Віктор Пинзеник
Він несе безпосередню відповідальність за те, що у 90-ті роки українське суспільство розділилося на купу багатих сімей та мільйони безправних жебраків. Кожна парафія у владу «ліберального економіста» Віктора Пинзеника закінчувалася кризами та потрясіннями, а його реформи стали синонімом соціально-економічних катастроф. Тому довгі роки прізвище Пинзеника вимовлялося українцями з такими ж негативними емоціями, з якими в сусідній Росії поминали його економічних однодумців Гайдара та Чубайса. І лише нещодавно його похмуру славу затьмарили реформи урядів Яценюка та Гройсмана.
Пинзеник дуже засмучений тим, що після другого Майдану про нього ніби забули, і реформи останніх трьох років проходили без прямої участі. Однак він досі не втрачає надії отримати запрошення повернутися до управління економікою країни — на що багатьох українців з тремтінням пробирає думку «Господи, боронь!». Адже однією з його нещодавніх реформаторських пропозицій (як депутата ВР, за погодженням бюджету-2016) було скасування пенсій з метою перебалансування Пенсійного Фонду. Він і сьогодні наполегливо стверджує, що проблему дефіциту ПФ необхідно терміново вирішувати, бачачи лише два способи: скорочення розміру виплат або скорочення числа пенсіонерів.
Але в чому його особистий інтерес? Чи є Віктор Пинзеник безкорисливим експериментатором-вівісектором, який працює над втіленням своїх ідей, чи має з цього власний гешефт? Спробуймо в цьому розібратися, дізнавшись Пинзеника ближче.
Віктор Пинзеник. Економічний фашизм
Пинзеник Віктор Михайлович народився 15 квітня 1954 року у селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області, в учительській родині. Ні про яку службу в армії для абсолютно домашньої та фізично слабкої молодої людини не могло бути й мови. Батьки вберегли його навіть від роботи на виробництві - а то раптом мало що! За деякою інформацією Skelet.Org, настільки важке дитинство наклало відбиток на характер Віктора Пинзеника, зробивши його певною мірою мізантропом. Ось чому йому зовсім начхати на наслідки, які обрушують на живих людей його реформи.
Одразу після школи він вступив на економічний факультет Львівського державного університету імені І.Франка (ЛДУ), після закінчення якого (1975) залишився там працювати, асистентом, вступивши на аспірантуру. Поступово його посада зростала: доцент (1981 р.), старший науковий співробітник (1987 р.). 1989-го Пинзеник захистив докторську дисертацію, причому в МДУ – куди був направлений на докторат як молодий фахівець із «перебудовним мисленням». Є відомості, що саме там Пинзеник і перейнявся ідеями «вільного ринку» та монетаризму, якими на той час підсапували майбутніх реформаторів запрошені «закордонні партнери». Повернувшись із вченим ступенем назад до Львова, Пинзеник втягнувся до кола активістів щойно створеного «Народного Руху» — і все це допомогло йому 1991 року зайняти крісло завідувача кафедри економіки та управління народним господарством ЛДУ.
Але на той час Віктор Михайлович уже мав свій перший бізнес: 1990-го разом зі своїм колегою з ЛДУ Іваном Васюником (доцент, був секретарем комітету комсомолу) вони відкрили Львівський інститут менеджменту — один з перших приватних (і платних) вишів України. Пинзеник був його директором до 1992 року, доки пішов у міністри. Потім вузом керували Васюник, а після нього Марія Пинзеник (1969 р.н.), друга дружина Віктора Михайловича, його колишня студентка, тепер теж «видатний економіст». Численні джерела Skelet.Org стверджують, що саме на неї записано основну частину сімейного бізнесу та нажитого добра.
Віктор та Марія Пинзеники
Незважаючи на те, що за радянських часів Віктор Пинзеник написав купу праць та статей з економіки виробництва, наживо він бачив заводи хіба що по телевізору. І ось цей кабінетний теоретик радянської економіки, знайомий лише з її фінансовою частиною, захопився західною школою монетаризму. Проблема в тому, що монетаризм, на самому Заході прозваний «економічним фашизмом», на чільне місце ставить виключно гроші та інтереси тих, хто ними володіє і розпоряджається (банкірів і фінансистів). І для цього нехтують інтересами широких мас найманих працівників, соціальних утриманців, дрібних підприємців і навіть держави. З одного боку, підсумки їхніх реформ можуть виглядати дуже вражаюче — і таким прикладом була польська реформа Бальцеровича (так звана шокова терапія), головним пропагандистом якої в Україні був саме Пинзеник. З іншого боку, навіть за успішних зовнішніх результатів вони мають масу негативних наслідків.
У будь-якому разі, «зробити як Бальцерович» Пинзеніку не вдалося. По-перше, він не мав своєї реальної влади, він був лише запрошеним менеджером, нехай навіть його кандидатуру лобіювали західні інститути. По-друге, Пинзеник не є фанатиком-безсрібником, він не готовий голодувати і страждати за свої ідеї – так само як, скажімо, Петро Порошенко не готовий розлучитися зі своїм бізнесом заради патріотизму, якого він постійно закликає інших. Та й третя, найголовніше, Україна — не Польща, вона має власну специфіку.
Реформи для аферистів
У грудні 1991-го Віктор Пинзеник переміг на довиборах у Львові і прийшов до Верховної Ради — звідки не вилазить досі (за винятком періодів роботи в уряді). Маючи за спиною титул доктора економічних наук та вже налагоджені знайомства із західними «партнерами», він одразу ж увійшов до керівництва парламентської комісії з питань економіки. Далі знадобилася здатність швидко торохтіти з трибуни про «ринкові перетворення» і, знову, кілька корисних знайомств – і в жовтні 1992 року Пинзеника делегували від «Руху» в уряд Леоніда Кучми, де отримав крісла віце-прем'єра та міністра економіки. Додамо: а також простору квартиру на Інститутській (говорили, що прямо на квартирі Віктора Ющенка).
Із цього моменту «реформи» в Україні різко прискорилися: інфляція перетворилася на гіперінфляцію. Почалася «шокова терапія українською».
Поки уряд і депутати лицемірно заламували руки, інфляція зжерла всі заощадження українців і змусила їх працювати практично за їжу, а то й безкоштовно. Але, крім того, інфляція знищила власні фінанси підприємств — як ще державних, так і вже акціонованих – які не могли самостійно експортувати товари за валюту. Тут, на думку прихильників монетаризму, мав прийти «інвестор» (банк, фонд, корпорація), бажано із Заходу, і скупити цікаві йому підприємства. Але в Україні ця ситуація дала інший результат: спочатку нею скористалися українські посередники (часто напівкримінальні та кримінальні), які нажилися на вивезенні металу та бартерних операціях, а потім вони почали прибирати до рук заводи, що занурилися в боргах. Так, в Україні з'явилися власні олігархи. І якщо президента Кучму потім прозвали батьком української олігархії, який її виростив, то Віктор Пинзеник був її акушером, який створив усі умови для її народження.
Тоді міністр економіки відзначився не лише гіперінфляцією, до якої був безпосередньо причетний. До речі, Пинзеник знав, що цілком можливо її загальмувати ще наприкінці 1992 року, якби економіку хоча б тимчасово переорієнтували на внутрішній ринок із держрегулюванням. Але саме цим пропозиціям Пинзеник всіляко чинив опір, захлинаючись поносячи «противників реформ». Тоді подейкували, що свій ентузіазм він черпав із двох джерел: МВФ, який обіцяв Україні перший кредит, і обертаються навколо Кравчука і Кучми «великих людей», котрі лобіювали інтереси і власних комерційних схем, і тих, хто «заносив» їм відкати. А золотих рибок, що ловлять, у каламутній воді економічного хаосу тоді було дуже багато.
Одним із «здобутків» Пинзеника тоді стала податкова реформа, яка створила величезні проблеми для чесного бізнесу, проте відкрила широкі можливості обхідних шляхів та шахрайства для тіньових схем. ЗМІ повідомляли, що вона значно прискорила збагачення олігархів-початківців і відкрила шлях до афер з поверненням ПДВ, що подоїв державу на мільярди доларів.
А 17 березня 1993 року Віктор Пинзеник і Леонід Кучма підписали Декрет «Про довірчі товариства» (трасти), який став початком грандіозного шахрайства, яке «розвело» українців на десятки мільйонів доларів. Причому до багатьох трастів були причетні ОЗУ (включаючи міжнародні), які отримали можливість влаштовувати «легальні лохотрони». Один із них працював у Києві на Республіканському стадіоні і знаходився під «дахом» Семена Могилевича та його «дивлячого» Олександра Пресмана.
Тоді ж Віктор Пинзеник став одним із батьків «ваучерної приватизації» (1993-1996), яка була просто скопійована з аналогічною російською. З однією лише різницею: український «ваучер» називався «приватизаційний сертифікат» (вимовляючи цю фразу, можна було визначити ступінь сп'яніння) і був іменним. Втім, це не вберегло їх від такої самої долі: сертифікати скуповували за безцінь (15-20 гривень або пару пляшок паленої горілки), але навіть це було краще, ніж вкласти його в траст і взагалі залишитися з носом.
Навесні-влітку 1993-го було здійснено ще одну корупційну аферу, яка багато в чому сприяла посиленню інфляції: за узгодженим рішенням Нацбанку (Ющенко) та Мінекономіки (Пинзеник), під приводом закупівлі врожаю, було надруковано 1,5 трильйона карбованців. Це збільшило грошову масу на 150% і опустило курс карбованця у рази. Потім 1,2 трильйона з цієї суми було проведено через АКБ «Україна» — в якому раніше працював Ющенко, і який уже отримував 1992-го 700 мільярдів свіжодрукованих карбованців. Після цього Нацбанк та Мінекономіки встановили два курси карбованця: офіційний та «ринковий», що сприяло початку великих валютних афер.
За все це Пинзеник ніколи не відчувало каяття. «Дуже погано, що 1993 був експериментом. Але без цього жахливого експерименту, я певен, не було б стабільності», — заявляв він в інтерв'ю газеті «День» (№ 195, 1999). Стабільність? Він би ще про покращення сказав!
Віктор Пинзеник
Але потім був 1994 рік, перемога на президентських виборах Леоніда Кучми та нове призначення Пинзеника віце-прем'єром. Причому він пересидів за цією посадою і Масола, і Марчука, залишивши уряд лише 1997-го, зі скандальною відставкою Павла Лазаренка. У Skelet.Org є інформація, що до уряду Пуствойтенка він не увійшов тому, що став фігурантом скандальної історії навколо «Градобанку». Сталося ось що: у листопаді 1994-го Пинзеник і Ющенко видали розпорядження, згідно з якими 234 мільйони марок, виділені Німеччиною для українських жертв війни, було відправлено на спеціальний рахунок до «Градобанку», який належав Віктору Жердицькому. Потім ці гроші почали перекидати на різні інші рахунки, з них близько 100 мільйонів марок просто зникли (прикриваючи Жердицького Ющенко дещо виплатив жертвам війни із запасів банку «Україна»), а потім «Градобанк» лопнув. Виник міжнародний скандал, Жердицького двічі заарештовували. Але цікаво ось що: дочірньою компанією «Градобанку» було ТОВ «Хорда ЛТД», очолюване Ігорем Діденком. Вона спеціалізувалася на скуповуванні українських цементних заводів, і саме її дісталася значна частина вкрадених дойтчмарок. Але у 1996-97 рр., при спробі прибрати до рук ВАТ «Наколаївцемент», «Хорда» зіткнулася лоба в лоба з французькою фірмою «Лафарж», на боці якої виступили сам Леонід Кучма, а також Сергій Тігіпко та без п'яти хвилин новий прем'єр Валерій Пустовойтенко. І ось що цікаво: восени 1997-го, одразу після скандального розгрому, Ігор Діденко знайшов собі політичний притулок у лавах партії «Реформи та порядок (ПРП), яку створив Віктор Пинзеник.
Збіг? Джерела Skelet.Org стверджують, що Пинзеник, як мінімум, мав із Жердицьким та Діденком якісь справи, і це настільки сильно не сподобалося Кучмі, що він розірвав із ним свій багаторічний союз. Ось чому Пинзеник не лише не увійшов до уряду Пустовойтенка, а й незабаром заявив про свою «помірну опозицію» до Кучми (хоча й залишився членом комісії з адміністративної реформи).
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Віктор Пинзеник: акушер української олігархії. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!