Олександр Ліщенко (Ліча): із життя київських «авторитетів». ЧАСТИНА 1
Останніми роками наші ЗМІ так часто і докладно писали про корупціонерів, продажних «ментів» та радикалів-беззаконників, що українці вже й забули про існування тих, хто набагато гірший за всіх їх разом узятих. А тим часом кримінальні «авторитети» 90-х та їхні підручні-відморозки не залишилися в минулому, і не всі з них лежать на гранітних алеях кладовищ. Як, наприклад, київський бізнесмен та заступник голови Федерації боксу Олександр Ліщенко, у певних колах відомий під прізвиськом Ліча.
Він є яскравим доказом того, що колишніх авторитетів не буває. Навіть перекваліфікувавшись у підприємців та депутатів, ці люди продовжують контролювати підприємства, ринки, банки, місцеву владу, зберігши свою вовчу натуру і досі не позбувшись старих бандитських замашок. Якщо у когось і були сумніви в кримінальному минулому Лічі (чи мало, може, наговорили на «шановну людину»), то вони остаточно розвіялися після того, як ще 2012-2013 р.р. депутат Київради Олександр Ліщенко неодноразово продемонстрував усю свою суть у низці конфліктних ситуацій, зображених журналістами. Так, 20 грудня 2012 року Ліщенко, в ході суперечки із депутатом від «УДАРу» Ярославом Гінкою, схопив того «за хомут» і спробував вивести його із зали засідань Київради до коридору, щоб «розтлумачити за поняттями». Тодішній секретар Київради Галина Герега навіть перервала через цей інцидент засідання.
А 11 липня 2013 року, під час гарячих «дебатів» у Київраді (коли Яценюку зламали окуляри), Ліщенко так штовхнув депутата від «Батьківщини» Лілію Гриневич, що та вдарилася головою об стіну та знепритомніла. Тоді ж Ліщенко погрожував її соратникам по фракції Олександрі Кужел та Леоніду Ємецю.обіцяючи, що ті «не доживуть до вечора» Кужель негайно розтрубила про ці погрози у ЗМІ, зчинився гучний скандал. Вже наступного дня Ліщенко, який здав назад, сам скаржився пресі, що це Кужель напала на нього першою, порвала йому сорочку і погрожувала «публічною розправою». Однак ніхто не повірив людині, яка поводилася на засіданнях Київради як гопник на «розбірках», ображаючи опонентів базарним матом 90-х років.
Ліщенко Олександр Васильович народився 30 квітня 1969 року у Києві. Не маючи жодної потягу до знань, після восьмого класу він вступив до київського ПТУ №2 (нині – вище комерційне училище), де навчали на кухарів, кондитерів та продавців. Такі ПТУ вважалися жіночими, і в них на одного пацана припадало по десять баб (а їхні жіночі гуртожитки збирали сексуально стурбованих молодих людей з усього міста). Загалом, Саші Ліщенку там було набагато веселіше, ніж у школі! До речі, це єдина фактична освіта Ліщенка, оскільки отримані ним у 2010 та 2012 роках дипломи маркетолога та економіста, за даними Skelet.Orgє купленими.
Після закінчення ПТУ Ліщенко не був «заголений» до армії – причину чого він приховав. Але, враховуючи, що відкупитися від військкома тоді було вкрай важко, а хлопцеві з простої сім'ї ще й просто нема чим, то можна впевнено сказати, що Олександра Ліщенка визнали непридатним до служби за станом здоров'я цілком законно. Ось тільки за якою саме статтею залишилося невідомим. Серед його знайомих досі ходять чутки, що у Лічі «сім-бе», тобто проблеми із психікою. Що ж, дивлячись на його поведінку, цим чуткам можна вірити.
Першим місцем роботи майбутнього авторитету була Київська взуттєва фабрика імені 10-річчя Комсомолу (липень 1987 — жовтень 1988). Потім Олександр Ліщенко кілька місяців просто бив байдики: у його біографії записано, що з грудня 1988 року по квітень 1989 року він навчався на курсах підготовки водіїв при Республіканському навчальному комбінаті. От тільки подібні курси тоді не вважалися ні навчанням, ні роботою — їх закінчували десятки тисяч юнаків, не відриваючись від технікуму чи заводського верстата. 19-річний Ліщенко, який не пішов в армію і кинув роботу на взуттєвій фабриці, фактично цілих півроку ніде офіційно не працював. На той час це тягнуло на статтю про дармоїдство (була скасована лише у квітні 1991-го). Ще одна загадка минулого Лічі…
Далі вже в біографії Ліщенка «посади» стрімко змінювалися одна за одною: водій АТП № 23070 (1989-1990), різноробочий спортклуб «Електрон» (1990-1991), зварювальник-рихтувальник МП «Кінтеко» (1991-19) (1992-1995). Ось тільки пекарем Ліщенко лише вважався, бо «рихтував» чужі особи, оскільки вже 1991 року він був учасником ОЗУ Валерія Прищика. Разом із Ліщенком у банду подався його друг дитинства та однокласник Сергій Онопрієнко. До речі про їхні прізвиська: Ліщенко називали «Лічів» ще у школі, тож він усе життя ходить із цим «погоняловом», а от коли і чому його друга Онопрієнка прозвали «Салоєдом», невідомо.
Валерій Прищик (ліворуч), Олександр Ліщенко (у центрі) та Сергій Онопрієнко (праворуч) лихі 90-ті
Онопрієнко, Прищик і Ліщенко, через кілька років
Повторимо, що все це не просто контролювалося спочатку ОЗУ Прищика, а потім його спадкоємцями (до яких входить Олександр Ліщенко), це були їхні основні джерела доходу. Понад те, окремі напрями, такі як махінації з алкоголем, розвивалися потім ними окремо. Але окрім напівкримінального тіньового бізнесу, окрім рейдерства та здирництва, ОЗУ Прищика-Ліщенка чинила злочини, які не мають терміну давності.
Однією з найгучніших бандитських розбірок у Києві початку 90-х було «побоїще на Лісовому», коли угруповання Прищика «забило стрілку» з бандою «лісниківських», яку очолює якийсь Монах. У битві використовували як холодну, так і вогнепальну зброю: як повідомляли ЗМІ, Салоєд, друг і однокласник Лічі особисто застрелив одного з «лісників» з автомата, а ще одного «лісника» підручні Прищика забили на смерть битами. При цьому сам Ліча у цій «розборці» нібито не брав участі, оскільки сидів у СІЗО за звинуваченням у викраденні автомобіля — але після цієї війни його відразу ж відпустили «з миром», що наводить на деякі роздуми. Втім, із «кротами» в ОЗУ Прища розправлялися жорстоко: розповідали, що одного зі своїх «бригадирів», запідозрених у роботі чи то на органи, чи на іншу банду, прив'язали до джипів і розірвали, і в цій кривавій історії без Лічі вже не обійшлося. Розповідали й дещо інше: саме вміло підставляючи інших «бригадирів», Лича якраз і зумів піднятися до найближчого помічника та приятеля. Не дарма про Ліщенка досі відгукуються як про «гнилу людину».
Ще одне відоме вбивство, до якого міг бути причетний Ліча, сталося 1997 року. Тоді бандити Прищика влаштували розбійний напад на бізнесмена Рижкова. Це був не просто «наїзд» кількох «братків» на чергового комерсанта, справа виявилася вельми масштабною. Рижков написав заяву до міліції, дав безліч свідчень, було проведено оперативну роботу, за підсумками якої в розшук було оголошено самого Прищика! Однак невдовзі Рижкова, як головного потерпілого та свідка справи, застрелили: вбивство сталося у його рідному селі Семиполки, що під Києвом.
Також преса свого часу повідомляла, що у 90-ті роки на Троєщинському ринку група «невідомих рекетирів» (а хто б посмів там таким займатися, окрім людей Прищика?) жорстоко побила кількох торговців, один із яких помер від заподіяних травм.
З 1997 по 2001 рік стосовно членів ОЗУ Прищика відкрили 15 кримінальних справ, 24 бандити опинилися за ґратами. Проте сам Прищик продовжував перебувати в розшуку — хоч він ні від кого особливо не ховався, продовжував навідуватись «з перевірками» на Троєщинський ринок, і всім правоохоронним органам про це було добре відомо. Як же це? Та ось так! У 90-х бурхливу діяльність ОЗУ Прищика покривали не лише столичні чиновники, яких він «підгодовував», і не лише куплені ним журналісти, які публікували обурені статті про «свавілля щодо підприємців», як це робило «Дзеркало Тижня» Юлії Мостової. Фактично Прищика та його бурхливу діяльність покривали київський УБОЗ та СБУ. Покривали доти, поки одного разу він став їм більше не потрібен.
Як убивали Чайника
Більшість українських ОЗУ мають майже однакову біографію: їх засновували одні «авторитети», після вбивства яких на чолі угруповань вставали інші «авторитети», але й ті прожили недовго, після чого їхня спадщина ділили між собою спритні помічники та компаньйони. Skelet.Org вже не раз розповідав подібні історії у своїх матеріалах про Василі Петівці, Валерії Дубілі, Олександрі Ангерті, Максима Єфімова, Олександрі Налекрешвілі, та інших одіозних персонажів української політики та великого бізнесу.
Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що колишній тренер з велоспорту Валерій Прищик розпочинав «бригадиром» в ОЗУ Володимира Поліщука на прізвисько Чайник, колишнього кадрового військового. Сам Поліщук розповідав про себе, що нібито він служив під командуванням знаменитого бойового генерала Бориса Громова (2000 року став московським губернатором). Однак з'ясувалося, що насправді Поліщук служив у групі радянських військ у Чехословаччині, де непогано нажився на крадіжці майна та торгівлі ширвжитком, після чого вирішив «замутити» свій бізнес, возячи товари з Європи до Києва. Потім Поліщук заснував у Києві кілька речових базарчиків, один із яких, «Патент», згодом виріс на Троєщинський ринок.
Оскільки бізнес у Поліщука був «різносторонній», у тому числі тіньовий та кримінальний, і вимагав наявність міцних кулаків для оборони своєї та захоплення чужої території, він зібрав власну ОЗУ. Її кістяк складався з таких же офіцерів, що звільнилися з армії, а свій авторитет Поліщук буквально завоював у війні з чеченськими етнічними угрупованнями. Тоді, на рубежі 80-90-х «гірці» намагалися взяти під свій контроль київські базари та кіоски, але проти них виступили місцеві «слов'янські» ОЗУ, видавивши їх із міста взагалі. Схоже, що подібна війна тоді прокотилася всією Україною, тому що чеченські угруповання так і не змогли закріпитися в жодному великому місті країни, і досі їх вплив та присутність мінімальна. Лише трохи пізніше, до кінця 90-х зусиллями «рухівського» МЗС емісари дудаєвської Ічкерії взяли під свій контроль Херсонський НПЗ, а Едуард Гурвіц люб'язно запросив їх до Одеси (звідки їх потім вибили люди Ангерта, але не повністю).
Розширюючи свою ОЗУ, Поліщук-Чайник узяв до себе в союзники «бригаду» Валерія Прищика, яка складалася зі спортсменів і просто «гопників» на кшталт Лічі. Для Прищика, який ще не мав великої ваги і широких можливостей, перебивався рекетом ларечників і грабежами заможних киян, ця пропозиція виявилася вигідною: їх поставили контролювати ринки, що розросталися. Але Прищик швидко зрозумів, що його "бригаду" просто використовують як "піхоту" в ході війни за території. На початку 1992 року, коли сталося те саме «побоїще на Лісовому» (з двома трупами та купою поранених), «бригада» Прищика міцно влипла – і він наполіг, щоб Чайник їх десь «поховав». Тоді Поліщук відправив людей Прищика, включаючи Салоєда і Вову Бандита, до яких приєднався Олександр Ліщенко, який вийшов з камери, до Чехії. Там у Поліщука було щось подібне до свого «ділового представництва» з найближчих людей, його армійських друзів, які відкрили низку фірм.
Однак Прищик, Ліча, Салоєд і Вова Бандит, які прибули до Європи, побачивши неймовірну кількість заможних людей, що називається «злетіли з котушок» і вчинили низку злочинів, у тому числі вбивств. Зокрема, їхніми жертвами стали бізнесмени-араби, з трупів яких Прищик і Ліча взяли 300 тисяч доларів. Так от як проводив свій час Ліча, який в цей час вважався в Києві мирним пекарем у продмагу!
Люди Поліщука спробували було пред'явити претензії цим «беззаконникам»: мовляв, якщо приїхали відсидітися, то поводьтеся тихо! Але за це, як повідомляли джерела Skelet.Org, команда Прищика (включаючи Лічу) просто… вбила їх. Двох застрелили в лісі, а третього (Давидовського) уві сні, з автомата – обставивши це як нещасний випадок (мовляв, спав обійнявшись із «калашниковим»). Прищик не тільки зумів переконати Поліщука в тому, що це була справа певної конкуруючої банди, він зумів значно посилити своє становище в ОЗУ. А далі Прищик вирішив усунути й самого Поліщука.
Повернувшись восени 1992 року до Києва, Прищик зустрівся з Поліщуком і в нього відбулася аж ніяк не дружня розмова зі своїм «босом». Прищик пред'явив Поліщуку претензії: мовляв, ти за моєї відсутності не допомагав моїй родині! Як виявилося, «сім'я», 18-річна дружина Прищика Вікторія, просто «крисила» гроші, що отримуються від Чайника, але це з'ясувалося вже пізніше. А тоді, під час вибуху конфлікту, Прищик у супроводі Вікторії та своїх вірних кривавих підручних Лічі, Салоєда, Вови Бандита та братів Маячків, поїхали до будинку Поліщука, викликавши його у двір для розмови. Потім Маячки усунули охоронців, а Прищик, Ліча та Салоєд розстріляли Чайника.
Могила Володимира Поліщука (Чайника)
А ось далі різні джерела Skelet.Org дають дещо суперечливу інформацію. Журналісти свого часу писали, що банду Прищика «пов'язав» УБОЗ, проте колишній заступник прокурора Києва Сергій Винокуров (з 1998 по 2010 – заступник генпрокурора України) розповідав, що Прищик сам дзвонив йому, просячи заарештувати його — у паніці, побоюючись помсти від «братви». Його прохання поважили, команду Прищика заарештували, але потім перемістили в СІЗО СБУ. Де ними жваво зацікавилися офіцери з Управління «К»: тодішні оперуповноважений Ігор Гребенник (помер у липні 2019) та його начальник полковник Андрієнко. Мабуть, вони про щось домовилися з Прищиком, оскільки незабаром той зі своїми спільниками вийшов на волю, а вбивство Поліщука «повісили» на Ігоря Шупика, який перебував у розшуку – теж бандита, колишнього боксера, який убив у бійці людину і втік прямо із зали суду.
Сергій Варіс, для Skelet.Org
ПРОДОВЖЕННЯ: Ліщенко Олександр: із життя київських «авторитетів». ЧАСТИНА 2
Підписуйтесь на наші канали в Telegram Facebook, Twitter, ВК — Лише нові особи з рубрики СКЛЕП!