Віталій Гайдук: забутий мільярдер Донбасу
Останні п'ять-вісім років в Україні почали пропадати відомі олігархи. Хтось із них справді втік до Росії чи Ізраїлю, хтось отримав притулок у Європі, але багато хто нікуди не виїжджав, а просто перестав з'являтися у ЗМІ і взагалі на людях. Українці вже почали забувати особи та прізвища цих перших вітчизняних мільярдерів та колишніх міністрів, які колись керували українською економікою та формували українську політику, у тому числі й зовнішню. Проте донецький олігарх Віталій Гайдук і не прагне того, щоб про нього пам'ятали. Він захотів піти зі сцени ще задовго до другого Майдану, і, за даними Skelet.Org, зовсім не для того, щоб вдатися до заслуженого відпочинку на іспанській віллі або в особняку в мальовничій Кончі-Заспі.
Народження ІСД
Віталій Анатолійович Гайдук народився 19 липня 1957 року у селищі Хлібодарівка Волноваського району Сталінської (нині Донецької) області. 1980-го він закінчив Донецький політехнічний інститут за досить цікавою спеціальністю: інженер-економіст машинобудівної промисловості. Однак до заводів молодого Гайдука ще не тягнуло: близько року він проторчав у рідному інституті, намагаючись закріпитися там на аспірантурі, а потім за добрим знайомством (або як тоді говорили «за великим блатом») його влаштували до Донецького обласного центру «АвтоВАЗтехобслуговування». У СРСР це була єдина офіційна мережа автосервісу (альтернативою якої були тільки гаражні кулібіни), через яку ще можна було дістати дефіцитні комплектуючі. Черга для простих автовласників туди вишиковувалась на місяці вперед, окремо була черга для «своїх» та понаднормовий ремонт автомобілів vip–персон. За вплив над станціями техобслуговування (СТО) боролися і влада, і кримінальні угруповання. Тож отримати там місце навіть слюсаря вважалося великим успіхом, а зробити кар'єру без чиєїсь протекції було практично неможливо. А ось Віталій Гайдук із 1981 по 1987 рік виріс там від економіста до заступника директора з економіки. Завдяки чому обзавівся у Донецьку та області зв'язками найвищого рівня у всіх сферах, а також, за чутками, стартовим капіталом.
1988-го року 31-річний Віталій Гайдук несподівано виграє кадровий конкурс (нововведення часів «перебудови») на місце директора Зуївського енергомеханічного заводу (ЗЕМЗ). Важко сказати, що спонукало його змінити хлібне місце в СТО на завод, що виробляє автопідйомники, а ось секрет його перемоги на конкурсі відомий Skelet.Org. Справа в тому, що місто Зугрес, де розташований завод, підпорядковується Харцизькій міській раді, а першим секретарем Харцизького міськкому КПУ в 1986-90 р.р. був Сергій Тулуб – на той момент близький друг Віталія Гайдука, а згодом неодноразовий міністр палива та енергетики, міністр вугільної промисловості України, голова Черкаської ОДА.
Сергій Тулуб
Щойно Україна здобула незалежність і заявила про будівництво ринкової економіки, Віталій Гайдук одразу вирішив, що керувати заводом мало, їм добре б ще й володіти. І вже 1992 року розпочав процес приватизації свого ЗЕМЗ, який став першим приватизованим підприємством України, отримавши відповідне свідоцтво Фонду Держмайна за №1. Причому через те, що законодавча база тоді ще не передбачала жодних акцій, ЗЕМЗ був приватизований шляхом переведення в колективну власність – а вже трохи пізніше розпайований. Це призвело до того, що згодом завод неодноразово зазнавав рейдерських захоплень.
Гайдук займався не лише своїм ЗЕМЗ, а й «будь-яким бізнесом потроху», здебільшого поширеними тоді бартерними операціями. А після місцевих виборів 1994-го він зблизився із головою Донецької обласної ради Володимиром Щербанем, чиїм заступником став у грудні того ж року. Відповідно, коли 1995-го Володимир Щербань став головою обласної адміністрації (губернатором), то Гайдука і там було призначено його заступником. І ось саме тоді Гайдуком, який володів ЗАТ «Візаві», та його діловим партнером із «Азовсталі» Сергієм Тарутою, який створив при комбінаті свою фірму «Азовінтекс», було засновано корпорацію «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). До засновників корпорації також увійшли Донецьке регіональне відділення Академії технологічних наук України та Донецька торгово-промислова палата, якою керувала Ольга Пшонка, дружина прокурора Віктора Пшонки. Спочатку корпорація ІСД займалася постачанням газу промисловим і комунальним підприємствам області.
Сергій Тарута
Через багато років Тарута стверджував, що Віталій Гайдук «ніколи не очолював і не працював у корпорації ІСД». Якщо підходити до цих слів формально, то він не брехав: Гайдук справді ніколи не обіймав в ІСД жодних посад, він був його засновником, співвласником та головним лобістом. Вже 1995 року Гайдук домігся того, що всі постачання газу та розрахунки по них на Донеччині йшли виключно через «Індустріальний союз» — що приносили корпорації величезні «легкі» гроші. Крім того, це він не пустив до області корпорацію «Енергія» (Лазаренко, Тимошенко, Пінчуки, Аршава). Але звідки й за якими схемами ІСД «дістав» цей газ? Джерела повідомляли, що в середині 90-х ІСД тісно співпрацював з узбецькою мафією на чолі з Гафуром Рахімовим (один із «нукерів» Ісламу Карімова), який контролював у себе в країні видобуток газу. Тарута з ним домовився, а Гайдук вигадав вигідні схеми, за якими їхній азіатський партнер отримував «живі» гроші через оффоршну компанію «Eastern Distribution». Повідомлялося, що під час створення цих схем ІСД та Рахімов вирішили прибрати з українського ринку «Ітеру», під час чого в Києві було вбито директора компанії Олександра Шведченка. Закріпилася українсько-узбецька газова спілка придбанням Гайдуком і Тарутою 39% акцій компанії «Узбекнафтогаз».
Взагалі, становлення ІСД у 90-х залишило по собі цілий ланцюжок кривавих вбивств – які, втім, так і не було розкрито. Однією з перших жертв, пов'язаних із корпорацією, став 1995-го директор Алчевського меткомбінату — його розстріляли невідомі, і сталося це відразу після початку поглинання його заводу корпорацією «Індустріальним союзом Донбасу».
Зрозуміло, що існування такої структури, що стрімко багатіє, не міг пройти повз неофіційного господаря Донецької області. Гайдук і Тарута не горіли бажанням ділитися прибутками з Ахметовим, але якщо за Володимира Щербана їм це вдавалося, то за його наступника Сергія Полякова область швидко лягла і до ніг Ахметова, і до лакованих туфлів корумпованого прокурора. Геннадія Васильєва. А з призначенням головою ОДА Віктора Януковича Ахметов став повноправним співвласником «Індустріального союзу Донбас» і протягом кількох фактично диктував йому свої умови. Ось чому наприкінці 90-х і на початку «нульових» ІСД мала імідж «брендової» корпорації Ахметова. Цей імідж був дуже похмурим: корпорація мала дуже недобру славу «кривавої». Ще гіршими були її методи поглинання держпідприємств: спочатку люди Гайдука і Ахметова створювали при заводах фірми-посередники, які монополізували продаж продукції і забирали собі весь прибуток, потім вводили підприємства в борги, а потім викуповували ці борги і заволодівали контрольними пакетами акцій.
Віталій Гайдук. Золоті роки
Ходили чутки, що 1998-го Віталію Гайдуку запропонували очолити «Нафтогаз України», але він нібито відмовився від привабливого поста на користь Ігоря Бакая. Якщо це так, то про причини цієї відмови можна лише здогадуватися. Натомість, коли 2000-го міністр палива та енергетики Сергій Тулуб, старий приятель Гайдука, запропонував йому стати своїм заступником, той не заважав жодного дня. Щоправда, не встиг він освоїтися у Києві, як Тулуба виставили з уряду Ющенка-Тимошенко та переклали заступником секретаря РНБО Євгена Марчука – який лише плів невмілі інтриги. Проте Гайдук залишився на своїй посаді, і тоді він став першим заступником керівника центрального апарату новоствореної Партії Регіонів, співголовами якої в 2000-2001 році були Микола Азаров, Петро Порошенко, Юхим Звягільський, Леонід Черновецький, Володимир Рибак та Валентин Ландик.
В уряді Кінаха він став уже міністром палива та енергетики, а в уряді Януковича піднято до віце-прем'єра з паливно-економічного комплекту (ПЕК). І це незважаючи на те, що відносини дуету Гайдук-Тарута з командою Ахметова погіршилися, і в 2002 році в ІСД стався розкол.
Ще 2000-го року Ігор Прасолов, один із перших донецьких бізнесменів, який потрапив «під Ахметова» і займався в ІСД схемами «фінансової оптимізації», переконав створити окрему компанію для інвестиційно-консалтингового супровід бізнесу Ріната Леонідовича. Компанію назвали "Систем Кепітал Менеджмент" (СКМ), а директором її поставили самого Прасолова. Після чого спільне майно ІСД почали стрімко перепідпорядкувати та оформляти на СКМ: спочатку у наглядові ради та правління входили люди із СКМ, а потім відбувалася зміна власника. У результаті Ахметов фактично переписав на себе більшу частину металургійних підприємств ІСД, включаючи «Азовсталь», а також медіагрупу (телеканал «Україна»), футбольний клуб «Шахтар» та компанію «Цифровий стільниковий зв'язок». У ІСД тоді залишилося лише одне велике підприємство – Алчевський металургійний завод. Проте вже 2003 року ІСД придбав 98,81% акцій Дніпропетровського металургійного комбінату імені Дзержинського та 42,26% акцій ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського».
Крім того, ІСД почав вкладати кошти в іноземні підприємства: першою купівлею стали 79,48% акцій Дунайварошського металургійного комбінату (Угорщина). Навколо нього швидко виник скандал: виявилося, що Гайдук створив корупційні схеми продажу цього підприємства української електроенергії за заниженими тарифами. Далі були куплені меткомбінат DAM-2004 (Угорщина), польські меткомбінат «Huta Czestochowa» та металопрокатний завод «Lozenс», завод вогнетривких матеріалів у Хшанові. Причому ідея розширювати бізнес на Європу та уникати злиття з російськими компаніями належала Віталію Гайдуку, який приблизно з 2001 року зайняв різко антиросійську позицію в економіці – і як співвласник ІСД, і як віце-прем'єр. Повідомлялося, що його відставка у грудні 2003 року була ініційована Путіним і стала підсумком категоричного неприйняття Гайдуком проекту українсько-російського консорціуму з управління газотранспортною системою.
Проте справжніх причин своєї впертості Віталій Гайдук не називав, запевняючи, що діє на користь України. Втім, присвячені у його схеми люди повідомили Skelet.Org, що вся річ у тому, що цей консорціум, як і газова політика Путіна в Середній Азії, били за великими бізнес-планами Гайдука та Тарути, які роблять великі гроші на узбецькому газі – і не лише в Україні. Так, наприклад, 2002 року ІСД виграв тендер на постачання узбецького газу до Євросоюзу, і угода просто зривалася. Свою лепту в антипутинську позицію Гайдука зробив контракт між Харцизьким трубним заводом (ХТЗ) і «Газпромом» на постачання до Росії труб великого діаметру: після того як ХТЗ забрав собі Ахметов, то ІСД втратив цей дуже вигідний контракт, і Гайдук не відмовився від банальної помсти.
Після остаточного поділу ІСД його основними власниками залишилися Віталій Гайдук (50,1%) та Сергій Тарута з Олегом Мкртчаном (49,9% на двох). До того ж 2004 року ними було створено консорціум «Індустріальна група», в управління якому передали всі не пов'язані з металургією активи ІСД: «Українську молочну компанію» (через кіпрську фірму «Tibbetts Holdings Limited»), Видавничий лом «Еволюшен Медіа» (портали proUA та UUA) phl), АТЗТ «Українська незалежна ТБ-корпорація» (разом з Фірташем), ряд футбольних та хокейних клубів («Сталь», «Металург», «Сокіл»). У 2006 році статки Віталія Гайдука оцінювали в 1,77 мільярда доларів, а через рік вже в 2,7 мільярда доларів.
2006 року Віталій Гайдук ненадовго повернувся до публічної політики. Цьому поверненню передував скандал у грудні 2005-го, коли Віктор Ющенко вже нібито підписав указ про призначення Гайдука віце-прем'єром з ПЕК (в обмін на обіцянки призвести до лояльності Донецького регіону), але проти цього призначення категорично повстали міністр палива та енергетики Іван Івлаченко та Іван Плачков. У відповідь Дніпровський меткомбінат, який входив до ІСД, подав судовий позов про недійсність договору між компаніями "Нафтогазом", "Газпромом" та "RosUkrEnergo". Це ще раз виявило Гайдука як олігарха, який мстить своїм противникам політико-економічними методами.
Віталій Гайдук та Віктор Балога
Місце у владі для Віталія Гайдука знайшлося у жовтні 2006 року: його було призначено секретарем РНБО. Чи випадково, але так склалося, що наступні кілька місяців президентська влада перебувала у жорсткому протистоянні з парламентською «антикризовою коаліцією» та урядом Януковича – і в той же час ІСД Гайдука та СМЯ Ахметова продовжували боротьбу за великий бізнес. І все ж у розпал кризи Гайдук, за даними Skelet.Org, відмовився підтримати надто радикальні плани Ющенка, і в травні 2007 пішов у відставку – його замінили на поступливого Івана Плюща. Більше Віталій Гайдук вже ніколи не обіймав високих посад, хоча у 2008 році він почав активно підтримувати Юлію Тимошенко і йому знову обіцяли крісло віце-прем'єра, але отримав лише звання радника прем'єр-міністра. А ще за кілька років він взагалі зник з поля зору.
Віталій Гайдук. Олігарх іде в тінь
Повідомлялося, що в 2008 році Гайдук готував візит першої Юлії Тимошенко до Москви, під час чого знову порозумівся з росіянами. І ось у 2009 році відбулася знаменна подія у світі українського бізнесу: Віталій Гайдук продав свою частку в ІСД російської компанії «Євраз» (спочатку поступившись її Таруті та Мкртчяну, які вже перепродали її росіянам). Причому, не дивлячись на кризу, отримав за неї дуже хороші гроші: офіційно сума угоди не оголошувалась, але журналісти повідомляли то про 1,3 мільярда доларів, то навіть про цілих 3 мільярди! Гроші перераховувалися через "Зовнішекономбанк", але Гайдук отримав їх не відразу, його частку викуповували частинами протягом двох років.
А ось подальша доля цих грошей стала предметом чуток та спекуляцій. Зокрема, численні джерела Skelet.Org стверджували, що від 300 до 400 мільйонів доларів із них було витрачено на виборчу компанію Юлії Тимошенко, яка нібито гарантовано обіцяла Віталію Гайдуку у разі своєї перемоги посаду першого віце-прем'єра.
Протягом 2008-2013 р.р. новини не раз повідомляли про нові судові рішення у справі мешканки Донецька Людмили Микитиной, чию п'ятирічну онучку Машеньку ще навесні 2000-го року задавив на смерть шофер службового джипа Віталія Гайдука, прямо біля будинку свого шефа. згодом водій, який вмовив взяти провину на себе.). До речі, пізніше з'ясувалося, що джип був викрадений в ЄС і потрапив до Гайдука кримінальними каналами. Тоді корпорація ІСД відмахнулася від цього злочину, виділивши мамі та бабусі загиблої Машеньки цілих 5 тисяч гривень (про що гласила службова записка завідувача гаража корпорації). Потім ІСД вирішив сплатити похорон дівчинки – але при цьому його менеджери вимагали чеки не лише за труну та вінки, а й за «послуги церкви» (відспівування, свічки тощо). Коли Людмила Микитіна почала подавати до суду позови про компенсацію, її почали погрожувати кримінальною справою за здирництво, то фізичною розправою. На щастя, жінка не постраждала, а ось у 2007 році злощасний джип та його шофер раптово «з'їхали з моста в річку», як написали потім у протоколах міліції. Микитина продовжувала боротися – і підвищувати суму компенсації. У грудні 2012 року Ворошиловський суд Києва ухвалив рішення про задоволення позову Микитіної на суму 200 мільйонів гривень. Гроші, які Віталій Гайдук міг би виділити зі свого мільярда доларів. Однак цього так і не трапилося, а після цього ЗМІ перестали повідомляти про подальшу долю цієї справи та взагалі про Людмилу Микітіну.
Мабуть, Гайдук вирішив знайти своїм грошам вигідне застосування – і вклав, насамперед, у розширення своєї частки в Індустріальному союзі. Повідомлялося також про те, що він виділив 400 мільйонів гривень на будівництво під Києвом кінноспортивного комплексу «VIAN Арена», що розмістився на 50 гектарах. А як головний тренер виписав із Голландії чемпіонку світу Анке ван Грюнсвен – формально щоб «навчати майбутніх українських олімпійців». Ось тільки у ролі цих «майбутніх олімпійців» чомусь опинилися сам Гайдук, його рідні, друзі та бізнес-партнери. У його активах також були «Українська гірничо-металургійна компанія», Гданська судноверф, столичний готель «Hyatt», ПАТ «Трест «Київміськбуд-6», Завод будівельних виробів, а також величезна кількість нерухомості у Києві. Так, наприклад, свого часу «Індустріальна група» отримала чотириповерхову будівлю із солідним шматком території на вулиці Франка біля самого Володимирського собору. Гайдук придбав десять (!) ділянок землі по 12-25 соток у Кончі-Заспі, віллу в Барселоні (Іспанія), а контрольовані ним будівельні компанії звели кілька висоток у Києві. Словом, протягом 2005-2013 р.р. донбаські металургійні капітали Віталія Гайдука повільно, але впевнено трансформувалися у столичну нерухомість, агропідприємства, спортивні клуби, акції іноземних компаній і підприємств. Але у 2013 році він частково продав і їх, наче передчуваючи майбутні грандіозні потрясіння – і як під землю провалився!
Справді, після Євромайдану про Віталія Гайдука лише іноді згадували, але про нього не було жодних свіжих новин. Про те, що Гайдук живий і нікуди не поїхав, свідчили лише кілька рядків у повідомленні за жовтень 2016 року про смерть засновника українського фонду «Відродження» Богдана Гаврилишина (філії фонду Сороса). Серед тих, хто прийшов на його похорон, згадувався і Віталій Гайдук – як голова наглядової ради київської філії Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ). Після цього Гайдук повернувся в тінь, знову пропавши з поля зору громадськості та преси. Однак його коротка поява викликала низку чуток і пліток про те, чим зараз займається один із найбагатших людей України, і чи не пов'язано це з активністю його бізнес-партнера Сергія Тарути, який мріє відбити Донбас у Ріната Ахметова…
Сергій Варіс, для Skelet.Org
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!