Степан Полторак
Він чудово грає роль «слуги царя, батька солдатам», такого бездоганного та ідеального, немов пофарбована до приїзду головнокомандувача військова частина. Багато хто навіть вірить, що Україна вперше у своїй історії отримала справжнього міністра оборони, здатного дбати про оснащеність армії та переможно вести її у бій. На жаль, це дуже небезпечна помилка: хронологія АТО красномовно показує, що під командуванням Степана Полторака ризиковано не лише ходити в атаки, а й навіть відсиджуватися в окопах (які поступово перетворюються на «котли»). Оборона держави була довірена людині, вся гідність якої полягає лише в її абсолютній лояльності до президента.
Короткий бойовий шлях
Степан Тимофійович Полторак народився 11 лютого 1965 року в селі Весела Долина Тарутинського району Одеської області, і поява на світ майбутнього міністра оборони жодними ознаками не супроводжувалася. Тим не менш, його рідне село вже саме по собі досить цікаве: воно було засноване 1804 вихідцями з Німеччини, тому до 40-х років XX століття (до депортації німців) залишалося переважно німецьким і протестантським, і було батьківщиною кількох відомих на всю Європу лютеранських пасторів. Українці і росіяни, які заселили його потім, не мали великої любові до заняття сільським господарством, зате охоче вирушали на державну службу, особливо військову. Понад півсотні вихідців із Веселої Долини стали офіцерами силових відомств СРСР, України та РФ – вражаюче для села, в якому мешкають трохи більше тисячі людей!
За прикладом односельців стати військовим вирішив і Степан Полторак, який у 1982 році закінчив Веселодолинську середню школу. Проте з вибором він явно затягнув: лише у серпні 1983-го він вступив до Орджонікідзевського (Владикавказького) вищого командного училища МВС СРСР (сьогодні це Північно-Кавказький військовий інститут Внутрішніх військ МВС РФ). Теж дуже цікавий навчальний заклад: заснований у 1938 році, він готував командирів для Внутрішніх військ (ВВ) НКВС тих самих, які в наші дні є головною опорою «сталінського режиму». З 1946 р. НКВС перейменували в МВС, але суть ВР залишилася та ж: на відміну від конвойних і охоронних частин, їхні солдати не ходять туди-сюди за парканом з колючого дроту, а беруть участь у стримуванні масових заворушень і в бойових операціях усередині країни.
Полторак висунувся вже на першому курсі училища: став командиром відділення та комсоргом курсу, потім отримав «лички» сержанта та піднявся до заступника командира взводу. Після закінчення училища молодий лейтенант подався служити в «гарячі крапки» — так розповідали про нього односельці. Цих «гарячих точок» у СРСР, що розвалюється, тоді було достатньо: Сумгаїт і Нагірний Карабах (1988), Тбілісі, Абхазія та Південна Осетія (1989), Баку, Нахічевань, Гагаузія та Придністров'я (1990). До речі, на кітелі Степана Полторака можна побачити планку радянської медалі "За бойові заслуги". Але де саме заслужив її радянський «вевешник» в останні роки існування Спілки? Полторак зберігає своє минуле гробове мовчання, і його офіційна біографія найкоротша серед міністрів нинішнього уряду. Можливо, це стара традиція військовослужбовців ВВ не хвалитися подробицями своїх подвигів (зі зрозумілих причин), а можливо, у нього є особисті причини, які не поширяться про минуле.
Десь у ході цієї «миротворчої діяльності» лейтенант Полторак познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною Геннадіївною Рязановою, і вже у 1989 році у них народився син Ігор, який нині вже подарував міністру оборони онука.
Степан Полторак із сином Ігорем та котом Семен Семеничем
На початку 90-х Степан Полторак перевівся служити в Україні. Жодної офіційної інформації про це не збереглося, проте відомо, що частини ВВ СРСР, які дислокувалися на території України, не брали участі в локальних конфліктах періоду розвалу Союзу, і в «гарячих точках» Полторак міг побувати тільки у складі частин ВВ, які пізніше відійшли до РФ. Переклад на батьківщину став поштовхом до кар'єри Полторака: дуже швидко він доріс до командира батальйону, полку, а 1996 року бригади отримав звання полковника. Все це відбувалося на тлі безперервного пасьянсу формування, переформування та розформування частин ВР та Нацгвардії України у 1992-2000 р.р. які поряд із МВС та СБУ розглядалися як головна силова опора влади. І судячи з того, що всі ці роки влада приділяла їм значно більше уваги та фінансування, ніж ЗСУ, то боялася вона аж ніяк не зовнішніх ворогів.
Почесний громадянин Харкова на київському Майдані
Після закінчення навчання в Академії Збройних сил України, з 1997 до 2002 року Степан Полторак працював начальником Управління бойової та спеціальної підготовки Внутрішніх військ: на цю посаду його порекомендував Олександр Кузьмук, 1995-96 р.р. який командував Національною гвардією, а потім став міністром оборони України (1996-2001). Для Леоніда Кучми той був ідеальним головою Міноборони, оскільки Кузьмук ніколи не плів жодних змов, та й не був на це здатний, а час бавив ревізіями солдатських казарм та їдалень. Такі самі якості ідеального «слуги цареві, батька солдатам» виявляться і в Степана Полторака.
Багато в чому завдяки цьому у 2002 році Полторака було призначено на посаду начальника харківської Академії внутрішніх військ МВС України, на якій пропрацював 12 років. 2003 року він стає генерал-майором, а 2007 року генерал-лейтенантом МВС. Кучма змінився на Ющенка, той на Януковича, а Полторак сидів на своєму місці та виявляв лояльність кожному новому президенту, а також кожному новому харківському меру. За що було винагороджено у 2013 році званням «Почесний громадянин Харкова», присвоєним йому Геннадієм Кернесом. До речі, туди ж до Академії він влаштував на роботу і свою дружину Інну, посприявши їй у здобутті звання капітана МВС.
Першу публічну критику на свою адресу з боку народу, який він зобов'язувався захищати, Степан Полторак отримав у грудні 2013 року, коли разом зі своїми курсантами прибув до Києва для участі у оточенні Євромайдану. Для майбутніх офіцерів ВР це був ще й практичний досвід участі у «стримуванні заворушень», тому Полторак поставився до цього «відрядження» досить серйозно. Учасники події пізніше зазначали, що на ділянці Полторака (біля Європейської площі) оточення не допускало до протестувальників нікого, навіть лікарів «швидкої допомоги», які були поранені після чергової спроби розгону Євромайдану в ніч проти 12 грудня.
Проте не менш резонансні події за участю курсантів Академії внутрішніх військ відбувалися згодом у Харкові. Після того, як курсантів почали «змінами» возити до Києва (чим особисто керував Полторак), активісти харківського Євромайдану влаштували під стінами Академії спочатку пікет протесту, а потім безстроковий мітинг зі спробою заблокувати автобуси, що виїжджають, чергової «зміни». 19 лютого 2014 року протистояння завершилося зіткненням учасників протестів з «титушками», міліцією та курсантами Академії. Декілька людей отримали серйозні поранення, були розбиті камери журналістів. Пізніше, у грудні 2014 року за цим інцидентом було відкрито кримінальне провадження, проте всі звинувачення Генпрокуратури було зведено на адресу одного з офіцерів ГУ УМВС Харкова. Про роль у тих подіях Степана Полторака та його заступників просто промовчали.
А лише через тиждень після побоїща біля стін Академії внутрішніх військ її начальник Степан Полторак 28 лютого 2014 року указом № 171/2014 в.о. президента та спікера України Олександра Турчинова (докладніше про нього читайте у статті Олександр Турчинов. Шкілети у шафі «кривавого пастора» України) було призначено командувачем Внутрішніх військ України. Так Полторак переступив через барикади Євромайдану, що димляться, і увійшов до нової влади по головах тих, хто ще кілька днів тому був для нього «учасниками заворушень». Таке несподіване кадрове рішення викликало обурення деяких євромайданівців, проте воно не було почуте. А рішення Верховної Ради від 13 березня 2014 року взагалі можна було розцінити як абсурд.докладніше про нього читайте у статті Арсен Аваков: кримінальне минуле міністра МВС) Проте спроба Турчинова поставити Півторака на посаду голови Нацгвардії спочатку закінчилася провалом: на голосуванні 1 квітня 2014 року депутати Ради не підтримали кандидатуру колишнього «душителя Майдану».
Але Полторак, який оперативно орієнтується в політичній обстановці, не забарився довести свою лояльність нової влади і взяв активну участь у підготовці операції зі звільнення будівлі Харківської ОДА від сепаратистів, які зайняли її — 7 квітня 2014 року, які проголосили «Харківську республіку». Вже наступного дня підрозділ ВВ «Ягуар», обраний Полтораком, та загін добровольців із членів харківського «Патріота України», з яким мав давні зв'язки Аваков (з них буде сформовано батальйон «Азов»), ліквідували харківський осередок сепаратизму. А 15 квітня, після кількох днів кулуарних консультацій, депутати ВР постановою №4485 затвердили Степана Полторака командувачем Національної гвардії України.
Фактично політичне та кадрове керівництво Нацгвардією зберігалося в руках Авакова, а військове командування, підготовка та забезпечення покладалося на плечі Полторака – який таким чином став ще й «батьком» перших добробатів, підпорядкованих НГ.
Війна без перемог
Повторити свій харківський успіх на Донбасі Полтораку та Авакову не вдалося: АТО міцно забуксувало вже у Слов'янську, де порівняно невеликому загону бойовиків Ігоря Гіркіна вдалося не лише зупинити, а й частково знезбрувати авангард українських силовиків, нав'язавши йому тримісячну позиційну війну. Однак згодом так і не було проведено офіційне розслідування цієї невдачі, яка призвела до зриву поставлених термінів та затягування АТО у нескінченну війну, що дозволило противнику поступово наростити сили та розтягнути фронт дугою від Луганська до Маріуполя. Усі списали на плутанину, на розвалених армію «попередників», на підступність сепаратистів та Путіна, а також на недостатній бойовий дух кадрових українських силовиків.
Це був не єдиний і далеко не останній «промах» командувача Національної Гвардії. Раптом виявилось, що талант бойового командира та багаторічний досвід керівника Степана Полторака кудись випарувалися. Було просто дивно, що людина, яка 17 років очолювала підготовку елітних та командних кадрів Внутрішніх віск, допускає такі прорахунки та промахи – як і її колишні учні. Так, 22 травня 2014 року в районі залізничного вокзалу Рубіжне частини Нацгвардії розпочали бій з невеликою групою погано озброєних бойовиків – і відступили, не маючи жодних чітких наказів понад, ніж дозволили сепаратистам закріпитися в регіоні Рубіжне-Лисичанськ-Сів. Наступна операція зі звільнення цих міст призвела до численних жертв і руйнувань, загинув полковник Олександр Радієвський, який командував 21-ю бригадою Нацгвардії.
А в ніч на 29 травня 2014 року в Луганську (який сепаратисти взяли під свій контроль ще наприкінці квітня) після тривалої облоги бойовиками було захоплено військову частину № 3035 полку ВВ МВС України. До їхніх рук потрапила не лише стрілецька зброя та амуніція, а й бронетехніка – яка потім була використана сепаратистами в боях проти українських силовиків у районі Щастя Луганського аеропорту. Чому боєздатна військова частина весь цей час не діяла чи не прорвалася на захід, а в результаті дозволила супротивникові захопити справну бронетехніку? Це питання ніхто так і не поставив ні командувачу Нацгвардії, ні міністру МВС.
Наступні невдачі воєначальника Степана Полторака не змусили на себе чекати. У ході трагічних подій при Ізварині (липень) та Іловайську (серпень 2014-го) через погано опрацьовані плани командування та відсутність чіткої дисципліни до «котлів» потрапили окремі підрозділи Нацгвардії. Вони так поспішали зачищати територію, що звільнялася, що йшли буквально в потилицю, а й то поряд з частинами ЗСУ, внаслідок чого потрапляли в вогневі засідки. І знову Степану Тимофійовичу дивовижною справою пощастило: з нього не тільки ні за що не запитали (досі), а й обсипали зорепадом. До пишних урочистостей Дня Незалежності, що влаштовуються у Києві, 23 серпня 2014 року його було здійснено до Генерала-полковника. А коли у столиці, усвідомивши масштаби військової катастрофи, схопилися за голову і поспішили відправити у відставку Валерія Гелетея (докладніше про нього читайте у статті Валерій Гелетій. Служити не радий, а слугувати потрібно) то наступним міністром оборони Порошенко вирішив зробити Степана Полторака.
Пропрезидентські аналітики співали йому дифірамби, розповідаючи про великий бойовий досвід Полторака, про його мудрість як стратега і вчителя. А як основний аргумент на користь його іміджу як «батька солдатам» наводили приклад оснащення Внутрішніх військ, яке було набагато краще, ніж у тих, хто терпить моторошну потребу у всьому ЗСУ. Однак при цьому просто забували (або заплющували очі) про те, що Полторак до цього не мав жодного відношення. По-перше, він командував ВР та Нацгвардією лише з березня 2014-го, по-друге, Внутрішні війська України ще з часів Кучми фінансувалися та оснащувалися краще, ніж ЗСУ. Вибір же Порошенка пояснювався просто: із загостренням відносин президентської команди і «Народного Фронту», що склалася, Петро Олексійович вирішив довірити важливу силову посаду потенційно лояльній людині, не пов'язаній ні з якими політичними чи олігархічними угрупованнями. Полторак став за Порошенка тим, ким був Кузьмук за Кучми.
Проте легенда про дбайливого генерала Полторака, який непокоїться, щоб його солдати були завжди ситі, одягнені і добре озброєні, впровадилася в українське суспільство і жива досі. Найважче було переконати в ній депутатів Верховної Ради, хоча представляв його кандидатуру та агітував за неї сам Порошенко: лише 245 депутатів віддали 14 жовтня 2014 року свої голоси за його призначення. Як бонусний подарунок, цього ж дня президент своїм указом зробив Степан Полторака в генерали армії.
Затяжна позиційна війна – ось як можна було б охарактеризувати стратегію Полторака як командувача ЗСУ. Втім, це можна було б пояснити скутістю його дій умовами Мінського світу. Проте навіть в обороні Степан Полторак примудрився знову катастрофічно занепокоїтися. Спочатку після затяжних боїв у січні 2015-го ЗСУ залишили Донецький аеропорт — символ стійкості українських воїнів.
Битва за Дебальцеве (лютий 2015) могла стати українською Курською дугою, а стала майже новою Іловайською. Те, що противник намагатиметься замкнути цю обручку, за кілька місяців до бою розуміли навіть школяр, ледь поглянувши на карту АТО. Але ніхто не підготувався до серйозної оборони, не наростив резервів, не задіяв далекобійну артилерію. Цей черговий прорахунок «бойового генерала» спричинив втрату стратегічного населеного пункту, сотні вбитих, поранених і полонених українських солдатів, а головне — втрату авторитету ЗСУ, які тепер почали програвати сепаратистам навіть в обороні.
Не забуваючи про себе
З моменту призначення Степана Полторака міністром оборони його добробут різко пішов угору. Якщо у 2013 році він задекларував 140 637 гривень своїх доходів та 46 032 гривень доходів членів сім'ї, то у 2015-му його дохід збільшився до 357 тисяч гривень, а подружжя до 499 тисяч гривень! Цікаво, як це капітан примудряється заробляти більше генерала армії?
Що ж, хоч Степан Полторак не є мільмільйонером, як його жадібний до капіталу попередник, і навіть досі не помічений у зайнятті якимось відкритим бізнесом, він не забуває про себе та свою родину, ставши фігурантом кількох невеликих скандальних викриттів. Перше стосувалося його житла та суден. Спочатку новий міністр оборони скромно заявляв, що живе із сім'єю (п'ять осіб) у звичайній «троячку», не має свого авто і їздить службовим. Однак прискіпливі журналісти з'ясували, що тепер Степан Полторак живе в елітному житловому комплексі, розташованому на території особливої військової частини. «Я переїхав туди з міркувань безпеки!» - Заявив Полторак. Причому ця дивна військова частина настільки засекречена, що Міноборони відмовився дати про неї хоч якусь інформацію. Цікавого, яку державну таємницю можуть становити казенні витрати Мінборони на хороми для свого керівництва?
Однак міністр оборони не зміг пояснити, чому автомобіль Lexus, на якому він регулярно виїжджає з воріт цього житлового спецкомплексу, записаний на якусь Віру Мочайло — дружину його помічника Івана Брика, яка виявилася матір'ю, пов'язаного з ним ще по роботі в харківській Академії. Адже незадовго Півтора запевняв, що цей автомобіль належить міністерству оборони! Наче не розуміючи, що неодноразова брехня з вуст міністра оборони набагато гірша за розтрату бюджету на власні потрібні. Гроші можна повернути, а ось втрачена довіра до людини, яка посилає у бій тисячі солдатів — ніколи.
Що ж, на помічників та старих друзів нинішньому міністру оборони просто не щастить. Ще в січні 2015 року на хабарі в 232 000 гривень від посадових осіб ТОВ «Візит» був спійманий на місці злочину начальник управління тилу та логістки Нацгвардії Святослав Манжура — ще один соратник Полторака по Академії, який незадовго до цього отримав свою посаду за особистим клопотанням. Хабар являв собою «відкат» від тендерної угоди, яку проводив управління. Полторак «не помітив» скандалу, благо той не був прямо пов'язаний із ним.
Степан Тимофійович не забуває навіть однокласників. Так, один із них, Куруч Олександр Федорович, який нині працює простим учителем фізкультури, отримав у подарунок від шкільного друга бойовий пістолет GLOCK-17 та 200 набоїв! На якій підставі та за яким законом українські вчителі фізкультури отримали право володіти бойовим короткостволом, Полторак так і не пояснив. І вже нікого не здивувало, що іншим своїм розпорядженням Полторак нагородив Арсенія Яценюка "гангстерським" автоматом Томпсона, Арсена Авакова пістолетом Кольт-1911, Олександра Турчинова легендарним "Маузером-96". Не забув Полторак і про себе, нагородивши себе «за мужність і доблесть» GLOCK-19.
У листопаді 2015 року група народних депутатів звернулася до міністра оборони з інформацією про існування цілої системи військкоматівських відкупів від мобілізації, навівши приклади розцінок та «відкатів нагору». Полторак пообіцяв розібратися – і схоже поклав цю інформацію під сукно. Не відреагував він і на звернення про те, що вчасно мобілізації, виконуючи план, в армії «гребли» всіх підряд (хто не зміг відкупитися), у тому числі алкоголіків і наркоманів, туберкульозників і навіть онкологічних хворих, чоловіків за 55. Але зате Степан Тимофійович любить, час від часу, влаштувати у нову форму. До речі, з моменту отримання ним посади міністра оборони кількість конкурсів та тендерів щодо оновлення форми ЗСУ збільшилась у рази – відповідно, зросли й витрати на їх проведення. Щоправда, у військах на фронті форму нового дизайну й у вічі не бачили, і раді хоча б вчасно отримувати обмундирування старого зразка.
Сергій Варіс, для SKELET-info
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!