Василь Хмельницький та Андрій Іванов: заслані олігархи
Він вважається чи не найбільшим власником столичної нерухомості: кажуть, що Василь Хмельницький скупив половину Києва, і ці чутки недалекі від правди. Він прибирав до своїх рук земельні ділянки за Кучми, Ющенка та Януковича, за Омельченка, Черновецькому и Кличко, і збирається продовжувати свій бізнес і далі за будь-якої влади. Для людини, яка тихо і непомітно просиділа в парламенті шістнадцять років, змінивши десяток партій і фракцій, це, напевно, можливо!
Василь Хмельницкий. Як зварювальник став мільйонером
Його біографія вельми нетипова для українського олігарха: простий робітник, який влився до лав аристократії сам, а не завдяки спорідненим зв'язкам чи одруженню – прямо сюжет для роману про велику американську мрію, реалізовану на теренах колишнього Радянського Союзу! Але в даному випадку це скоріше сценарій для нової «Бригади», хай і без лихих погонь на «бумерах», але набагато цинічніший.
Хмельницький Василь Іванович народився 10 вересня 1966 року у селищі Баян-Аул Павлодарської області Казахської РСР, у ній класичних цілинників: батько працював трактористом, а мати маляром на будовах. Відпрацювавши свою комсомольську путівку, 1969-го вони повернулися додому в Україну: до міста Ватутіне Черкаської області, і де й виросли їхні сини: старший Валерій та молодший Василь. До речі, про старшого брата олігарха невідомо нічого: світ взагалі не дізнався б про його існування, не згадай його Василь в одному зі своїх інтерв'ю — коли намагався пояснити, як же він став багатим. Вийшло йому це погано, і ніхто нічого так і не зрозумів.
У школі Василь навчався неважливо, перебиваючись із четвірок на трійки, не виявив він себе й у спорті. Таким як він, у СРСР був один шлях – до ПТУ. І ось 1981-го року, після закінчення восьмого класу, він вступив до профтехучилища №2 міста Ватутіне, до групи газоелектрозварників. А потім була служба в армії (1984-86), в лавах РВНС в Архангельській області: судячи з відсутності високої освіти і фізичної підготовки, швидше за все в господарській роті або навіть у прикомандрованому до ракетної частини стройбаті. Але про такі речі дембеля мовчать, запевняючи друзів дитинства, що служили у найкрутішому спецназі чи за пультом ядерного щита батьківщини.
Зварювальникові, що демобілізувався, був один шлях – у зварювальники, але в рідному Ватутіному це перспектив не мало.
А далі було як у фільмі «Брат»: Валерій Хмельницький на той час перебрався до Ленінграда, де працював у порту, навчався на вечірньому в інституті торгівлі, і мав знайомства у напівкримінальному середовищі бізнесу, що зароджується. От батьки й відправили Василя до старшого брата – мовляв, дивишся, і прилаштує його кудись! Прибувши 1986 року до Ленінграда, Василь знайшов роботу на будівництві за фахом і теж вступив на вечірній – але тільки до електротехнічного інституту (ЛЕТІ, сьогодні це Санкт-Петербурзький державний електротехнічний університет). Отримав кімнату у гуртожитку, сподівався на здобуття кімнати у комуналці та постійної ленінградської прописки. Однак грошей зварювальникові все одно не вистачало, і спочатку, за даними Skelet.Org, Василь намагався підробити у вихідні вантажником. За його власним визнанням, це було досить малопродуктивне марнування часу: «важка праця не завжди приносить добрий заробіток», — повчально говорив він потім. Проте 1987 року Василь Хмельницький увійшов до складу бригади «шабашників», де за день можна було заробити від 25 до 50 рублів, а потім знайшов роботу у будівельному кооперативі. І ось саме там трапилося його знайомство та зближення з Олександром Варваріним.
Брати Дмитро та Олександр Варварини - це досить загадкові персонажі російського бізнесу початку 90-х років. Ініціатором, лідером та мозковим центром у їхньому дуеті виступав Дмитро: випускник кафедри математики, з дипломною роботою з ймовірності та статистики, здатний миттєво прорахувати перспективи будь-якої витівки. Не знайшовши нічого привабливого в нудній роботі інженера, він із братом створив у 80-х будівельний кооператив «Онікс», а потім кинув і його (на Олександра), переключившись на експорт металобрухту та лісу через спільні підприємства. Але одного яскравого розуму там було недостатньо: були потрібні зв'язки серед вітчизняних чиновників та знайомства із закордонними комерсантами, а також добрі стосунки з хижим кримінальним світом. Доводилося дуже багато відстібати: спочатку готівкою, а потім часткою в бізнесі.
Серед покровителів та акціонерів Дмитра Варваріна називали Анатолія Собчака – вони були знайомі ще з Ленінградського університету, в якому Собчак викладав на кафедрі права. Саме після обрання Собчака депутатом Верховної Ради, а потім головою Ленінградської міськради Дмитро Варварін здійснив прорив у великий бізнес, створивши СП «Orimi wood» — засновниками якого стали кооператив «Оріон» та американські компанії «Д NSTE» та «Wood Mize r». Він буквально викуповував запаси лісу, який потім експортувався на суднах Балтійського морського пароплавства – з січня 1990-го, перетвореного на орендне підприємство, яким володіли вже інші люди. Дуже швидко «Orimi wood» стало другим після Спілки лісекспорту підприємством країни за обсягами експортера деревини.
У ході цього Дмитро Варварін прийшов до необхідності зібрати в Orimi wood власну команду. І ось 1989-го його брат Олександр привів із собою Василя Хмельницького – якого він добре знав з кооперативу «Онікс». Несподівано у зварювальника проявилися задатки хваткого бізнесмена, а головне, що цей тертий життям хлопець був добрим доповненням до оточення Дмитра Варваріна. Загалом, ось так і розпочалася кар'єра майбутнього олігарха Василя Хмельницького.
Василь Хмельницький та Андрій Іванов: заслані олігархи
"Орімі" приходить в Україну
На самому початку 90-х, коли приватний бізнес ще мріяв про приватизацію нафтогазового сектору, Дмитро Варнавін придумав оригінальну і майже чесну схему. Створена ним дочірня фірма «Орімі-ойл» пропонувала підприємствам нафтовидобутку послугу з реконструкції старих свердловин, внаслідок чого обсяги видобутку підвищувалися в кілька разів. Про секрет свого інженерного ноу-хау Варнавін не поширювався, а його діловий інтерес полягав у тому, що 50% видобутої «понад норми» нафти надходило в розпорядження «Орімі-ойл» як оплату послуги. Потім ця нафта надходила на НПЗ, перероблялася, після чого бензин, дизпаливо та мазут розвозили Росією та продавали. Так як продукція реалізовувалася на внутрішньому ринку, то дана схема тоді не приносила валюти, і Дмитро Варнавін вважав її не найголовнішим напрямом – а тому й посадив керувати нею брата. Заступником Олександра Варнавіна став Василь Хмельницький, який отримав посаду «завідувача інформаційного відділу». Чим він займався насправді, можна було лише здогадуватись
З 1992 року «Орімі-ойл» розпочала постачання нафтопродуктів в Україну, для чого в Києві 22.07.1992 була зареєстрована філія компанії, а потім створила дочірня компанія АТ «Данапріс ЛТД». Ось Хмельницькому й запропонували поїхати в Україну та очолити «Данапріс» як директор і довірену особу Варваріних. Слово «довіра» тоді було не порожнім звуком, оскільки через повну нестабільність українського ринку (насамперед через гіперінфляцію) говорити про тверді суми та цифри не доводилося, угоди часто укладалися на авось, а тому ризик «кидалова» та «крисятництва» був дуже великий.
Андрій Іванов
А потім відбулася ще одна доленосна для Хмельницького зустріч. Іванов Андрій Анатолійович - Колишній радянський морський офіцер, в 1987-92 р.р. який служив на Чорноморському флоті (командир БЧ на крейсер «Москва»), був прийнятий на роботу в відділення Самари «Орімі-ойл». Спочатку як інженер, а потім один з керівників філії, що особливо відзначився у війні з конкурентами. А оскільки до самарської філії почала постачати нафтопродукти в Україну через АТ «Данапріс ЛТД», то Василь Хмельницький та Андрій Іванов через спільну роботу дуже близько зійшлися. Настільки, що стали друзями та діловими партнерами на все життя – принаймні донині.
Ось тільки тоді Андрій Іванов носив інше прізвище: одного разу журналістами було розкопано його реєстраційні дані за 1997 рік, в яких він фігурує як Андрій Дірнбергер. А ось у 2003 році під цими ж даними (та сама адреса, код ДРФО тощо) був записаний вже Андрій Іванов. Загадку зміни прізвища ця дуже потайлива людина пояснити не захотіла, проте відомо, що її мати та сестри теж є Івановими (як і дружина Наталія).
1993-го продаж російських нафтопродуктів в Україні здійснювався за дуже заплутаними схемами. Наприклад, фірма Nordex домовилася про прямі поставки нафти на українські НПЗ в обмін на бартерні партії сільгосппродукції. Василь Хмельницький запропонував «Орімі-ойл» схему, в якій брав участь Запорізький металургійний комбінат: за бартером чи за виручені з продажу бензину купоно-карбованці купувалися партії металу чи сировини та вирушали на експорт. Далі вже включався традиційний механізм Orimi wood: виручені долари переводилися на рахунки офшорних фірм, через які здійснювалася діяльність компанії, а потім валютна виручка поверталася до Росії у вигляді інвестицій і вкладалася в приватизацію. Проте Дмитро Варварін схему із металом не схвалив. Тоді Хмельницький почав діяти самостійно, і залучив на свій бік Андрія Іванова (Дірнбергера), умовивши його переїхати до нього в Україну та зайнятися великим бізнесом тут. 1994 року вони викупили за півмільйона доларів у братів Варваріних їхню частку в українській філії «Орімі» та створили власну компанію «Реал-Груп», продовжуючи партнерські відносини з «Orimi wood».
Василь Хмельницький, Андрій Іванов, «Зелені» та дерибан «Запоріжсталі»
Проте в середині 90-х епоха нафто-бартерних угод закінчувалася, а російська Orimi wood перереєструвалася в Орімі і щільно зайнялася лісовим експортом, будівництвом, пароплавами і випуском чаю (Принцеса Нурі і Принцеса Канді), втративши свої позиції в нафті. В Україну направили свої погляди молоді та потужніші російські нафтові компанії, які від оптових продажів переходили до повного захоплення українського паливного ринку – прибираючи до рук НПЗ та створюючи власні мережі заправок. Протистояти цьому міг лише дуже великий бізнес, який має власні джерела постачання нафти. Тому, наприклад, досить важка боротьба Хмельницького та Іванова за «Житомирнафтопродукт» (треба було скупити контрольний пакет акцій) виявилася марною: партнери не мали нафтопродуктів. Довелося продати підприємство тому, хто їх мав – так воно опинилося у власності групи «Приват».
Вже 1995-го Василь Хмельницький вирішив розвернутися, наскільки це можливо, для участі в масовій приватизації, що почалася в Україні – застосувавши досвід, накопичений раніше в Росії.
Але одна з перших таких інвестицій — придбання 15% акцій Полтавського алмазного заводу показала, що володіння невеликою часткою підприємства дозволяє лише пасивно чекати на невеликі дивіденди. Після цього Василь Хмельницький та Андрій Іванов воліли працювати по-крупному і або прибирати до рук контрольні пакети акцій, або брати їх в управління.
Після перегляду стратегії бізнесу вирішили наголошувати на експорті металу – благо кон'юнктура світового ринку цьому всіляко сприяла. Ну а оскільки з 1993 року Хмельницький та Іванов мали вигідні ділові відносини з директором «Запоріжсталі» Віталієм Сацьким, то розпочинати великий металургійний бізнес вирішили саме з цього комбінату. Процес його приватизації затягнувся на кілька років, але пройшов за схемою, що якнайточніше відображає народне слово «прихватизація». Саму ідею продажу одного з найприбутковіших підприємств України проштовхували через його директора Сацького, дружину президента Людмилу Кучму (з якою зав'язав ділові відносини Василь Хмельницький), представника гонконгської офшорної фірми «Linfull Intl ltd» Едуарда Шифріна (він займався експортними угодами «Запоріжжя» Шнайдер.
Спочатку 1997 року зусиллями Сацького та Фонду держмайна «Запоріжсталь» було перетворено на ВАТ, потім за допомогою того ж таки Сацького контрольний пакет акцій, що належав державі, було передано в управління Василю Хмельницькому. Це супроводжувалося справжньою аферою та виставою: Хмельницький створив та очолив якийсь «Центр народної економіки», який подав заявку на «ефективне управління підприємством», одразу отримав офіційне «добро» у ФДМ (за допомогою Людмили Кучми та її чоловіка), після чого розпочався дерибан. До 2000-го року ¾ акція вже були скуплені компанією «Midland» (Шифрін і Шнайдер), компанією «Захід-Резерв» (Сацький і президент ФК «Металург» Ігор Дворецький), і дуетом Хмельницький-Іванов (точніше, Хмельницький-Дірнбергер70), які виплатили 33 акції. Останню крапку в «прихватизації» поставив у 2001 році «Midland», викупивши у ФДМ останні 25% акцій лише за 13 мільйонів доларів. І це при тому, що річний прибуток підприємства, за підрахунками Skelet.Org, перевищувала 100 мільйонів доларів на рік! Пізніше, 2007 року, Хмельницький та Іванов продали свій 33% пакет «Запоріжсталі» за $400 мільйонів!
Київська інвестиційна група
Адже крім цього, вони майже десять років отримали з комбінату не тільки дивіденди по акціях, а й прибуток з компаній, що годуються навколо нього. Наприклад, ТОВ «Стиль Трек» (засноване офшорними компаніями), через яке на комбінат здійснювалися постачання металобрухту. До речі, головою наглядової ради Стиль Трек була молодша сестра Іванова Ірина. Ще було ЧОП «Запоріжсталь-Сек'юріті» (охорона підприємства), частки у «Запоріжкоксі» та «Запорізькому залізничному комбінаті».
Однак із приватизацією «Запоріжсталі» був пов'язаний ще один маловідомий скандал. Хоча Хмельницький стверджував, що зайняв гроші на купівлю акцій у Шифрина (і нібито повернув їх із першого прибутку), російські джерела розповіли іншу версію події. А саме: гроші на «Запоріжсталь» Хмельницький отримав від Дмитра Варваріна, переконавши того у перспективності такого вкладення для «Orimi wood». Заодно Варварін зробив інвестицію в українську політику, профінансувавши виборчу кампанію Партії Зелених (ПЗУ), які у 1998 році пройшли до Верховної Ради з 5,4% голосів – а за їхнім списком депутатом став Василь Хмельницький. І ось, коли настав час, як кажуть, виплачувати дивіденди та повертати борги, 10 березня 2000 року в Петербурзі було вбито Дмитра Варварина. А буквально за кілька місяців після його смерті імперію «Орімі» розтягли на шматки. Основною версією вбивства розглядався конфлікт Варваріна із власниками Балтійського морського пароплавства. Але як би там не було, Хмельницькому не довелося нічого повертати. А Андрій Дірнбергер після цього вирішив стати Івановим.
Київська інвестиційна група (КІГ) Василя Хмельницького та Андрія Іванова
Цей холдинг Василь Хмельницький та Андрій Іванов створили у 2003 році для загального управління як своїми вкладеннями, так і капіталами інших акціонерів. У свою чергу, КІГ управляється компанією «KIG Capital Management», що сягає корінням в офшори. Спочатку Василь Хмельницький є основним власником компанії – у нього було 75%, але тепер частка знизилася за рахунок виділення невеликих пакетів акцій провідним топ-менеджерам, а Андрій Іванов одразу став його директором (з 25% акцій).
Київська інвестиційна група (КІГ) Василя Хмельницького та Андрія Іванова
Гроші вкладали у все, що може приносити стабільний прибуток, намагаючись отримати якщо не контрольні, то хоч би вагомі пакети. Одним із перших придбань КІГ (не рахуючи підприємств, куплених до її створення) було ЗАТ «Хліб Києва» (40%) та «Київмлин» (50%), що контролюють хлібний ринок столиці. Здавалося б, перспективне вкладення, проте Хмельницький наполягав на ліквідації «соціального хліба» та підвищенні цін на хлібобулочні вироби, тоді як Київрада (другий співвласник підприємств) категорично блокувала ці ініціативи. У результаті 2008 року, розуміючи, що криза зажене «Хліб Києва» на збитки, КІГ продала свою частку.
Це була не єдина спроба Василя Хмельницького підім'яти під себе стратегічні монополії із гарантованим споживанням товарів та послуг. У 2004-2005 роках він виношував плани скуповування столичної комунальної сфери, і навіть встиг придбати 18% «Київенерго» та деякі пакети акцій «Київгазу» та «Київводоканалу», збираючись об'єднати їх у СП «Київенергохолдинг». Хмельницький прямо заявляв, що хоче зробити їх «прибутковими», тобто підняти комунальні тарифи. Справа застопорилася у 2006-му: забезпечує цю приватизацію з боку столичної влади Олександр Омельченко не переобрався міським головою Києва. А Леонід Черновецький, який прийшов йому на зміну, хоч і підтримав схему, захотів пайової участі в ній свого зятя. В'ячеслава Супруненка). Справа закінчилася тим, що 2007-го КІГ продала акції «Київенерго» Рінату Ахметову, а «Київгаз» та водоканалу структурам Супруненка.
Набагато успішніше у Хмельницького та Іванова йшли справи зі столичною нерухомістю.
Ще 2003 року, домовившись із «Сан Саничем» (Омельченко), вони розпочали скупку у Києві та області держпідприємств, які володіють великими ділянками землі. Сенс їхнього девелоперського бізнесу був у будівництві на цій землі комерційних проектів: торгових центрів, готелів, елітного житла тощо. Одним із перших упав столичний завод «Зварювання» — колишній зварювальник Хмельницький перетворив один із його цехів на ТЦ «Містечко». Серед останніх жертв — легендарний Київський мотоциклетний завод, його купило у 2012 році за 59 мільйонів гривень, що належить Хмельницькому ТОВ «Капітал індекс груп». Купило і закрило, оскільки питання стояло лише про 29 гектарів заводської території. Така сама доля спіткала «Укрвино» (4 гектари), ще було виселення «Київгазприладу» (1,7 гектара біля метро «Лук'янівська»). Деякі підприємства у 2004-2006 роках доводили до розорення або банкрутства за допомогою контрольованих Хмельницьким «Київенерго» та «Київводоканалу»: їм виставляли астрономічні рахунки за електрику та воду, після чого відбирали у них землю.
Також практикувався дерибан землі через підставні агрофірми (Троянда, 20 гектар), Тарасівка, Бузівське, Нова Україна, і навіть цілі агрокомбінати (Хотовський, 1500 гектар). Останнє придбання викликало справжній скандал: землю спішно виділили 1 жовтня 2007 року на позаплановому засіданні Київради, під час якого депутати щедро роздали структурам Хмельницького (житловим кооперативам) понад 2 тисячі гектарів. Як виявилося, деякі поставні фірми були започатковані кіпрським офшором «Денсек лімітед» — він же виступав засновником СП «Київенергохолдинг» та низки інших проектів Київської інвестиційної групи.
Серед скандальних придбань Хмельницького була і насосна станції у Чапаївці (Голосіївський район), на території якої було збудовано якісь хороми. Згідно з табличкою на воротах, це була все ще насосна станція, згідно з документами якийсь оздоровчий комплекс - адже закони забороняють житлове будівництво в цій природоохоронній зоні, тому довелося маскуватися. Але за розповідями місцевих жителів, до цього особняка іноді з'їжджалися такі високі гості, на яких і дивитись страшно.
Цікаво, що юридично територія насосної належить естонській фірмі AS Nelgilin, в якій працювала дружина Андрія Іванова, а директором був колишній начальник його охорони. Ще цікавіше те, що загадкові фірми з естонською реєстрацією супроводжували бізнес Василя Хмельницького ще з початку 90-х, а творцем цих фірм був якийсь «Ерік з Пітера». Так, компанія «Албор», що входить до холдингу КІГ, будувала ТЦ «Містечко» та «Либідь Плаза», була заснована зареєстрованим в Естонії АТ «Кламенс».
Найвідомішим же придбанням Василя Хмельницького є столичний аеропорт «Жуляни», який у 2011 році взяло у довгострокову оренду ТОВ «Майстер-Авіа». При цьому засновниками «Майстер-Авіа» є: ТОВ «Акерс Інвест» (Василь Хмельницький), ТОВ «Авіагруп» (Андрій Іванов) та ТОВ «Фріланс груп» скандального Юрія Іванющенка, більш відомого як Юра Єнакіївський. У 2015 році він переоформив свою частку на бізнесмена з ПАР Віллема Мартінуса де Біра, якого називають підставною особою Івана Аврамова – нині «дивиться» за українським бізнесом Іванющенко. А «Жуляни» продовжують перебувати у довгостроковій оренді у Хмельницького, який уже зондує питання про перенесення аеропорту — нібито обмеженого міською забудовою, що розростається. Але ж у цьому випадку нинішня територія «Жулян», напевно, дістанеться фірмам Хмельницького.
Активи Василя Хмельницького та Андрія Іванова
Василь Хмельницький: «ГАКські» справи
На виборах до Київради у 2006 році Хмельницький із Івановим створили створили та фінансували Громадський Актив Києва, ДАК. Головою партії поставили Олександра Пабата. Оскільки це людина специфічна (не харизматична, не вміє говорити), її намагалися не показувати електорату. Для виборців ДАК виглядав як громадський рух.
Олександр Пабат
Партнерами Іванова-Хмельницького виступили засновник мережі фуршет, дружина співачки Асії Ахат Ігор Баленко, голова правління «Київгазу» Сергій Спекар, господар «Київводоканалу» Ярослав Філатов, власниця торгової мережі «Епіцентр» Галина Герега, засновник банку «Синтез», дуже впливовий та потайливий бізнесмен Олександр Лойфенфельд.
Не дивно, що за такої підтримки ДАК пройшов до Київради і мав там значний вплив, який спрямовував на корупційні справи своїх спонсорів та засновників.
Гроші не пахнуть!
Київська інвестиційна група вкладалася не лише у металургію, комунальні підприємства та нерухомість, а й у банки. Їх у Василя Хмельницького було три: банк «Національні інвестиції», «Реал-банк» та банк «Хрещатик», причому останній довгий час грав роль одного з головних гаманців КІГ. Головного, але не єдиного і навіть не найбільшого. Найбільшим кредитором Василя Хмельницького був і залишається російський Ощадбанк, який у 2007-2008 році виділив його будівельному холдингу UDP кредит у 250 мільйонів доларів. Втім, через кризу, що вибухнула, було виплачено всього 175 мільйонів, проте «Сбербанк» фінансував і інші великі покупки та будівництва Хмельницького. Причому, за його словами, це було можливо завдяки близьким і тісним відносинам з Германом Грефом – головою «Сбербанку» з 2007 року та одним з улюблених економістів ліберального спрямування Володимира Путіна. Що, власне, неодноразово народжувало підозри: чи не засланий козачок Василь Хмельницький? Курйоз у тому, що саме так він і починав 1992-го, прибувши до Києва як посланця Дмитра Варваріна.
Однак політикою Хмельницький ніколи не захоплювався, хоча часто використовував її у своїх інтересах – прагматично, навіть цинічно. 2002-го він профінансував передвиборчі програми одразу двох партій: своєї «Партії Зелених» та «Жінки за майбутнє» Людмили Кучми – якої був сильно винен за надану у 90-х підтримку під час приватизації. Втім, грошей зі своєї кишені йому витрачати не довелося, а головним чином стежити за їхніми витратами, щоб їх не розтягли партійні функціонери. Але на тих виборах обидві партії не досягли прохідного бар'єру, тож Василю Хмельницькому довелося пробиватися до Ради на довиборах у 82-му одномандатному окрузі Запорізької області – де, за чутками, спеціально зірвали підрахунок голосів, щоб оголосити повторні, у яких і взяв участь Хмельницький.
У 2002-2006 р.р. він скакав Радою з фракції «Народовладдя» до «Народного вибору», потім до «Союзу», потім до БЮТу. На виборах 2006 року Василь Хмельницький уже вибрався за списком «Блоку Тимошенко», але зі створенням коаліції ПР-КПУ-СПУ перебіг до неї, захопивши собою ще кілька «тушок» — що стало початком політичної кризи, що призвела до дострокових виборів 2007-го. На них він уже вибрався за списком Партії регіонів (№100), так само як і у 2012 році (№37). Купувати прохідні місця Хмельницький міг собі дозволити: у 2013 році журнал «Фокус» оцінив його статки у 888 мільйонів доларів (21-е місце у списку найбагатших українців).
Василь Хмельницький із дружиною Зоєю Литвин
Проте вже в 2015 році його капітали оцінили всього в 143 мільйони – криза, що вибухнула, вдарила, в першу чергу, по нерухомості та пов'язаному з нею бізнесу, а в останні кілька років Василь Хмельницький зосередився тільки на них. Одночасно з цим певні труднощі, не так економічного як політичного характеру, почав відчувати його головний кредитор «Сбербанк». Здавалося б, Хмельницький мав виявити своє ділове чуття, яке колись допомогло йому вчасно піти з металургії до падіння світових цін, та перейти на нові напрямки бізнесу. Але він чомусь уперто тримається за інвестиції у будівельну нерухомість та продовжує будувати нові проекти – і шукати нові джерела фінансування. Так, ще в лютому 2014 року, перейшовши з фракції ПР до нової депутатської групи «Суверенна європейська Україна», Василь Хмельницький раптом став палким прихильником євроінтеграції. А в 2016 році, як власник будівельної компанії UDP, він вирушив на Європейський бізнес-саміт із проектом створення якогось індустріального парку в Білій Церкві та пропозицією інвестувати в нього чверть мільярда євро.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!