Владислав Дрегер: як рейдер рейдеру очі викльовував. ЧАСТИНА 1
У списку українських рейдерів він посідає почесне місце другого після Корбану. Але хоча Влад Дрегер поступається йому в розмірах відтиснутих і захоплених підприємств, він помітно перевершує його в цинізмі та підлості, які регулярно виявляв навіть по відношенню до своїх компаньйонів. Вихідці з кривавої ОЗГ «17-а ділянка» ось уже кілька років будують один одному підступи, а тепер ще й фінансують сепаратистів своїми податками, маючи високих покровителів як у Києві, так і Донецьку.
Владислав Дрегер. Під дахом «17-ї ділянки»
Дрегер Владислав Олегович 3 лютого 1973 року у Слов'янську - тоді ще мало кому відомому провінційному містечку Донецької області. Після закінчення середньої школи він вступив до Краматорського індустріального інституту (нині – Донбаська машинобудівна академія), який закінчив у 1996 році за спеціальністю «економіка управління». А потім, якщо вірити його автобіографії, Владислав Дрегер пішов працювати до податкової інспекції Слов'янська, де лише за рік доріс до начальника юридичного відділу. Але ще через рік Дрегер з якоїсь причини кинув роботу в такому хлібному відомстві, і перевівся на Слов'янський олійно-жировий комбінат, заступником директора з правової роботи.
Настільки успішна кар'єра молодого випускника пояснювалася його близькістю до краматорського ОЗУ «17-а ділянка». Детальніше про це угруповання, сумнозвісну причетність до вбивства журналіста Ігоря Александрова, Skelet.Org розповідав у матеріал про Максима Єфімова. Нинішній депутат Блоку Петра Порошенка, Єфімов у молодості «тусувався» з лідерами «17-ї дільниці», і досі зберіг близькі стосунки із деякими з них. Знав Юхимів і Дрегера, хоча про зв'язок один з одним жоден з них ніколи не говорив. Адже у них були такі спільні та дуже близькі знайомі, як Дмитро Герман та Олександр Рибак: перший очолював у ОЗУ «бригаду кілерів», а другий був кримінальним бізнесменом, який займався вкладенням кривавих грошей «17-ї ділянки» у тіньовий та легальний бізнес. Це Рибак, Герман і Костянтин Яворовський (колишній працівник МВС), що приєднався до них, влаштували в 1998-му році в ОЗУ кривавий переворот, усунувши його колишніх лідерів Яковенка та Єрмакова. І саме спроба оприлюднення цієї інформації коштувала життя Ігореві Александрову.
Так от, уже на момент закінчення інституту, Владислав Дрегер був добре знайомий з багатьма «авторитетами» з ОЗУ «17-а дільниця». Саме ці знайомства допомогли Дрегеру розпочати стрімку кар'єру у податковій інспекції, яка вже за рік раптово перервалася.
Мабуть, він зайшов далеко за межі закону, надаючи своїм знайомим необхідні послуги. Але кримінальні друзі не залишили Дрегера, навпаки – після цього перед ним відкрилися перспективи великого бізнесу. І ввів його туди Олександр Рибак.
Рибалка контролював бізнес через підприємства ЗАТ «УкрЛіга» (офіс розташовувався у Слов'янську) та ТОВ «Донбас-Ліга», і ось якраз в «УкрЛізі» і був взятий на роботу молодий юрист Влад Дрегер. Сферою його діяльності були корпоративні права, скуповування цінних паперів, маніпуляції з акціями, рейдерське захоплення підприємств. Свої гонорари Дрегер відпрацьовував на 120%: повідомлялося, що за його допомогою Рибак «прихватизував» кілька великих підприємств, зокрема ВАТ «АІЗ-Енергія», яке об'єднувало три заводи, які були найбільшими українськими виробниками ізоляторів та арматури для ЛЕП.
І ось там, працюючи на ОЗУ «17-а ділянка», Дрегер познайомився і зблизився зі своїм майбутнім бізнес-партнером Сергієм Білогородським. За словами самого Дрегера, уродженець Нижнього Тагіла (Росія) Сергій Білогородський прибув до України на початку 90-х, нібито рятуючись від призову до армії, та перетнув кордон на велосипеді, без паспорта. За інформацією інших джерел Skelet.Org, Білогородський був пов'язаний з московським ОЗУ «Солнцевські» і переховувався від кримінального переслідування. В Україні цей «біженець» одразу ж був підібраний та обігрітий місцевою «братвою»: йому зробили паспорт та влаштували працювати агентом із постачання у ТОВ «Донбас-Ліга», а потім комерційним директором до одного з підприємств ЗАТ «УКрЛіга».
Розслідування вбивства Яковенка та Єрмакова змусили втекти в Європу їхнього безпосереднього ліквідатора Дмитра Германа, а подальше вбивство Ігоря Александрова змусило «зробити ноги» і Рибака – якого потім було заарештовано і в 2006 році і визнано замовником злочину. Суд ухвалив конфіскувати все його майно, проте на той час активи «УкрЛіги» та «Донбас-Ліги» вже були розтягнуті колишніми підручними Рибака – у тому числі Дрегером та Білогородським. Завдяки тому, що в ОЗУ «17-а ділянка» знову помінялися лідери, а саме угруповання опинилося під пильною увагою правоохоронних органів та ЗМІ, компаньйони Дрегер та Білогородський зуміли «скристити» частину капіталу Рибка та піти «у вільне плавання» (перебравшись до Донецька) без необхідності пояснення з «братвою». Втім, джерела Skelet.Org повідомляли, що їхній зв'язок з ОЗУ (існуючим і досі) не обірвався, і Дрегер ще довго зберігав деякі «ділові контакти» зі своїми старими знайомими. У тому числі й для вирішення «лоскітливих питань» — просто кажучи, користувався послугами бандитів. Кажуть, що вихідці з «17-ї ділянки» є і серед її численних охоронців.
Королі рейдерів
Наявність за спиною кількох похмурих особистостей була просто необхідна Владиславу Дрегеру, оскільки він вирішив продовжувати та розвивати справу, до якої його долучив Олександр Рибак – рейдерське захоплення підприємств. Тільки завдяки цьому методу Дрегер зумів вибитися в мультимільйонери і ввійти до досить великих бізнесменів Донбасу (звичайно, рівнем нижче Ахметова і Тарути).
Дрегер, який перебрався до Донецька, заснував ТОВ «Тяжке машинобудування», а вже починаючи з 2001 року почав прибирати до рук ВАТ завод «Коксохімобладнання» (ЗКХВ). Його остаточне захоплення Дрегером та Білогородським датується 2005 роком, а вже 2006-го повідомлялося, що компаньйони розділили підприємство між собою таким чином: Білогородський отримав контрольний пакет акцій, а Дрегер залишив собі 12%. Як у випадку з іншими спільними активами, згодом за контроль над ЗКХО між ними спалахне жорстока війна.
Дуже гучною та скандальною була історія із захопленням, а потім розділом «ДОПАС» — Донецьким обласним підприємством автобусних станцій. Це підприємство виникло ще в УРСР, тоді воно поєднувало понад 80 автобусних станцій. У 90-ті вона була приватизована трудовим колективом, зі створенням ВАТ «ДОПАС», контрольний пакет якого швидко зосередився в руках начальства. Але й вони не втримали його, коли 2003 року «ДОПАС» атакували Дрегер та Білородський. Підприємство було захоплене ними за подвійною схемою. Спочатку у головних акціонерів підприємства (Коновалова В.Л., Соловей Л.А., Арестова Н.Л., Литвиненко В.Ю. та Бородінова Л.В.) були буквально вкрадені їхні акації. Крадіжка відбулася шляхом підробки підписів на дорученнях про реалізацію акцій, а брали участь у цій кримінальній афері дніпропетровська Дилерська контора «Укрінвест», київський Інвестиційний фонд «КООП-Інвест» та донецьке ЗАТ «Реєстратор». Потім акції через підставних осіб (бомжів) перейшли в руки Дрегера і Білогородського, а ті влаштували «ліві» збори акціонерів (себе і своїх людей), після чого майно ВАТ «ДОПАС» перейшло до створеного Дрегером і Білогородським ТОВ «ДОПАС» (2009, що стало ПАТ «ДОПАС»). У цьому підприємстві контрольний пакет залишився за Дрегером, а Білогородський став міноритарієм.
Слід зазначити, що за фактом присвоєння акцій у 2003 році Донецькою обласною прокуратурою було порушено кримінальну справу №67-1072, яка успішно «провисіла» до 2007 року і була закрита слідчим МВС Ганною Коваль.
На цьому Дрегер не зупинився, і в наступні роки шляхом рейдерських захоплень приєднав до «ДОПАС» підприємства ВАТ «Донецькавтотранс», кілька АТП (у Костянтинівці, Артемівську, Сніжному та Торезі), поглинав окремі автостанції та дрібні підприємства-перевізники, поступово монополізуючи ринок автобусних перевезень. Його автотранспортна імперія стрімко розширювалася, в ній з'явилися: «Транспортний союз Донбасу», «Авто-експрес», ТОВ «Магістраль-2003», ТОВ «Автовокзали Донбасу», ТОВ «Донецькі вокзали», «Донбасавтосервіс», ТОВ «Сівер-Авто» Слав та «Сівер-Авто» Слав та «Сівер-Авто» Слав та «Север-Авто» «Донецьких» пояснювався тим, що до компаньйонів Дрегера увійшов Алімжан Ідяятович Бахтеєв – чоловік Тетяни Бахтєєвої, яка у свою чергу була «другом сім'ї» Жигана Такташева (працювала разом із його дружиною) та близькою знайомою таких постатей, як Ахать Брагін, Рінат Ахметов, Геннадій Узбек. Таким чином, перепусткою на територію Донецька для Дрегера стало працевлаштування Алімжана Бахтєєва (він вважався на певній посаді в «ДОПАС») і така собі схема, що відстібає частину прибутку сімейству Бахтєєвих і Такташевих. Повідомлялося, що частиною цієї схеми була монополія на заправку всього автотранспорту, контрольованого фірмами Дрегера, на заправках «УНТ-Схід», що належали структурам, пов'язаним із сім'ями Такташевих, Бахтєєвих та Валітових, бізнесменами Ігорем Філіппенком, Андрієм Адамовським и Миколою Гавриленко (Нинішній глава «Укртранснафти»).
Микола Гавриленко
Дрегер не тільки захоплював автостанції та автопідприємства, а й безжально драв три шкури з пасажирів та інших перевізників, які працювали на автобусних маршрутах у Донецькій області. Зокрема, у вартість квитків він включав 20% «станційного збору» + 10% вартість деяких послуг, які начебто «ДОПАС» надають перевізникам (насправді ніяких послуг не було). У результаті квитки на міжобласні рейси, що продаються в Донецьку, виявлялися на 20-30% дорожчими за квитки, що продаються на зворотні рейси в Полтаві або Харкові. У 2009 році це стало приводом, яким Генпрокуратуру відправила зауваження щодо роботи «ДОПАС» голові Донецької ОДА Володимиру Логвиненко. Однак тоді Дрегер легко виплутався із ситуації, звернувшись до своєї покровительки Тетяни Бахтєєвої.
Але Дрегер не обмежувався автотранспортною темою рамками Донецької області. До 2010 року він був уже власником 70% акцій ВАТ «НОПАС» — аналогічного підприємства в Миколаївській області, а також захопив автовокзали Херсона та Одеси.
Наступною відомою жертвою рейдерів у 2004-2006 р.р. стало КП (колективне підприємство) "Зуєвський енергомеханічний завод". Його біди почалися ще в 90-х роках, але чи була в цьому вина лише його старого директора Степана Портнова сказати важко. Наприклад, ЗМІ повідомляли про те, що Портнов намагався вийти з продукцією заводу на міжнародний ринок, навіть західний, але там йому відповіли, що не співпрацюватимуть з колективним підприємством, а лише з приватним (такий на Заході «вільний ринок» виходить). На українському ринку панували хаос і корупція, до того ж Зуєвським заводом зацікавилися рейдери. І ось тут до Портнова прийшли Дрегер і Білогородський, представившись як власники ЗКХО і «промисловці», зробили на заводі велике замовлення, а потім по-дружньому запропонували йому допомогти - і рейдерів відігнати, і підприємство переоформити в приватне, щоб західні партнери його не цуралися, і навіть стати поручниками кредиту. Як свій гонорар вони запросили по 12% акцій заводу, але при цьому запевнили, що 51% залишиться в руках Портнова.
Умовивши старого, вони створили ЗАТ «Зуєвський енергомеханічний завод» — якому потім було передано все нерухоме майно та обладнання комунального підприємства. Належні за нього гроші були перераховані на рахунок фірми-одноденки ПП «ТанЛар» і мали піти на закупівлю обладнання, але… зникли. Потім Владислав Дрегер передав Портнову його пакет акцій (51%), але оформлений таким чином, що Портнов не міг самостійно повноцінно розпоряджатися ними! Портнов намагався протестувати, але проти нього вже було порушено кримінальну справу №67-2036 за незаконний продаж підприємства. Цю справу вела та сама Ганна Коваль, тобто його контролював Дрегер (утримуючи його у висячому стані) і більше року шантажував їм старого Портнова. А коли потім восени 2007 року Портов спробував продати свої акції, він не зміг їх отримати з рук розпорядника. Потім на заводі змінилося керівництво: звільнений з посади директора Портнов раптом повернувся і став головою наглядової ради, а Владислав Дрегер доручив Ганні Коваль таки закрити кримінальну справу №67-2036, мабуть, досягши з Портновим компромісу. Після цього Коваль звільнилася з МВС і влаштувалась працювати начальником Департаменту фінансово-економічної безпеки ВАТ «Донецькавтотранс», додаючи свої здібності та зв'язки для «вирішення питань», які супроводжували корупційний бізнес Дрегера.
Втім, вже в лютому 2008-го Портнов, що одумався, побіг шукати правду ЗМІ і в РНБО (до Турчинову), закликаючи захистити його від рейдерів. Але було вже пізно, і незабаром Портнов втратив також місце голови спостережної ради – його змінив Дмитро Сазонов, давній знайомий Дрегера (вони разом навчалися в інституті) і керуючий багатьма підприємствами. Здавалося б, рейдери-компаньйони знову перемогли, проте лише за кілька місяців між ними виник який і посварив на смерть Дрегера з Білогородським, зробивши їх лютими ворогами.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Дрегер Владислав: як рейдер рейдеру очі викльовував. ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!