть не виявив себе під час студентської «революції на граніті» восени 1990-го. Натомість Княжицький вже під час навчання прилаштувався на підробіток за спеціальністю. З лютого 1989-го другокурсник Княжицький вважався позаштатним кореспондентом на Держтелерадіо, а 1990-го він навіть кілька разів з'явився у «Вечірніх новинах» та «Телевізійній службі новин». З лютого 1991 до січня 1992-го він став завідувачем кореспондентського пункту радянсько-канадського СП «Телерадіокомпанія Міст», а влітку 1992-го, після захисту диплома, влаштувався кореспондентом програми «Вісті» Російської телерадіокомпанії (РТР).

Але це був перший і останній досвід його роботи як звичайний журналіст.

Того ж 1992-го Микола Княжицький став директором «Центру телевізійної творчості», більш відомого українцям своєю програмою «Вікна». А ось що не було відомо нікому, за винятком кількох посвячених: фінансування цього центру йшло через фонд «Відродження», який є основною українською філією Фонду Сороса. Хто допоміг йому "спиляти" грант - залишається загадкою. Адже відомо, що в ті часи гранти від Сороса «пилили» колишні комсомольці, які тримали носа за вітром і вчасно переформатувалися в потрібному напрямку.

Керівна робота (директор, редактор, голова тощо) сподобалася Княжицькому значно більше, ніж журналістика. Можна сказати, що саме в цьому він знайшов своє покликання, до того ж це давало прямий доступ до грошових сум набагато більше, ніж гонорари рядових телеведучих. Тож з моменту закінчення КДУ Княжицький намагався знайти собі місце якщо не в кріслі начальника, то хоча б за столом якоїсь комісії. А його поява в телевізорі як провідні новинні та аналітичні програми була, швидше, самопіаром і можливістю повчати з екрану українців.

1994-го Княжицький став президентом ЗАТ «Міжнародний медіа-центр», який представляє собою подальший розвиток «Центру телевізійної творчості», який тепер уже отримував західні гранти від американської компанії «Internews Network», яка позиціонує себе як некомерційний проект підтримки незалежних електронних ЗМІ в різних країнах. Його програми, зокрема «Вікна», виходили на частотах УТ-2 та були об'єднані як проект «СТБ». Походження назви вже давно забулося, проте казали, що абревіатура могла означати «суспільне телебачення».

Володимир Сівкович

У 1997 році цим проектом зацікавився Володимир Сівкович – колишній працівник КДБ (спеціалізувався на радіозв'язку), який на початку 90-х подався у бізнес та політику. Зблизившись із Княжицьким (вони стали мало не друзями), Сівкович запропонував свою допомогу у здобутті «СТБ» власної частоти мовлення та необхідного для цього обладнання. Так «СТБ» став ще одним українським телеканалом, причому його запуск відбувся 2 червня 1997 року – у день народження Княжицького, який став його президентом і очолив весь менеджмент та редакторські функції, а також як автор вів програму «Вікна-неділя». Сівкович очолив адміністративну раду ЗАТ «Міжнародний Медіа Центр — СТБ», і до нього було два інтереси: комерційної та політичної реклами. Це було до речі, адже на носі були скандальні парламентські вибори 1998 року.

І ось тут кар'єра Миколи Княжицького злетіла нагору. Їх помітили на самому верху та підняли: у вересні 1998-го Княжицький отримав посаду президента «Національної телекомпанії України», а Сівкович став радником та помічником президента Кучми.

Також з березня 1999-го Княжицький став членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення – яка фактично смикала за мотузки всі тодішні електронні ЗМІ. Саме тоді колишній поборник свободи слова (за що він отримував гранти) Княжицький відчув владу цензури та дозвільної системи. І судячи з наступних подій, йому це дуже сподобалося!

Але потім перед самими президентськими виборами 1999-го у Сівковича з Кучмою щось не зрослося: подейкували, що він захотів занадто багато за «політичну рекламу». У результаті на «СТБ» було здійснено майже рейдерське захоплення, при цьому, як запевняв Княжицький, йому самому довелося ховатися на дачі у Романа Зварича. Після підпалу своєї квартири та загадкової смерті телеведучої «СТБ» Мар'яни Чорної Княжицький умовив Сівковича капітулювати та продати телеканал структурам «Лукойлу». Натомість Княжицький, за достовірними даними Skelet.Org, пообіцяв Сівковичу допомогти у придбанні іншого телеканалу: американська компанія «StoryFirst Communications», яка мала низку ЗМІ в Україні та Росії, погодилася продати свої 50% акцій ICTV. Вони були продані, за словами Княжицького», за суму, що дорівнює вартості київської квартири. Однак Сівковича банально кинули: новим власником ICTV виявився президентський зять Віктор Пінчук, який відразу запросив у свій новий телеканал Миколу Княжицького. Одночасно Княжицького знову відновили в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення.

Головною платою за амністію була участь Миколи Княжицького в політичних програмах ICTV (новинних і аналітичних), де він із жаром розносив у пух і прах скандал навколо «плівок Мельниченка», що піднявся, захищав президента від підозр у справі Гонгадзе, а потім критиків від опозиції, яка розпочала акцію «Україна. При цьому дуетом із ним виступав запрошений на ICTV російський телеведучий Дмитро Кисилєв. Так, той самий!

Пристрасті на каналі ТВі

Проте результатом такого старанного захисту «режиму» стала втрата Княжицького місця у Національній раді з питань телебачення та радіомовлення. Справа в тому, що 1999-го та 2000-го він призначався туди за квотою від Верховної Ради пропрезидентською більшістю, а коли 2002-го ці квоти взяла собі опозиція на чолі з Ющенком, то Княжицького з Нацради негайно вигнали. Це стало для нього важким ударом, оскільки в ролі просто телеведучого він почував себе незатишно, а парламентські вибори 2002-го він програв, намагаючись вибратись у Львові від партії «Трудова Україна» (так-так! Саме тією, яку організував Сергій Тігіпко).

Найгірше було те, що, погодившись працювати на Кучму, Княжицький втратив довіру (і гроші) західних фондів та «демократичних інститутів», які допомогли йому піднятися у 90-ті. Останнім ударом по Княжицькому став перехід ICTV на бік «помаранчевої революції»: він би й сам з радістю побіг до трибуни Майдану, проте багато хто в оточенні Ющенка вважав його за «кучмівського прихильника».

Княжицького врятував фінансист і політик Володимир Костерін, який володів холдингом "Медіадом", до якого входив телеканал "Тоніс". Невідомо за які заслуги чи на прохання, але він поставив Княжицького керувати «Медіадомом», сподіваючись, що той сприятиме розвитку його ЗМІ. Княжицькому навіть виділили 9% акцій холдингу – невеликий пакет топ-менеджера для стимуляції продуктивної роботи. Проте результатом роботи Княжицького у «Медіадомі» став новий гучний скандал. Відразу після того, як восени 2007 року Костерін вирішив досконало перевірити долю 20 мільйонів гривень, інвестованих ним у «Тоніс», Княжицький разом із Віталієм Портниковим (він був редактором, що входить до холдингу тижневика «24»), збунтували журналістів на акцію протесту. У результаті Портніков і кілька журналістів на знак протесту покинули холдинг, а от Княжицького знову викинули, як кажуть, вперед ногами. Перед звільненням Костерін відібрав у Княжицького 9% пакет акцій «Медіадому» у рахунок компенсації за зниклі інвестиції – що потім дало привід Княжицькому стверджувати, що акції у нього забрали «рейдерським захопленням».

Володимир Костерін

Проте Княжицькому весь час вподобала доля. Наприкінці 2007 року після дострокових парламентських виборів сформувалася коаліція НУНС-БЮТ і віце-прем'єром у новому уряді став Григорій Немиря — старий знайомий Княжицького з 90-х років ще за фондом «Відродження» та іншими фінансовими проектами, з яких він харчувався. Немиря став важливою фігурою у БЮТ, який ворогував із оточенням Ющенка, а тому там уже не вважали Княжицького «юдою» і взагалі були раді прийняти до союзників усіх противників Віктора Андрійовича та його «любих друзів». І Княжицький негайно попрямував до Немири, сподіваючись здобути посаду у владі. Щоправда, зайвого портфеля для Княжицького не знайшлося, проте разом із цим Немиря допоміг йому прилаштуватись у новому телепроекті ТВі. Його створили в 2008 році два російські олігархи-втікачі: Володимир Гусинський і Костянтин Кагаловський. Щоправда, вже за кілька місяців Кагаловський кинув Гусинського: додатковою емісією акцій зменшив його частку до 1%. Але це було лише початком пристрастей на каналі ТВі.

Костянтин Кагаловський

2008-го Микола Княжицький став генеральним директором ТВі, і він одразу привів на телеканал усіх своїх добрих знайомих, включаючи Віталія Портникова. Вони будували величезні плани щодо розширення проекту ще на п'ять паралельних телеканалів, у тому числі один ТВі-Європа спільно з телекомпаніями Польщі (проект задумували до Євро-2012). Але це призвело до суперечки між ТВі та «Інтером» за частоти мовлення, внаслідок чого ТВі програв — що назавжди зробило Княжицького непримиренним противником «Інтера»: він досі мститься йому, зрозуміло, маскуючи це під свою «політичну позицію українського патріота».

За словами колишніх колег, у 2010 році Княжицький придбав собі за рахунок телеканалу службову машину представницького класу, відвідував різні салони та взагалі вів спосіб життя справжнього олігарха, через що нерідко вступав у невеликі конфлікти із власником ТВі Кагаловським. Невеликі, оскільки Княжицький, не дурний, розумів, що серйозна конфронтація з власником призведе до його звільнення. Тож коли у 2011-2012 році у Кагаловського спробували відібрати назад частку Гусинського, залучаючи для цього всі кошти, включаючи Високий суд Англії, то Княжицький став на його бік, заявивши наступне:

Микола Княжицький: пройдисвіт з телевізора

Однак у ході цього Княжицький «зарапортувався» і чогось ляпнув, що, мовляв, насправді телеканал ТВі заснував він, а вже потім його купили Гусинський та Кагаловський. Це було марне хвастощі: річ у тому, що схема володіння ТВі була дуже заплутаною. Самим каналом володіло ТОВ «Медіаінфо», а за ним стояв ще цілий ланцюжок фірм, зареєстрованих в офшорах та у Великій Британії — а отже, створення телеканалу передбачало зовнішньоекономічну фінансову операцію. Хтось із недоброзичливців Княжицького згадав, що той не має ліцензії на такі операції (він не займався бізнесом за межами України) і тут же доніс «куди слід». Але Княжицькому довелося віддуватися не лише за свою брехню: у квітні 2012 року Податкова служба виявила у ТВі «недоимку» у розмірі 2,2 мільйона гривень, а в липні 2012 року податківці пред'явили Княжицькому рахунок на 3 мільйони гривень і попередили про порушення.

Спочатку Княжицький називав це «політичними репресіями», потім «рейдерським захопленням», проте все ж таки визнав, що його телеканал справді недоплатив податки — бо зарахував при цьому неповернене йому державою ПДВ. Далі сперечатися Княжицький не став, а звернувся до телеглядачів з проханням допомогти хто чим зможе «рупору свободи слова». 24 вересня 2012 року в ході телемарафону вдалося зібрати 2,845 мільйона гривень, а ще, за даними Skelet.Org, два мільйони телеканалу пожертвувала «Батьківщина». Це був щедрий і цілком зрозумілий подарунок: сам Княжицький на виборах 2012 року балотувався за списком БЮТ і справді зробив з ТВі такий собі рупор опозиції, спираючись на репортажі про незліченні багатства «донецьких». У грудні 2012-го, ставши депутатом Ради, Княжицький передав крісло гендиректора ТВі Портникову (Портнікова в цей момент почали переслідувати за «педерастію», причому розміщуючи відеозаписи з фактажем за гроші. Цікаво, хто це організував?), а сам став головою його громадської ради.

А навесні 2013-го навколо ТВі вибухнув новий скандал: після чергової махінації із замінного складу фірм, що володіють ним, у квітні як новий господар телеканалу з'явився американський бізнесмен Олександр Альтман. Новим керівником каналу призначили Артема Шевченка, а його заступником Ольгу Манько – депутата Київської обласної ради від «Фронту змін» (який до того часу вже уклав союз із БЮТ). Кагаловський заявив про рейдерське захоплення і подав позови до українських та британських судів, значна частина колективу ТВі, зокрема журналісти Павло Шеремет та Мустафа Найєм, оголосили страйк. І тут в офісі телеканалу намалювався Микола Княжицький як голова його громадської ради і народний депутат. І почав приголомшувати деякими документами, запевняючи, що Кагаловський не є господарем ТВі.

Потрібно сказати, що це мало кого здивувало, оскільки після того, як у Княжицький влаштувався у Верховній Раді, його ставлення до Кагановского різко змінилося: маска догідливого керуючого спала і вона почала постійно критикувати власника каналу.

Але й на цьому історія не скінчилася! 20 травня 2013 року ТОВ «Інфо 24» (що належить Миколі Княжицькому, Віталію Портникову та Артему Шевченку) та ТОВ «ТРС» заснували «Концерн Медіа управління», директором призначили Ольгу Манько. Його фінансовим директором призначили В'ячеслава Басовича, який 25 липня став новим генеральним ТВі, замість звільненого Артема Шевченка, який не впорався з обов'язками. Таким чином, з цієї афери дедалі виразніше стирчали вуха Княжицького та його нових друзів у БЮТ та «Фронті змін». Але триває ще кілька тижнів, і Лондонський суд почав виносити рішення не на користь Альтмана, який несподівано заявив, що був втягнутий в аферу проти своєї волі. Відразу після цього Микола Княжицький раптом дистанціюється від скандалу і наостанок оголошує події, що відбулися, рейдерським захопленням, здійсненим структурами колишнього власника «Інтера» Валерія Хорошковського та «сім'ї» Януковича.

Микола Княжицький: Взяти все – та заборонити!

У Раді Княжицький здружився не лише з «Фронтом змін», а й із «Свободою», яка вперше потрапила туди. При цьому у грудні 2012 року Княжицький, захищаючи свого нового приятеля Олега Тягнибока від критики Євросоюзу, котрий засуджував український націоналізм, висловився дуже різко на адресу європейських парламентаріїв. "Якийсь там болгарин вирішив, а ви за ним повторюєте!" — парирував він резолюцію Європарламенту і додав, що «Свобода» це «не нацисти, а політична сила, яка хоче будувати нову Україну».

Микола Княжицький уже майже у Європі

Княжицький завжди, наче губка, вбирав у себе слова свого оточення. І спілкування зі «свободівцями» не пройшло для нього даремно: він перейнявся воістину фаріонівськими ідеями, якими почав активно сипати після перемоги Євромайдану та приходу до влади «Народного Фронту» — обиравшись за його списком на виборах 2014 року. У парламенті Княжицькому довірили посаду голови Комітету з питань культури та духовності – як виявилося даремно! І справа тут зовсім не в досить «каламутній» історії з нібито зґвалтованою камбоджійською Княжицькою дівчинкою, через яку він у березні 2015 року потрапив на «дошку пошани» Інтерполу.

Справа була справді дивною з усіх боків. Злочин датувався 2011 роком, а згадали про нього лише через чотири роки, при цьому Княжицький запевняє, що на той час був в Україні та вів якусь передачу. За свого соратника з «Народного Фронту» негайно заступився голова МВС Арсен Аваков, який обіцяв у всьому розібратися і заявив, що це підступи російських спецслужб Сам Княжицький запевняв, що це помста Кагаловського за телеканал ТВі, і зрештою зійшлися на тому, що Кагаловський працює на ФСБ. Незабаром у всіх українських ЗМІ з'явилася інформація про те, що суд Пномпеня виправдав Княжицького, знявши з нього всі звинувачення. Здавалося б, справа закрита, точка! Ось тільки джерелом цієї інформації був сам Княжицький, а документів, що підтверджують, він так і не показав. Щоправда, його «фейс» із сайту Інтерполу прибрали, однак і до Індокитаю він більше не їздить.

Але депутат Княжицький відзначився головним чином своїми «заборонними» законопроектами. Одним із перших у вересні 2014-го світ побачив його законопроект про заборону трансляції в Україні російських фільмів та серіалів, зроблених після 1 січня 2014 року, а також усіх інших, якщо ті «пропагують діяльність правоохоронних органів та збройних сил Російської Федерації». Так під заборону потрапили навіть цілком нешкідливі та суто позитивні серіали «Солдати» та «Убивча сила». І взагалі було дивним, що подібні законопроекти, виявляється, пропонували не радикали чи націоналісти, а професійний журналіст ліберального штибу – але це було лише початком!

У липні 2015 року законопроект Княжицького №2436а пропонував поправки до Закону України «Про кінематограф», які створювали якусь шкалу для визначення, чи є фільм українським, європейським чи «країни-агресора».

У вересні 2015-го його законопроект №3081 «Про держпідтримку кінематографу» пропонував створити Інститут кінематографії та фонд підтримки кіно – проте, як зауважили критики, ці структури просто проїдали б виділені ним гроші, проводячи час у безплідних дискусіях про долю українського синематографа. Потім він запропонував закон, за яким із прокату в Україні загалом усіх іноземних фільмів стягуватимуть додаткову плату – яка піде на фінансування українського кіно (або Інституту кінематографії). А потім була ініціатива створити Інститут Книги – мабуть, на додаток до Інституту Кіно та вже існуючого Інституту національної пам'яті, щоб відкрити ще кілька сотень робочих місць для «професійних українців».

Ну а у березні 2016-го Микола Княжицький та Дмитро Ярош законопроектом №4303 запропонували захистити українців не лише від сучасного російського кіно, а й від музики, літератури та театру «країни-агресора». Пізніше вони доповнили законопроект ще однією пропозицією: дозволити російським акторам гастролі в Україні лише за умови їхнього письмового засудження російської агресії. Однак під час розгляду законопроект не набрав необхідної кількості голосів. Княжицький довго обурювався, обзиваючи колег «пособниками агресора», а потім пригрозив, що не ходитиме на сесії, поки законопроект не ухвалять у другому читанні. Це викликало справжній шквал далеко не приємних відгуків — як і про законопроект, так і про Княжицький. Причому йому дісталося не лише від працівників шоу-бізнесу, а й з боку його колег-політиків.

Не залишає Княжицький і свою нескінченну помсту телеканалу «Інтер»: з'явилося чимало інформації про те, що він стояв за неодноразовим нацьковуванням на нього СБУ (за нібито «пропаганду сепаратизму»), а також, можливо, організацією погромів офісу «Інтера» у лютому та вересні 2016 року. Зрозуміло, прикриваючи це напускним патріотизмом та палкою роботою захистити українців від «російської пропаганди».

При цьому Княжицький не забуває і про особисті інтереси, що цілком зрозуміло для людини, яка задекларувала 720 тисяч доларів готівкою (і ще 300 тисяч у дружини) та майже два мільйони гривень річного доходу. Ще у 2014 році він наполегливо запевняв, що у ведення його Комітету з культури та духовності слід передати… оподаткування лотереєю та грального бізнесу. Мовляв, гра на гроші є дозвіллям, а отже, відноситься до сфери культури! Але колеги-депутати йому не почули і навіть посміялися, чи не передати у відання його комітету ще торгівлю алкоголем і проституцію – адже вони теж засоби дозвілля!

Проте Княжицький був цілком серйозним, і, схоже, що його інтереси в гральному бізнесі були цілком конкретними. Це підтвердилося кілька місяців тому, коли він різко розкритикував внесенням до списку санкцій операторів лотерей «М.С.Л» та «Патріот». Випад Княжицького дуже здивував журналістів: адже було доведено, що ці оператори через оффоршні схеми належать російським компаніям, тобто «країні-агресору». Чому ж Княжицький, який з таким шаленством вимагав заборони прокату російських фільмів і гастролей російських акторів, кинувся захищати російські лотереї?

Сергій Варіс, для Skelet.Org

Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!